Розмова про український соціум, його дослідження і передвиборчі рейтинги 

Кандидат X лідирує в рейтингу, за даними компанії «Ми давно на ринку». Компанія «Репутація» вважає, що кандидат Х поступається кандидату У, а ТзОВ «Роги мінус копита» вважає, що із суттєвим відривом виграє кандидат Z (не той, про якого ви подумали, а інший). Як у всьому цьому розібратися? Кому вірити?  Наскільки глибоко досліджує український соціум вітчизняна соціологія, які процеси в ньому фіксує? Про це ми поговорили з Андрієм Горбачиком, деканом факультету соціології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та членом правління Соціологічної асоціації України.   

Чи український соціум, на вашу думку, пройшов період пострадянської трансформації? 

За 25-27 років це неможливо. Деякі соціальні інститути тільки почали процес трансформації. Багато українців народилися, виросли, соціалізувалися і сформували свої життєві цінності за часів СРСР. Соціологічні заміри, пов’язані з радянським світоглядом, свідчать про те, що нам є з чим працювати, і це стосується не тільки літніх людей, але і молоді, що також якимось чином переймає ці цінності. Процес трансформації відбувається швидше, ніж прогнозувалося. Ми більше просунулися у цьому напрямі, ніж Росія, Білорусь, Казахстан чи республіки Середньої Азії, але це не означає, що усе завершилося.

Скільки нам треба часу для повної трансформації?

Усі, як правило, апелюють до Біблії і до Мойсея, іноді починають вираховувати покоління, але ми не ходимо пустелею, й інтенсивність нашого інформаційного простору неспівмірна з часами Мойсея. Прогнозувати дуже важко. От війна, яка з нами трапилися, стала для багатьох несподіванкою. Думаю, що 27 років минуло, а ще потрібно років 15 – 20. Якщо прив’язати цей процес до якоїсь події, а ми все любимо прив’язувати до подій, то це міг би бути вступ України в НАТО і ЄС. Ось це може бути точкою неповернення. 

Ви кажете, що навіть молоде покоління сприймає радянські моделі мислення, яка в цьому причина?  

Я не знаю, звідки вони їх беруть. У Харкові колеги досліджують своїх студентів, багато з них уже народилися після 1991 року. І ось є невелика група ідентифікує себе «пострадянськими людьми». Тут треба розуміти, що ідеї, які поширювала радянська пропаганда, – абсолютна рівність, боротьба з несправедливістю, – були і є привабливими, вони довго житимуть. Радянський міф підсилюється талановитими фільмами і книжками, що створюють ілюзію, ніби комуністичні ідеї були втілені в життя, хоча це не так. 

Наскільки сильно вплинула війна на український соціум?  

У нас змінилося ставлення до світу і до себе. У 2013 році Україна не була готова до тогочасних викликів, ми не мали стратегії, бачення безпеки країни, її розвитку. Ми не розуміли, хто справжній друг, а хто потенційний суперник або ворог. Ми вважали, що нікому не загрожуємо, тому і нам ніхто не має загрожувати. Весь світ – наші стратегічні партнери, ми зі всіма хотіли дружити. Були за все добре, проти всього поганого. До війни ми вірили, що нас люблять тільки за те, що ми існуємо. Це був повний інфантилізм. Ситуація з Україною нагадує притчу про жабу. Якщо її живою вкинути у каструлю і поступово ледь-ледь підвищувати температуру води, то вона непомітно для себе звариться. Але якщо температуру підняти різко, то жаба відчує шок, вистрибне і врятується. От для нас війна стала цим рятівним шоком, інакше нас би зварили. Заміри ставлення до росіян абсолютно змінилися. У нас усе ще залишається 20-25 % українців, що вважають, буцім Росія – це наш стратегічний партнер, з яким треба укласти союз, і це нібито вирішило би багато питань. Але до війни таких було 65 – 70 %. По-іншому ми сьогодні ставимося до НАТО і до ЄС, і все це, хай там як прикро  звучить, наслідки війни.  

