Після брифінгу Зеленського про формулу Штайнмаєра суспільством (принаймні його пасіонарною частиною) прокотилося серйозне занепокоєння. Не таке, яке звикли висловлювати європейські бюрократи, а щире. І справді, брифінг був доволі дивним. Щоб краще його зрозуміти, для початку я наведу два приклади кризової комунікації, у світлі яких заяви Зеленського мали би набути більшої чіткості.   

Отже, приклад перший. 1999 рік. Сербія зазнає поразки від НАТО. Слободан Мілошевич звертається до нації. Він не почав плакати і бідкатися, а привітав сербів з перемогою. Мілошевич був ще тим злочинцем, проте навіть його опоненти визнавали, що на піарі він знався. 

Мілошевич у своєму зверненні використав сербський національний міф довкола битви на Косовому полі. 15 червня 1389 року військо сербського князя Лазаря Хребеляновича зіткнулося з османами під керівництвом Мурада І. Під час битви загинули і Лазар, і Мурад, вона була радше нічиєю, однак серби вважають її початком османського поневолення. 

За однією з легенд перед боєм до Лазаря (що згодом проголошений святим у Сербській православній церкві) явився ангел і запитав, що той воліє – виграти битву на землі, але програти на небі, чи програти на землі, але виграти на небі? Лазар вибрав друге.

Ця легенда дуже гарно пасує народам, історичний міф яких будується довкола поразок. Саме до неї і заапелював Мілошевич, коли уже стало зрозуміло, до чого саме призведе його військова і політична стратегія.

Ось вам факт (неминуча поразка тоді ще Югославії від НАТО). А ось повідомлення для народу – «насправді, ми перемогли». Контраст між фактом і повідомленням разючий. Дивіться на біле – воно чорне!

Другий приклад зовсім свіжий, ще теплий. Його підігнав альфа-співець молодих вовчиць Олег Винник. Він знявся у російському пропагандистському ролику «за мир» разом із лояльними кремлівськими артистами, що підтримують російську окупацію, а коли журналістка програми «Вікна» прийшла поставити конкретні питання – гу із ху, чий Крим, хто агресор, – ми почули дивовижну відповідь, яку шкода не процитувати: «Все неважливо, абсолютно неважливо, важливо те, що ти чиниш, що ти робиш, як ти дієш, важливі твої вчинки. Мені здається, ми маємо звертати, в першу чергу, на це увагу. Відповідати за свої вчинки. Що стосується запитання Криму і таке інше… Можливо, сьогодні слід дивитися на справу і на те, що маємо це горе велике, по-іншому. І я не буду нічого ділити і казати, чий Крим. Мені здається, що сьогодні про це говорити не те що… я сказав би, непотрібно, це нічого не дає, коли ти кричиш «наш Крим», а він не наш на сьогоднішній день, ми маєм, що ми маєм, правильно, є факт. І ми будем усі кричати, що наш? То чому ж? Ми нічого не вирішуємо. І якщо бути конкретно відвертим, за Крим не вмер ні один солдат, не загинув, ні один. Що дорого – Крим чи Донбас… чи Україна? Чого ми ділимо, чому ми ставимо акценти на якісь речі? Я не вважаю, що Крим забрали, і він дорожчий за все інше, за життя за долі наших людей, українців, співвітчизників, десятки тисяч людей загинули у цій незрозумілій війні, як на мене, яка називається АТО. І, в кінці кінців, цьому кінця поки що немає». 

Ось ідеальний приклад, як не відповісти на прямі питання, зманіпулювати реальністю, стверджуючи, що усе відносно, тиснучи на емоції і просто ігноруючи факти (в Криму були жертви серед наших військових).

Чому таке дивне поєднання – Слободан Мілошевич і Олег Винник – спитаєте ви? Ну, в нас комік став Президентом – відповім я. І його комунікація першого жовтня – це щось середнє між промовою Мілошевича 1999 року та викручуванням Винника.

Привід для брифінгу неймовірно серйозний. Очікування: лідер мав би ґрунтовно і по пунктах пояснити своєму народу стратегію та найближчі кроки у переговорах щодо врегулювання конфлікту так, щоб ні в кого не було жодних сумнівів і питань. Реальність: брифінг на десять хвилин (разом з питаннями, зокрема, про скандал з Трампом) під сміхуйочки про Мендель і виправдання, що треба бігти до дітей. Нечіткі формулювання «вибори після відведення усіх військ», апелювання до успішного розведення сил у Станиці Луганській (яке, насправді, одностороннє) – просто свято грамотної комунікації.  

Чи правду казав сербам Мілошевич, ми уже знаємо. Так само ми чудово бачимо, що абсолютно неважливо, є у Олега Винника якісь принципи чи ні, що з того, що ми почнемо кричати «Виннику, спам’ятайся», це нічого не дасть, за нього не померла ні одна молода вовчиця, якщо бути конкретно відвертим.  

А от що стосується Зеленського, то у нас поки зрада Шрьодінґера (двоюрідного брата Штайнмаєра). Ризик її появи доволі високий, тому треба бути максимально насторожі. Наш Президент який не який, але актор. Йому під силу подати капітуляцію під соусом перемоги під веселі квартальні сміхуйочки. Треба дуже уважно стежити за тим, що зараз буде голосувати Парламент, і як відбуватимуться переговори, дивитися щоб «зелені» не переходили на червоне.