Брат, брат 2 чи не брат?
Важко перед початком п’ятого року війни говорити про російсько-українські відносини. Важко (або й неможливо) робити це без емоцій, тому їхню відсутність у цьому тексті я гарантувати не можу. Але поговорити хочеться. Не про відвертих і відкритих ворогів. Тут спілкуватися треба не стилосом, а стилетом. Мова піде про тих, хто усе ще прагне якихось здорових українсько-російських стосунків, про тих, хто іменує себе російськими лібералами-опозиціонерами, і про їхній спосіб мислення.
Постколоніальні відносини (а саме такі у нас із північно-східним сусідом) люблять порівнювати з розлученням, мовляв, жили собі чоловік і жінка, а потім розлучилися, і не треба їм думати одне про одного, слати п’яні СМСки чи заводити демонстративні стосунки на зло. Взагалі, їм краще забути про все і йти далі. Це гарно звучить в теорії, іноді виходить на практиці, бо це справа двох осіб. А от у випадку, як у нас з Росією, йдеться про мільйони індивідуальних відносин, політику двох немалих держав, геополітичний контекст і культурний бекґраунд, що вибудовувався протягом багатьох поколінь.
За останні п’ять років Росія, здавалося б, зробила усе для того, щоб вилікувати нас від постколоніалізму. Ну майже все: війна, вкрадені території, постійні приниження, зламані життя. Залишилося хіба, щоб солдати з гордо піднятим триколором зайшли у кожну українську хату і жорстоко зґвалтували усіх домашніх улюбленців на очах у власників. Хоча не виключено, що навіть тоді знайдуться такі, що почнуть говорити про братські народи, мовляв, усе це Путін, а простий росіянин не такий, він наш брат і любить нас, що було, те загуло, у нас же спільна історія, як не як.
Але якщо б здійснилася мрія патріота, і українці почали б люто ненавидіти усе, що хоч трохи попахує Толстоєвським, якщо б усі без винятку перейшли на українську, і за вираз «з наступаючим» у нас почали б розстрілювати, то чи це стало б ознакою видужання від історичних травм?
Насправді, описані крайнощі – це два крила постколоніалізму, два кольори, любов і журба – прийняття «старшого брата» зі всіма патологіями і категоричне відкидання будь-яких згадок про його існування. Здорова людина, що подолала наслідки травми, в крайнощі не впадає і намагається балансувати, але саме тут і криється тоненька межа, переступивши яку, можна знову повернутися у відправну точку. Ідеться про так званий колоніальний лібералізм.
Історія ця давня, і почалася вона ще за глибокого колоніалізму. Були в Росії два великі приятелі України, якої тоді ще не було, академіки Петербурзької академії наук – Алєксєй Шахматов і Фьодор Корш. Якщо подивитися на їхній послужний список, то прихильність цих вчених до українства була більшою, ніж у багатьох тогочасних українців.
Фьодор Корш курував український переклад Євангелія, став дійcним членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (що належав тоді Австро-Угорщині), виступав проти російського шовінізму, досліджував творчість Шевченка, був одним з редакторів першої енциклопедії українознавства, що з’явилася в Петербурзі «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», писав вірші російською і українською.
Алєксєй Шахматов був співавтором цієї самої енциклопедії (написав статті про історію української мови), організував українознавчий студентський гурток у Петербурзькому університеті, добивався обрання Івана Франка членом Петербурзької академії наук.
У 1905 році Корш і Шахматов брали участь у комісії, що мала розглянути питання заборони української мови. У комісії мало бути сім академіків, але п’ятеро самоусунулися, тож Корж і Шахматов запросили українців Лотоцького, Стебницького та ін. Разом вони склали записку «Об отмене стеснений малорусского печатного слова». Ніхто з авторитетних філологів Петербурзької академії не поставив під нею підпис, а Соболевський виступив з протестом.
Здавалось би, більших друзів український рух серед росіян ніколи не мав, але не усе так просто. Окрім всього іншого, Шахматов розробив ліберальну, як на той час, концепцію про східнослов’янські братні народи (росіяни, українці, білоруси), які нібито мали спільну етно-мовну колиску, на відміну від західних чи південних слов’ян. Ця концепція (спростована багатьма вченими у ХХ ст.) в умовах імперії мала вигляд цілком ідилічної і неконфліктної, вона нікого не применшувала, була цілком ліберальною. Ідея трьох братніх народів настільки міцно засіла в імперському дискурсі, що дожила до наших днів.
Ідилічність її враз розвіялася, коли Україна почала відцентрові рухи у бік незалежності. Фьодор Корш не дожив до цих часів (помер у 1915), а от Алєксєй Шахматов мав змогу показати справжнє обличчя свого лібералізму (дожив до 1920).
Уже у 1915 році, за спогадами Лотоцького, Шахматов заявляв: «До цього часу я був з вами. Коли ж мова йде про автономію України, то я застібаюсь на всі ґудзики. Бо тут справа йде про життєві інтереси великоруського народу, який ви одділяєте від теплого моря». За іншої нагоди він розкрив свій хитрий «лібералізм» повністю: «Запретительные меры вредны и опасны; они помешают тому естественному ходу вещей, который самым натуральным образом проявляется в неудержимой ассимиляции малоросса великорусами».
Корш і Шахматов – це приклади лібералізму колоніального, братнього і асимілятивного. Поки колонія спить, лібералізм «старшого брата» квітне любов’ю. Чудовий приклад – це вірш Маяковського «Долг Украине», написаний у 1926 році, коли підкорена колонія не проявляла ні найменших відцентрових настроїв.
Яка любов і яка повага у цьому вірші, яка самокритичність!