Український соціум часто люблять ділити на різні регіони, шукати різноманітні поділи – за мовою, релігією, політичними поглядами. На вашу думку, українське суспільство можна назвати фрагментованим? Чи існують якісь серйозні розлами?  

Україна за площею найбільша країна Європи, якщо не враховувати європейську частину РФ. Вона більша, ніж Німеччина чи Франція. Така країна не може не мати регіональної специфіки. Гамбурґ і Мюнхен – це дві різні Німеччини, навіть мова дуже сильно відрізняється. Україна – не виняток: культура різна, історія різна. Наша держава створилася з частин кількох імперій, хоча сама ніколи імперією не була. Відмінності є, але завдяки інтенсивності культурного обміну, інтернету, книгам та активній міграції у ціннісному плані великих розбіжностей нема. У нас є всі передумови для створення політичної нації, яка ґрунтувалася б на спільних цілях, а не на історії, імперській спадщині чи етнічності. Регіоналізацію не потрібно переоцінювати, але не варто і  недооцінювати. Чомусь так склалося, що в нас модна політична географія, коли країну ділять за результатами голосування на президентських виборах. У цьому нема сенсу, бо вся країна – це один округ, і голоси, отримані на Сході, – такі ж, як і на Заході. Це в Америці специфічна система, де треба перемагати на рівні штату. У нас заборонено реєструвати політичні партії, обмежені якимось регіоном. Не можна, на щастя, створити Партію Сходу або Партію Заходу, це дуже розумний запобіжник. Окрім політичних протиборств, у нас люблять аналізувати мовні поділи.  Абсолютно спрощено – це поділ на російськомовних та україномовних. Але якщо сюди додати двомовних, то соціум поділиться на три рівні частини, що плавно переходять одна в одну. Насправді, перераховані параметри не повністю характеризують наше суспільство. Потрібно шукати інші структури та інші системи координат, щоб побачити реальні поділи та розломи. 

Як би ви охарактеризували українську соціологію на тлі європейської? Наскільки адекватно у нас відстежуються соціальні процеси? 

Українська соціологія зародилася на початку ХХ ст. Соціологи були серед засновників Академії наук сто років тому, однак за радянського періоду традиції обірвалися. Як навчальна дисципліна соціологія з’явилася аж у 1991 році. Що стосується прикладних досліджень, то ми намагаємося співпрацювати зі світом. Наш університет бере участь у Європейському соціальному дослідженні з 2004 року. Україна включена у Світове дослідження цінностей, Міжнародну програму соціальних досліджень. Світ нас вивчає, але нам треба виявляти активність і самим у собі розібратися. 

Чи працюють у нас з біґ-дата. Наскільки ця галузь розвинена в Україні? Чи варто її боятися? 

Довкола біґ-дата панує своєрідний хайп останні п’ять років, можна почути багато спекуляцій. Великі дані, справді, стануть частиною нашого життя, частково вони вже присутні, але тут цікаве саме визначення біґ-дата. Де межа між простою статистикою і великими даними? Наприклад, результати ЗНО є у вільному доступі. Це великі дані чи ні? З кожної школи там є деперсоніфіковані результати. Коли від великих даних ми відрізаємо персональні дані, то їх починають сприймати як статистику, і перестає бути цікаво.  Персональні дані зараз почали сильно захищати. «Кембридж Аналітика», що використала персональні дані у президентських виборах США, згодом мала великі клопоти, як і Фейсбук. Півроку тому ухвалили новий європейський закон про захист персональних даних.  В Україні міркують, чи можливий у нас фокус з таргетованою рекламою. Але тому річ у тім, що ми не маємо доступу до потрібних великих даних. Купити їх дуже важко, своєї соцмережі у нас нема. Ми працюємо на чужій інфраструктурі. Думаю, нема підстав боятися маніпуляцій з біґ-дата в Україні на цих виборах і в найближчі 2-3 роки. 

Чи можна вірити українським соцопитуванням? Які організації ви вважаєте точними і доброчесними, а на які, навпаки, радили б не зважати? 

