Чернігів: відбудувати з попелу
Чернігівщину вдалося звільнити від російських окупантів на початку квітня 2022 року. Зараз загарбники обстрілюють переважно прикордоння, а добряче поруйнований обласний центр обережно починає думати про відбудову. З одного боку, відстань до кордону з якого нависає Росія, не змінилася, війна точиться далі, забираючи основні ресурси. З іншого, людям, які втратили свої домівки, треба десь жити. У цій ситуації плече підставляють волонтери.
Згоріло все
Вранці 15 березня 2022 року росіяни почали обстрілювати чернігівську кондитерську фабрику, імовірно, вважаючи, що там ховається тероборона або розміщені склади боєприпасів. Довкола неї щільний приватний сектор. За 500 метрів від фабрики в дерев’яному будинку мешкала Марина Гуз, матір двох дітей, молодшій дочці якої було на той час 10 місяців. Разом із матір’ю і дітьми Марина попросилася в сусідський підвал.
«Коли обстріл стих, – згадує жінка, – ми відкрили ляду погребу, бо там було дуже сиро і я почула, як щось шкварчить. Я подумала, що це черепиця, вибігла подивитися, а це горить наш будинок… Зв’язок був жахливий, сусіди викликали пожежників, ті приїхали за 40 хвилин, коли будинок уже розгорівся».
Вогнеборцям не вдалося загасити пожежу, бо обстріли не припинялися. Вони просто полили сусідні будинки водою, щоб ті не загорілися, і поїхали.
«У нас залишилося тільки те, у чому ми були вдягнені, – каже Марина, – випадково взяли з собою документи, і то не всі, наше майно повністю згоріло. Мій десятирічний син бачив, як горить будинок з його іграшками. Він досі іноді плаче. Дочка маленька, але коли чує повітряну тривогу, то каже «у-у-у, бах-бах».
Після пожежі Марина з дітьми і матір’ю спочатку перебралася у бомбосховище під фабрикою «Хімволокно», а через 5 днів їм під обстрілами вдалося вирватися з волонтерами із напівоточеного міста у Львів до далеких родичів. 12 травня, коли у Чернігові вже було тихо, вони повернулися. Сусід навпроти, що сам перебуває за кордоном, пустив їх у свій дім.
Мама Марини, Наталія Чешенок, показує мені каструлю з іржавим столовим начинням, ванну і погнуті миски – це все, що вціліло в пожежі.
Наталія Чешенок демонструє все, що вціліло в пожежі.
Жінки зверталися у всі можливі органи влади і волонтерські організації по допомогу. Міська влада виділила 40 000 гривень. Оскільки будинок був на дві сім’ї, суму поділи. Ще вдалося вибити матеріали на покрівлю. Міська влада займалася переважно дрібними ремонтами. Із повністю зруйнованим житлом допомогти не змогли.
Наталія – пенсіонерка, Марина – у декретній відпустці. Ще вони отримують невелику фінансову допомогу як переміщені особи. Їхній сімейний бюджет аж ніяк не дозволяє відбудувати житло.
Відродитися з попелу
Наталії та Марині вирішив допомогти благодійний фонд «Фенікс», що займається безкоштовною відбудовою. За гроші міськради жінки купили дерев’яну хату в селі Живець. Її розібрали, перевезли і планують зібрати на подвір’ї. Під час мого візиту волонтери «Фенікса» готували опалубку під фундамент.
Будинок Марини Гуз після руйнування.
Будинок Марини Гуз під час відбудови.
Валерій Зубков, засновник фонду, разом із братом працював за кордоном. Після початку повномасштабного вторгнення повернувся в Україну і зайнявся волонтерством. Працював на керівній посаді в крупній волонтерській організації. Йому не сподобався тамтешній підхід до відбудови, тому він заснував власний фонд. До кінця минулого року жодна організація в Україні не бралася за будинки, якщо вони були пошкоджені більше, ніж на 35%, саме цю нішу він вирішив зайняти.
«Відбудова з нуля доволі важка, треба багато коштів і матеріалів, усе йде повільно, нема швидких результатів і яскравих картинок. Поки одна організація замінить 50 дахів, ми збудуємо один будинок, але всім людям треба десь жити…»
Рік тому Валерій зі своїми волонтерами взявся за повністю зруйновані будинки в Рівнопіллі на північ від Чернігова.
Валерій Зубков.
«До мене приїхав чоловік такий здоровий, кілограмів 200. Каже, давай на коліна перед тобою стану, я фізично не можу на сходинку вверх стати – не те, що будувати. Він жив із батьками-пенсіонерами. У Рівнопіллі ми відбудували два будинки».
Потім додалися об’єкти в інших селах, і, зрештою, у самому Чернігові.
«Зараз у роботі шість об’єктів, над якими ми працюємо одночасно. Тут заллємо фундамент, поки він буде сохнути, працюватимемо над іншими. Коли дощ, переходимо туди, де є внутрішні роботи. Іноді вдається використати матеріали з одного об’єкту на іншому. Був будинок триповерховий, у який було 11 влучань. Власник попросив відновити тільки один поверх, тому цеглу з двох верхніх ми передали іншим. Усе отак – з рук у руки…»
Звернень по допомогу до фонду дуже багато, доводиться вибирати, кому допомагати – у пріоритеті незабезпечені сім’ї з дітьми і пенсіонери, від яких усі відвернулися.
