Алла Горська. Без гена страху
«…А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай…»Із вірша Василя Стуса «Ярій, душе!», присвяченого Аллі Горській.
У липні минулого року ми всі дізналися, що, знищуючи українське місто Маріуполь, нелюди знищили і прекрасні мозаїки Алли Горської. Роботи «Дерево життя» та «Боривітер» були створені в інтер’єрі ресторану «Україна» в 1967 році. Про знищення повідомив відомий мистецтвознавець із Маріуполя Станіслав Іванов, який був співавтором книги «Усі відтінки Маріупольських мозаїк».
Мозаїка Алли Горської до війни. Фото: Станіслав Іванов.
Алла Горська – постать ще далеко не вивчена і глибоко недооцінена, хоча, насправді, її біографія і творче життя стали майже основною подією життя України в 60-х. Алла сама себе українізувала – і то не просто вивчила українську, а і вивчала українські звичаї, традиції, культуру, історію. Саме вона почала публічно говорити про злочини і репресії (зокрема про розстріли в Биківні). Саме вона підтримувала і першою підписувала листи про звільнення і несправедливе засудження українських дисидентів (до речі, Горська не лише говорила про це, а й активно фінансово підтримувала і дисидентів, і їхні родини). Саме вона була лідеркою і душею шістдесятників, яка надихала, формувала, навчала, об’єднувала. Горська була неймовірно сміливою жінкою – так, ніби ген свободи в неї не мав ніякої совкової травми: говорила, що вважала за потрібне, кепкувала з кгбістів, які за нею стежили, і залишала їм жартівливі послання, коли її виключили зі Спілки художників – поїхала в Москву розбиратися із ситуацією.
Гебня вбила її молодою та повною сил і енергії.
Справа Горської, як то кажуть, «шита білими нитками» – хоча русскіє і тоді, і зараз не сильно паряться правдоподібністю «розкриття» власних злочинів: Івасюк, який нібито повісився, Алла Горська, яку нібито свекор убив сокирою (а потім сам себе вбив, ага – ну, просто серіал якийсь), війська без нашивок, яких тут нєт, шпілі з новічком тощо. Ну, і говорячи про творчість Горської, ми можемо констатувати неймовірне новаторство, силу і масштаб цієї мисткині. Вона залишила нам і живопис, і графіку, і велику кількість фантастичних монументальних робіт, які часто робила зі своїм чоловіком, теж прекрасним митцем Віктором Зарецьким (про себе він казав, що його духовними батьками є Тарас Шевченко та Густав Клімт).
Як я вже писала, Алла Горська не була з дитинства українськомовною, але вона досконально вивчила українську, дуже цікавилася українськими традиціями і сміливо їх відновлювала. Цікаво, що в збірку Людмили Огнєвої «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва», окрім листів і спогадів, увійшли і її листи з вправами та диктантами з української мови.
Повною несподіванкою для мене стало те, шо Горська з друзями відроджували святкування Різдва, коляду і вертеп у Києві у самий розпал совка. Режисером був Володимир Нереденко, а костюми готували Людмила Семикіна й Алла Горська. «Ми ходила Хрещатиком, усі очей від нас не відводили», – згадував композитор дійства Леопольд Ященко. Правда, колядували не на Різдво, бо це жорстко переслідувалося, а на Новий рік і, замість Бога або Ісуса, згадували «Новий рік». На різдвяній зірці був зображений козак Мамай. Гроші з коляди віддавали в громадську касу, з якої допомагали студентам, а в 1965 році, коли знову з’явилися політичні в’язні, то допомагали їм і їхнім родинам. Кажуть, що коли арештували Івана Світличного, то колядники спеціально пройшли повз КДБ і заспівали колядку. Про участь у Коляді Алли Горської читаємо в спогадах дисидентки Світлани Кириченко: «Колядування з початку 60-х зароджувалося, оформлялося, надихалося — для мене, для кола її друзів — саме в її оселі на вулиці Рєпіна. Алла — головний сценарист новорічного дійства, творець основних масок — душа й енергія нашого колядництва». Сьогодні збережено шість графічних аркушів Алли Горської з циклу «Колядки та щедрівки». Всі вони були виготовлені протягом 1963-65 років.
Алла Горська, «Колядник з зіркою» із серії «Колядки та щедрівки». Джерело: http://museumlit.org.ua/.
Алла Горська, «Корова» із серії «Колядки та щедрівки». Джерело: http://museumlit.org.ua/.
У 1964 році Алла Горська разом із групою українських митців (Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко) почали створювати вітраж до 150-річчя Тараса Шевченка в червоному корпусі Київського університету. Тема була заявлена «Шевченко. Мати». Скандал вийшов знатний, Аллу Горську навіть виключили зі Спілки художників (у совку це було майже позбавлення професії), а вітраж був знищений. Цікаво, до речі, що написали про причини такого знищення: «Вітраж дає грубо-спотворений архаїзований у дусі середньовічної ікони образ Т.Г. Шевченка, який нічого немає спільного з образом революціонера-демократа, якого палко любить радянський народ і народи всього світу». «Вітраж дивився секретар КПУ товариш Скоба, працівники ідеологічного відділу. Вони висловили думку, що це хуліганство в мистецтві. Художників, які вийшли з таким явно формалістично-ворожим твором, треба виключити із Союзу», – цитував Корогодський рішення партійного бюро Спілки художників від 13 квітня 1964 року.
Тобто тут маємо прекрасну ілюстрацію того, як могли працювати митці в совку. Вони могли малювати Шевченка, бо Шевченко був такої величини постать, що його не могли викорчувати з пам’яті народу навіть кгбісти, АЛЕ мали зображати його лише мармуровою статуєю без будь-яких натяків на його справжнє місце в культурі і значення для України. Вражає також шакаляча чуйка цих всіх совєтських прихвостнів, які, по-моєму, ідеально відчули все, що хотіла сказати Горська і її друзі, те, що вони хотіли показати своїм вітражем.
Ескіз вітража «Шевченко. Мати». Джерело https://www.ukrinform.ua/.
28 листопада Алла Горська пішла до свого свекра позичити швейну машинку. Коли її чоловік почав шукати дружину, то міліція декілька днів не дозволяла відчиняти двері будинку його батька. Лише 2 грудня, нарешті, дозволили зайти в будинок, де знайшли Аллу Горську мертвою в погребі. Її вбили ударом сокири по голові ззаду. Слідство дійшли до висновку, що «свекор (Іван Зарецький) убив свою невістку Аллу Горську через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство». Звісно ж, ніхто не сумнівався ні тоді, ні зараз у повній фейковості цієї історії. Саме тому похорон мисткині перетворився на справжній акт громадського спротиву.
Похорони Алли Горської. Джерело http://www.archive-uu.com/.
Деколонізація і дерусифікація – це не лише перейменування вулиць і знесення пам’ятників маніякам-убивцям, хоча така практика максимально корисна. Це також вивчення власної культури й історії! Ми маємо сьогодні шар за шаром відчищати наших відомих українців від плісняви російської пропаганди, вивчати їхню творчість і зазирати в їхні характери. Бо це не лише наша пам’ять – це також і наші архетипи, наша сила, наша унікальність і наше натхнення для боротьби.
*На обкладинці фоторепродукція мозайки «Боривітер» у прес-центрі Українського кризового медіа-центру (м.Київ). Фото: Анастасія Сіроткіна.
