Дві слові про двомовність
Питання про двомовність в Україні належить до найгарячіших. Воно то зринає, то знову на якийсь час затихає. Здавалося б, закон про мову 2019 року мав би закрити це питання, але спікер Разумков минулого тижня заявив, що було б непогано змінити мовне законодавство, чим спровокував черговий резонанс. Спробуємо розглянути питання двомовності незаполітизовано.
Отже, по-перше, чому це питання таке гаряче і дискусійне?
З одного боку, в Україні пам’ятають про деукраїнізацію (українськомовні), а з іншого, з’являється страх тотальної і примусової українізації (серед неукраїнськомовних). Політики часто експлуатують соціальні страхи, підсилюють їх і грають на них.
Українська багатомовність – успадкована, вона є результатом колоніальної історії України (русифікації українськомовного населення та міграції росіян на територію країни).
За дослідженням Research & Branding Group за 2012 р., дві третини мешканців країни (62%) вважають українську мову рідною, нею спілкуються вдома 44% і на роботі/під час навчання 42%, для третини мешканців України рідною є російська мова (36%), і така ж кількість респондентів спілкується нею вдома і на роботі/під час навчання (36%). Це дослідження показує, що майже 20% респондентів, для яких українська є рідною, переходять на російську, а російськомовні українці не переходять на українську. Чим зумовлена така асиметрія?
Російська все ще має постколоніальний імідж мови вищих верств суспільства, міста, літератури, культури, телебачення та преси, мови цілої низки професій. Коли українськомовні переходять на російську, то створюють асиметричний попит на російськомовну пресу, книжки, телепередачі тощо.
Отже, окрім рідної мови, основний фактор, що впливає на вибір мови спілкування в Україні – це престиж. Вищий престиж і, відповідно, популярність російської зумовлені історично. За часів СРСР продовжили політику царської Росії, що запроваджувала в Україні диглосію, тобто ситуацію, коли одна мова отримує статус високої (В), а інша – низької (Н) мов: першу використовують у релігії, освіті, писемності та інших престижних сферах, а використання другої зводять до неформального «розмовного вжитку».
Ситуація змінилася зі здобуттям Україною незалежності: російська мова почала повільно втрачати статус мови (В), а українська повільно здобуває статус (В). На зміну радянській диглосії поступово приходить двомовність (з двома повноцінними мовами), яка, однак, не є симетричною по всій території країни.
Найуспішніше українська мова здобула статус (В) у шкільній освіті. На момент здобуття Україною незалежності тільки 49,3% школярів навчалися українською мовою, а у 2012 році українською навчалось 81,9% учнів країни. У Києві 1991 року менше третини шкіл були українськомовними, сьогодні 97% – з українською мовою навчання.
Сучасну мовну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як амбілінгвізм, тобто ситуацію, коли між мовами не має функціонального розрізнення і неможливо передбачити, якою мовою заговорить та чи інша людина у тій чи іншій мовній ситуації: чи це буде народний депутат, співачка, науковець, продавчиня або прибиральник. Існують регіональні стереотипи і штампи «українськомовний» та «російськомовний» регіон, але вони окреслюють тільки загальні тенденції і не гарантують, що ви не натрапите на російськомовну людину в регіоні, який вважається українськомовним і навпаки.
Більшість дискусій щодо мов в Україні зводяться до питань державної мовної політики – визначення статусу мов та їхньої державної підтримки.
З історичного погляду законодавче регулювання – це важливий фактор впливу на мовну ситуацію, але він не є вирішальним. Якщо проаналізувати історію української мови і законодавче регулювання її вжитку, то її б уже давно не мало існувати на певних територіях. Емський указ 1876 року витіснив українську мову з публічного вжитку у підросійській Україні на майже 30 років. Закон Аппоні 1907 року забороняв в освіті Угорщини мови національних меншин, однак українська мова на Закарпатті (що тоді належало до Угорщини) витримала випробування. Ці закони, без сумніву, мали негативний вплив на поширеність української мови на територіях, де діяли, але їм не вдалося її витіснити.
Законодавче регулювання мовного вжитку не має такої потужності, якої йому намагаються надати політики та учасники мовних дискусій. Основна причина цього – декларативність законів не завжди виливається в ефективну імплементацію та послідовність у їхньому дотриманні.
І ось ми дійшли до найважливішого питання. А якщо мовні закони не настільки ефективні, то в чому проблема, щоб переглянути закон про мову, як це пропонує Разумков?
Закони, справді, не приносять результатів уже наступного дня, але вони задають вектор.
Наприклад, закон Ківалова-Колісніченка був спроектований так, щоб зацементувати пострадянську мовну ситуацію, утвердити статус російсько- та українськомовних регіонів, нівелювати амбілінгвізм.
Чинний закон має інший вектор: він спрямований на реукраїнізацію публічного простору (про ніяку насильну українізацію не йдеться), який за радянського періоду був насильно русифікований.
Система квот – це саме той реабілітаційний механізм, який має допомогти підняти престиж української. Квоти, справді, можна буде переглянути, але після тривалого періоду. Цілком імовірно, що за кілька десятиліть російська може втратити свій домінантний статус і потребуватиме підтримки, як і інші мови національних меншин, однак на сучасному етапі про це аж ніяк не йдеться.
Намагання переглянути мовний закон – це спроба зупинити реукраїніцізацію.
І ці намагання аж ніяк не спровоковані суворою імплементацією його норм. Чомусь міністр внутрішніх справ спокійно обіймає свою посаду попри те, що мав би говорити у публічному просторі виключно українською. Не було ні одної гучної справи за участі уповноваженої із захисту державної мови. Насправді, треба було б ставити питання про провали в імплементації закону, а не про його зміну.
Підсумовуючи, хочу додати чотири тези, про які не варто забувати, коли йдеться про українську мовну ситуацію.
По-перше, зміни у мовній ситуації відбуваються поколіннями, про миттєві результати мовної політики говорити некоректно.
По-друге, не варто проводити аналогії з іншими країнами і їхніми мовними ситуаціями, а саме це найчастіше роблять учасники мовних дискусій. Мовні ситуації в Канаді, Швейцарії, Бельгії, Білорусі, США, Франції чи Ірландії мають різне історичне підґрунтя. У кожній з цих країн діють свої соціальні, культурні, етнічні, геополітичні та економічні фактори, які впливають на мовну ситуацію та її конфліктогенність. Український досвід є унікальним, як і мовна ситуація кожної іншої країни.
По-третє, мовне питання слід аналізувати з точки зору реальної статистики та деталізованих досліджень. Треба уникати голослівних тверджень, на кшталт «півкраїни/півміста говорить мовою Х».
По-четверте, питання мовного законодавства заполітизоване настільки, що будь-які рухи у цій сфері можуть мати дуже серйозні наслідки (не в мовній площині, а в суспільних настроях і діях). Краще обійти граблі, ніж пробувати на них обережно наступити.
Запрошуємо читачів також переглянути інші матеріали розділу #ПРОМОВУ та пройти цікавий тематичний квіз. А якщо ви бажаєте пограти в українську політику – тоді заходьте у першу політичну гру від Uchoose. Долучайтеся до сторінок Uchoose у соцмережах Facebook, Twitter та Telegram і допомагайте нам поширювати якісний україномовний контент, критичне мислення та здоровий глузд.