Перед кожними виборами у нас повторюється одна і та ж ситуація. Нізвідки з’являються якісь фірми, експерти, яких вчора ще ніхто не знав, а після завершення виборів ці люди зникають. Інформацію треба шукати у перевірених джерелах, тобто у компаніях, що мають добру репутацію. У листопаді на зборах правління Соціологічної асоціації України провели круглий стіл, де схвалено меморандум, що повторює те, що ми говорили перед попередніми виборами. Ті ж самі заклики: не ведіться на невідомих людей, що надають абсолютно відмінні результати, не очікуйте, що з’явиться хтось, що представить щось таке, чого ніхто не знав, про що ніхто не чув і не бачив. Усі передвиборчі рейтинги мають бути між собою подібними, якщо їх робили професійно. Вони можуть відрізнятися, але тенденції повинні бути схожі. Соціологи також люди: бувають продажні і непродажні, вони не кращі за журналістів, сантехніків чи водіїв трамваїв, але соціологічні дослідження – це колективна праця, саме тому маніпуляції ускладнюються. Є цілий ряд компаній, які довели, що працюють професійно і їм можна довіряти. Це Київський міжнародний інститут соціології, «Демократичні ініціативи», Фонд Разумкова, «Соціс», Інститут Яременка і група «Рейтинг».  

Але що робити непосвяченому виборцю, коли він бачить доволі різні результати в авторитетних компаніях? Кому вірити?  

Опитування проводяться вибірковим методом. Його розробили ще у ХІХ ст. на основі теорії імовірності і математичної статистики. У межах вибіркового методу завжди є похибка. Завжди. Якщо ми погоджуємося на вибірковий метод, то погоджуємося і на помилку. Тому навіть теоретично у всіх опитуваннях є похибка на плюс-мінус 2 %. Якщо одна фірма говорить, що Іваненко має 13 %, Петренко 12 %, а Сидоренко – 10 %, а інша, стверджує, що лідирує Сидоренко з різницею у відсоток, то насправді, з урахуванням похибки це ідентичний результат. Але уся справа у представленні. Часто акцентують увагу на тому, на чому не варто. Ці президентські вибори специфічні, бо явного лідера нема. Добре робити прогнози, коли в одного кандидата 60 % рейтингу, а коли у всіх різниця у 2-4 %, а 40 % ще не визначилися, то у день голосування ця мізерна різниця може змінитися у будь-який бік. Прихильники виходу Британії з ЄС перемогли з різницею у 3 %, і уже кілька років тамтешній Уряд думає, як з цим розібратися. Тому ці кілька відсотків дуже важливі, але їх неможливо зафіксувати вибірковим методом. Це важко зрозуміти пересічним людям. Вони часто думають, що їх дурять.

Як відрізнити якісне/чесне соцопитування від неякісного/маніпулятивного?  На що слід звертати увагу, окрім репутації компанії?  

По-перше, треба дізнатися, хто зробив дослідження. По-друге, хто фінансував і замовляв опитування. Справді професійна фірма дотримується етики. Замовник має право заборонити публікувати певні результати. Компанія може не опублікувати те, що вони знайшли, але вони ніколи не публікуватимуть те, чого не знайшли, бо це уже фальсифікація. Третій важливий фактор – хто представляє результати досліджень. Часто це роблять не ті, хто проводили дослідження. Саме на цьому етапі можлива маніпуляція. Вона береться не з результатів замірів, а в процесі їхньої інтерпретації, надання їм якогось сенсу. Тут доволі важко розібратися, бо існує багато майстерних маніпуляторів, які перевертають дані  догори дригом. Це, як гра в наперстки, щоб простежити за руками, треба мати натреноване око. Бувають і відверті маніпуляції. Хтось виходить на Хрещатик з камерою, питає про кандидата Іваненка у трьох перехожих, а потім підсумовує: «Ось як кияни ставляться до цього кандидата». Так думка трьох випадкових перехожих, які можуть бути туристами, подається, як думка багатомільйонного міста. Важливо користуватися критичним мисленням.