Алєксандр Солженіцин, в «Архіпелагу Гулаг» так описує українське питання:
Почему нас так раздражает украинский национализм, желание наших братьев говорить и детей воспитывать, и вывески писать на своей мове? Даже Михаил Булгаков (в «Белой гвардии») поддался здесь неверному чувству. Раз уж мы не слились до конца, раз уж мы разные в чем-то (довольно того, что это ощущают они, меньшие!) – очень горько! но раз уж это так? раз упущено время и больше всего упущено в 30-е и 40-е годы, обострено-то больше всего не при царе, а после царя! – почему нас так раздражает их желание отделиться? Нам жалко одесских пляжей? черкасских фруктов?
Але от настає 1991 рік. Україна проголошує незалежність, і той самий Солженіцин, лауреат Нобелівської премії, пише листа Єльцину:
К счастью, пока я писал эти строки, Вы уже дали знать: что Россия сохраняет право на пересмотр границ с некоторыми из отделяющихся республик. Это особенно остро — с границами Украины и Казахстана, которые произвольно нарезали большевики. Обширный Юг нынешней УССР (Новороссия) и многие места Левобережья никогда не относились к исторической Украине, уж не говоря о дикой прихоти Хрущёва с Крымом. И если во Львове и Киеве наконец валят памятники Ленину, то почему держатся как за священные — за ленинские фальшивые границы, прочерченные после гражданской войны из тактических соображений той минуты?
Нічого не нагадує? Крим, Новоросія… Таке враження, що цей лист, на який Єльцин відповів дипломатично, оминаючи питання кордонів, уважно прочитав його наступник Путін.
Ще один ліберал, жертва тоталітарної системи, Йосіф Бродський, також нобелівський лауреат, який втік на ліберальний Захід і мав би пройнятися його духом, викриває свої імперські комплекси у вірші «На независимость Украины»:
Скажем им, звонкой матерью паузы метя, строго:
скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря в мундире,
по адресу на три буквы на все четырестороны. Пусть теперь в мазанке хором Гансы
с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, сук выбирая в чаще,
а курицу из борща грызть в одиночку слаще?Прощевайте, хохлы! Пожили вместе, хватит.
Плюнуть, что ли, в Днипро: может, он вспять покатит,
брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый
отвернутыми углами и вековой обидой.
Саме так виглядає кінець російського ліберала на українському питанні, коли концепт братства намагаються підважити.
Ніби і цей етап пройдено, і вже 27 років ми не колонія, але імперіалізм усе ще лізе з російських лібералів.
Безсовісні українці на четвертий рік війни після відкритої агресії на морі запровадили воєнний стан і заборонили в’їзд російським чоловікам (у боєздатному віці) на свою територію. Логічний крок? Ні. Логічніше було б заборонити в’їзд ще тоді, коли Крим захоплювали озброєні до зубів зелені чоловічки без шевронів. Але ми ж брати-ліберали. Не все так однозначно. Сталося диво, і в України урвався терпець, аж тут раптом здіймається хвиля обурення від лібералів російських, прямих і не дуже критиків Путіна, які, здавалося, мали би розуміти Україну. Сєрґєй Шнуров, соліст «Лєнінґрада», і Дмітрій Биков образилися і написали напівжартівливі вірші.
Їхня поезія не має таких інвектив, як у Бродського, тому і цитувати її нецікаво. Цікавий сам факт обурення. І саме він нас підводить до тонкої межі справжнього лібералізму і вдаваного «братського».
Удаваний «братський» ліберал любить і поважає свою колонію чи уже сусідню державу, коли вона сидить тихо і не смикається. Він розуміє образи, яких може завдавати його країна, але вимагає їх вибачити і забути, мовляв, братські пустощі, з ким не буває, сибірчик, голодоморчик, червоний терорчик, сандармошчик, війнонька, кримчик, деенерчик, еленерчик. І найголовніше – він трактує простір колонії/сусіда як свій.
Справжній ліберал у міждержавних стосунках чітко визначає межу, де наше, а де ваше. І йдеться не тільки про кордони, але і про культурний простір, про повагу до рішень колишньої колонії, про спілкування рівного з рівним (без повчань). Дмітрій Биков збирався прочитати у нас лекцію про Лесю Українку, чим обурив багатьох українських патріотів, мовляв, зазіхнув на нашу святиню.
Чи є щось образливе у тому, що російський літературознавець прочитає лекцію про нашу письменницю? Ні, це у нас говорить комплекс «меншого брата». Навпаки, ми маємо радіти, що наша культура цікавить сусідів. Але є один момент: читати лекцію Биков збирався не як сусід, а як старший брат – російською мовою без перекладача (гарні колоніальні традиції). І образився на нас Биков за те, що ми посміли заборонити в’їзд російським чоловікам, які здатні воювати, тобто показали, що це наш простір з нашими правилами.
Словом, щоб перевірити російського ліберала на імперськість, йому не треба ставити питання, чий Крим. Це питання, взагалі, не повинно обговорюватися. Ліберала потрібно запитати, де закінчується його дім з його власними правилами. Якщо на 2295,04 км нашого проклятого спільного кордону, то розмову можна продовжувати. Як писав Роберт Фрост, гарні огорожі – запорука гарного сусідства.
Тільки тоді, коли шахматовська концепція братнього триєдиного народу зміниться концепцією адекватних сусідів, що поважають одне одного (не українських кумів чи Кайдашів, а фростівських зубатих сусідів, що можуть вистрілити, якщо хтось зайде на їхню територію), тільки тоді можна шукати російських лібералів, бо лібералізм буває у сусідів, а в «братів» буває братовбивство, доведено Каїном і Авелем.