Основна фінансова підтримка діяльності Валерія – це гроші від брата, який і далі на заробітках у Нідерландах. Ще допомагає один американець, який також волонтерив разом із Валерієм.
«Повномасштабна війна триває більше року, люди поступово збайдужіли», – констатує волонтер.
У «Феніксі» працюють люди з усіх куточків України і з-за кордону. Долучалися також із Франції, США, Румунії та навіть Австралії. Чернігівців найменше. Ніхто не вірить, що у «Феніксі» працюють безкоштовно.
«Фенікс» за роботою.
Власник одного будинку ніяким чином не допомагав волонтерам, тільки грубо висловлював незадоволення, мовляв, чому так повільно. Він був свято переконаний, що на цьому заробляють. Валерій припинив йому допомагати.
Я спитав, чи не вигорів волонтер за півтора року. Валерій гірко посміхнувся і зізнався, що уже десятки разів збирався зав’язати, але наступного дня прокидався і знову ішов допомагати людям. Найбільше його мучить те, що син росте без батьківського виховання.
На час мого візиту на подвір’ї Наталії і Марини разом із Валерієм працювали два волонтери. Один із них – Дмитро Окулов, із промовистим тату на руці «Ще не вмерла України…». Він працює у «Феніксі» з початку року. Його мотивація доволі проста – «бажання допомагати людям», навіть якщо йдеться про важку і безкоштовну роботу. Дмитро вважає, що заробляє на свою карму. У «Феніксі» планує працювати «до перемоги».
Дмитро Окулов.
Разом із дрібнішими ремонтами за рік «Феніксу» вдалося полагодити понад 30 будинків.
Заради діточок
Із березня 2022 року на Чернігівську вулицю Чорновола росіяни скинули авіабомби. Після цього родина Туревських (4 власних дітей + одна дитина на опікунстві), яка мешкала на околиці міста, виїхала в евакуацію на Буковину. Перед Пасхою вони дізналися, що їхній будинок пошкоджено – побачили його в телесюжеті чернігівського каналу.
«На відео він мав вигляд не дуже зруйнованого, – згадує Ірина Туревська, – а коли ми повернулися, то побачили, що дах знищений, стіни потріскались, фундамент відійшов. В акті написали 80% руйнувань, але там були всі 100%».
Будинок Туревських після руйнування.
Туревські поселилися в тісну квартиру родичів і почали думати про відбудову. У чоловіка Ірини були проблеми зі здоров’ям, тож їй довелося влаштуватися на кілька робіт.
Ірина зверталася по допомогу до міської влади. Був момент, коли вони видавали вікна, але Ірині відмовили, бо, мовляв, будинок повністю зруйновано, вікна не допоможуть.
«Я подивилася сюжети на місцевому каналі, побачила, що не одна така, і написала коментар про свою історію. Зі мною зв’язалися з каналу і зняли про нашу ситуацію сюжет. Його побачив Валерій із «Фенікса», подзвонив мені і запропонував допомогу».
Будинок Туревських під час відбудови.
Поступово волонтери почали розбирати завали і відбудовувати будинок. Попри 5 дітей і роботу, Ірина знаходить час приїжджати на будову і допомагати, чим може. Вона тепло згадує закордонних волонтерів «Фенікса», каже, що робота на будові не зовсім жіноча, але що поробиш – «усе заради діточок».
Ірина Туревська.
Попіл – справжній і метафоричний
Разом із Валерієм ми поїхали до першого будинку, який «Фенікс» відбудував у Чернігові. Він доволі знаковий. На нього впав підбитий Су-34 Алєксандра Красноярцева. Будівля була повністю зруйнована, довколишні будинки вигоріли від авіаційного палива.
Там мешкала волонтерка Юлія Гребнєва. Разом із родиною вона перебувала в підвалі під час авіанальоту, тому вижила. Родину евакуювала в Норвегію, а сама повернулася в місто. Як волонтерці їй було незручно просити про допомогу для себе, але вона кинула клич і зібрала будматеріали. «Фенікс» узявся за роботу.
Відбудований будинок Юлії Гребнєвої.
Валерій показав мені сусідній будинок, який також допомагає відновити. В одній кімнаті незрозуміла чорна субстанція. Якийсь матеріал від надвисокої температури перетворився на гранульований чорний попіл.
«Фенікс» Валерія має справу не тільки зі справжнім попелом, але і з метафоричним: неповоротка і часто корумпована влада, недовірливі люди, постачальники будматеріалів, які завищують ціни, користуючись високим попитом, байдужість і звикання до війни, але руки у волонтера не опускаються. На прощання він показав мені чохол свого мобільного телефона, забрендований логотипом «Фенікса» зі слоганом «Зможемо, відбудуємо, переможемо».
*Обкладинка – будинок Марини Гуз до і після руйнування та під час відбудови.
