Дерусифікація української мови

Повномасштабне російське вторгнення дало поштовх до цілої низки тектонічних змін у суспільстві, відреагувала також мова. Активізувалася обсценна лексика та все багатство прокльонів. Рівень табуйованості цих пластів мови суттєво впав. До традиційних негативних окреслень наших північно-східних сусідів почали додаватися нові, на кшталт «орки».

Ще однією емоційною реакцією стала практика написання власних назв Росія, Путін і т.д. з малої букви, аби таким чином показати повний брак поваги до носіїв цих назв. Я не належу до адептів цього підходу, бо вважаю, що Путін і Росія – це, насамперед, власні назви, а отже, за правилами нашої мови і з поваги до цих правил, їх слід писати з великої букви. І це не заважає нам висловити весь той негатив, який ми про них думаємо. Речення «Президент Путін – хуйло» більш образливе, ніж речення «Президент путін помилився». Але питання великої літери, насправді, не настільки важливе, як те, про що піде мова далі.

Ні для кого не таємниця, що за радянських часів нашу мову намагалися поступово наближувати до російської. Кличний відмінок перетворили на необов’язкову «кличну форму», викинули з абетки літеру «ґ» і т. д. Із настанням незалежності деякі русифікаційні норми переглянули і відкинули, але далеко не всі. Навіть правопис 2019 року з невідомих причин зберіг два доволі важливі русифікаційні правила, що зближують українську з російською.

У § 144, що регулює написання власних назв, читаємо:

«Білоруські та російські імена за традицією не транслітеруємо, а передаємо українськими відповідниками: Артем, Микола, Олександр, Семен, Віра, Катерина, Світлана; винятки тут становлять тільки узвичаєні імена деяких білоруських письменників та діячів культури, такі як Алесь Адамович, Пятрусь Бровка, Ригор Бородулін та ін».

Ім’я людини має кілька функцій: воно не тільки ідентифікує особу, але і вказує на її національно-мовну ідентичність. Коли ми чуємо ім’я Джон, то розуміємо, що йдеться про людину з англомовної країни, коли чуємо Жан – то уявляємо франкофона, Хуан – вихідця з іспаномовної країни тощо. А що пропонує нам ця норма правопису? Передавати імена росіян і білорусів нашими відповідниками, а, отже, замінювати їхню мовно-національну ідентичність нашою, мовляв, ми «один народ». Абсолютно таке ж правило діє в російській щодо українських імен: «Володимир Путін зателефонував Володимиру Зеленському», «Владимир Путин позвонил Владимиру Зеленскому».

Правило, яке у правописі виправдовується «традицією», є нічим іншим, як рудиментом побудови «триєдиного братнього народу», коли росіяни й білоруси в Україні та українці й білоруси в Росії сприймаються як свої.

Ще одна подібна норма залишилася у правилах відмінювання слов’янських прізвищ. Правопис 2019 р. зберіг подвійні стандарти. Наприклад, деякі чеські, польські та словацькі прізвища при відмінюванні в цих мовах мають випадіння суфіксального -е- (Щиґел-Щиґла, Гавел-Гавла), а український правопис ігнорує цю особливість і зберігає -е-:  Щиґел-Щиґела, Гавел-Гавела. А от для російських прізвищ зробили виняток, і особливості відмінювання їхніх прізвищ прикметникового типу перенесли у наш правопис. Прізвища, на кшталт Ленін, Путін, Распутін в орудному відмінку і в російській, і в українській мають закінчення –ым/-им.

Існують українські прізвища прикметникового типу, але в них суфікс -ин, а не -ін (Петришин, Стефанишин, Шульгин). Суфікс -ін не сприймається українською як прикметниковий. Значно логічніше трактувати ці російські прізвища в українській як звичайні іменникові, на кшталт французьких Кюстін чи Расін, тоді орудний відмінок буде -ом.

Отже, для тих, хто хоче максимально відмежуватися від Росії, доречно писати «Тюрма плаче за Владіміром Путіном» і «Мукачівці попрощалися з Алєксандром Пушкіном». Дуже сподіваюся, що після війни правописна комісія усуне ці два рудименти з правил і відправить їх на дно Чорного моря вслід за крейсером «Москва».

 

 

---

*ілюстрація на обкладинці – Олександр Грехов