Міф перший. 9 травня 1945 року був взятий Берлін і закінчилася Друга світова війна. 

Штурм Берліна радянськими військами розпочався у двадцятих числах квітня і завершився 2 травня. Падіння столиці Третього райху, загибель Гітлера та частини його соратників були переконливим свідченням краху нацистської Німеччини. Проте це не завершило війну. Найвідоміші епізоди після битви за Берлін – це Празьке повстання, визволення в’язнів низки нацистських концтаборів, локальні бої із залишками німецьких військ та їхнє подальше роззброєння по всій Європі.

Акт про капітуляцію нацистської Німеччини підписувався двічі – у Реймсі (Франція) 7 травня та у передмісті Берліна у ніч проти 9 травня. Ключове положення: Німеччина здається на милість переможців, бойові дії припиняються о 23:01 8 травня. Але московський час (і тоді, і зараз) випереджає центральноєвропейський на дві години, і це вже було 9 травня.

Втім, Японія продовжувала спротив, керуючись власними пріоритетами. Другу світову війну завершив акт капітуляції на борту лінкора «Міссурі», що був підписаний 2 вересня 1945 року. Однак, мир на планеті тривав недовго. Зовсім скоро почалася холодна війна, і різні дати святкування були додатковим свідченням розмежування між колишніми союзниками.

Міф другий. 9 травня завжди було вихідним днем і відзначалося парадами. 

Свято Дня Перемоги 9 травня в СРСР встановили за день до дати – 8 травня 1945 року. Тоді ж його оголосили неробочим днем. Проте вже за 2,5 роки вихідний скасували, запровадивши його 1 січня. Достеменні причини рішення невідомі, але це може бути пов’язано з бажанням Сталіна применшити значення військової еліти.

Знову 9 травня стало вихідним днем вже на першому році правління Леоніда Брежнєва – у 1965 році. Власне, тоді ж і почав формуватися традиційний образ свята – парад, квіти для ветеранів, салют, ювілейні медалі тощо. Але традиція щорічного військового параду до Дня Перемоги в Москві з’явилася лише у 1995 році.

Окрім шоу для радянської людини, паради виконували іншу важливу функцію – страшилки для НАТО, оскільки, окрім хвацьких вояків Красною площею провозили військову техніку – танки, ракети, гармати. Московську традицію старанно копіюють союзники Росії та створені нею маріонеткові квазідержави.

Щоб усі боялись. Щоб не насміхались.

Міф третій. СРСР самостійно і безкорисно визволив Європу. 

Похід радянських військ у Європу можна добре простежити за тодішніми бойовими медалями. Варшава, Будапешт, Кеніґсберґ, Белград, Відень, Прага… Але немає у їхньому іконостасі нагород «За взяття Парижа», «За визволення Амстердама», «За оборону Копенгагена». Це означає, що країни Західної Європи, а також Італію визволяли американські, англійські, канадські, польські, французькі війська, учасники місцевих Рухів Опору. Також у деяких країнах-союзницях Німеччини із наближенням фронту відбулися державні перевороти, що усунули від влади друзів Гітлера. Низка держав залишалися нейтральними всю війну, тож їх термін «визволення» в принципі не стосується.

Визволення мало свою ціну; горе переможеним! З розгромленої Німеччини на схід до СРСР потяглися тисячі вагонів. Демонтоване промислове устаткування (деякі верстати досі працюють), картини та статуї з музеїв, так звані трофеї (по суті награбоване радянськими вояками, офіцерами та генералами майно), а також мільйони людей різної долі. Хтось їхав добровільно, наприклад, радянські військовополонені, остарбайтери, цивільні в’язні концтаборів. Решту везли насильно – особливо цінних німецьких науковців та інженерів, військовополонених німців та угорців, власовців, нових політв’язнів, що потрапили до рук радянських спецслужб. Чимало цих людей згодом попрямували до ГУЛАГу або на той світ.

Та найцінніші післявоєнні надбання СРСР – політичні. Визнання усіх довоєнних анексій, приєднання північної частини Східної Пруссії, Закарпаття, нових земель у Фінляндії, половини Сахаліна. Курильських островів, крісло постійного члена Ради Безпеки ООН, а ще можливість нав’язати комуністичний лад країнам Центральної Європи. Мільйони загиблих радянських вояків заплатили життями за цей геополітичний бонус. Ані Канада, ані США, ані Британія, ані Франція не збільшили свої володіння після війни.

Міф четвертий. В усьому світі святкують 9 травня.

Святкування перемоги в давно минулій війні (тим більше з імперським розмахом) – досить дивне заняття. З таким же успіхом греки можуть щорічно влаштовувати паради біля іранського посольства, святкуючи чергову річницю Марафонської битви, а англійці маршувати від площі Кресі проспектом Азенкур до вокзалу Ватерлоо.

9 травня з різними назвами святкують і дають вихідний в одинадцяти пострадянських країнах. В низці країн, зокрема, Ізраїлі, Сербії, Туркменістані День Перемоги є святом, але робочим днем.

9 травня Європа святкує, але з іншого приводу. Цього дня у 1950 році було оголошено Декларацію Шумана, яка є важливою віхою в створенні Європейського Союзу. Тепер це свято називається «День Європи».

Для більшої частини світу саме 8 травня є днем кінця Другої світової війни. Це день пам’яті, гідності та смутку, і зазвичай не вихідний. Проводяться покладання квітів до пам’ятників героям та жертвам війни, молебні та пам’ятні заходи. 8 травня має дуже різні назви – День визволення (Нідерланди), День ветеранів (Норвегія), Національний день перемоги (Польща), День перемоги над фашизмом (Словаччина) тощо. Подібна дата з 2015 року існує і в Україні – День пам’яті та примирення.

Міф п’ятий. «Георгіївська стрічка» – символ перемоги.

Чорно-жовта, або чорно-оранжева стрічка – елемент низки нагород Російської імперії. Така стрічка з’явилася у Червоній армії восени 1941 року, отримала назву «гвардійська» і також служила відзнакою для бойових прапорів та військової форми. Окрім цього, стрічка схожих кольорів є на радянських військових нагородах.

Та сама георгіївська стрічка слугувала відзнакою або почесною відзнакою у формуваннях «Русская освободітєльная армія» і «Комітєт освобождєнія народов Россіі», що також відомі як власовці. Фактично, одне проти одного у Другу світову могли воювати люди з однаковими почесними відзнаками. З того часу ці георгіївсько-гвардійські стрічечки акуратно перебралися в сучасне російське військо.

Кампанія «Георгіївська стрічка» в Росії почалася в середині нульових років ХХІ століття. Адже новому культу перемоги потрібен впізнаваний символ. Але символ невдовзі перетворилася на знак лояльності до Кремля і готовності протистояти його ворогам, які за звичкою називаються «фашистами».

Саме тому проросійські сепаратисти та колаборанти в Криму та на Донбасі, а також російські інтервенти обрали стрічку своїм розпізнавальним знаком. І саме тому вона в Україні під забороною в публічних місцях.

Міф шостий. В Союзі завжди шанували ветеранів. 

Після Другої світової додому повернулося дуже багато ветеранів. Мільйони відносно молодих людей одразу після важкої війни стали до вже звичної важкої праці – відбудова руйнувань, перегони озброєнь із Заходом, полювання на ворогів народу. Водночас Сталін побоювався радянської версії руху декабристів, тому вжив заходів. Наприклад, у 1948 році було скасовано доплати до зарплат і пенсій за бойові нагороди. Тоді ж радянські каральні органи відправили у заслання багатьох ветеранів з інвалідністю, що жебракували у громадських місцях та псували атмосферу «побудови комунізму». В народі скалічених ветеранів жорстоко називали «самоварами». Вони доживали віку в ізольованих спецінтернатах, що були створені в покинутих монастирях. 

У 60-х роках з’явилися і пільги для ветеранів, і їхні об’єднання, і перші ювілейні медалі. Тоді ж поступово стала… збільшуватися їхня кількість, оскільки статус і права ветеранів стали отримувати не лише комбатанти, а й працівники підприємств у роки війни, партійні діячі, чекісти. Апофеозом абсурду стало нагородження усіх живих ветеранів орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня у 1984 році. Орден з достатньо високим статусом і чіткими підставами для нагородження умить девальвувався.

Останні два десятиліття подарували нам феномен фальшивих ветеранів. Це люди, які часто народилася вже після війни, носять кітелі, що розцяцьковані чужими чи несправжніми нагородами. 

Минуло 60 років, а тваринний страх у Кремлі перед жагою людей до свободи не зник. Саме для придушення цієї жаги там є три кнопки, щоб погрожувати, обманювати та лякати людей. Кнопка на телефоні міжнародного урядового зв’язку, кнопка у ядерній валізі та кнопка від пульту до телевізора. У Сталіна, наприклад, у 1945 році була лише одна.