Дитина, яка раптом стала дорослою

Росіяни вбили сотні і поранили тисячі українських дітей. Десятки тисяч викрали і примусово вивезли до росії. Ще більше стали сиротами, змушені були тікати в інше місто чи країну, позбавалися не лише можливості навчатися, а і звичайного спокою. Зрозуміти масштаб цієї катастрофи можна, лише придивившись до конкретних доль.

Коли прошу розповісти, яким було її життя до війни, Юля каже: складно згадувати, війна ніби перекреслила все, віддалила. Звичайно, вона пригадає і розкаже. Хоча виразніше пам’ятає війну.

Цю панораму очима підлітка, сьогодні вже 19-річної Юлії Лагути, дивлюся й я. Звісно, читала й постійно чула про їхню Велику Писарівку – околицю Сумщини і країни, прикордоння з російською Бєлгородщиною. У перші тижні війни ми постійно передзвонювалися з колегами з окупованих чи активно обстрілюваних містечок із тоді ще не традиційним «як ви?» Але сприйняття дорослих і наше поступове звикання до війни має не такий прикрий вигляд, як звикання дітей і підлітків, коли дівчина говорить:

«Я в якийсь момент подивилася і зрозуміла – а де моє дитинство, а його у мене вже нема…» І розповідає про дім: «…Мене тягне до Писарівки. От воно моє… Ми приїжджаємо час від часу додому – подивитися, як там. Людей дуже мало. Я іду прогулятися, ходжу вулицями, слухаю музику. І чомусь не боюся. Я знаю, що робити, якщо раптом почнеться обстріл: коли далеко падає, коли близько падає…»

Що робити, якщо почалася війна?

Страшно було у лютому 2022-го. Їхня Велика Писарівка, яку від кордону з росією відділяє менше, ніж 10 кілометрів, однією з перших у країні побачила колони техніки, що сунули з-за кордону. Юля прокинулася рано й почула, як тато каже бабусі: почалася війна. І тоді охопила паніка, – без  істерики, просто заповнила все всередині, бо ж щось відбувається, а ти не знаєш, як чинити, що далі. Досвіду, який би знадобився, не було ні в кого, а що говорити про дівчину, якій ще не сповнилося 17?..

Тато знав, що робити. Почав стягувати до підвалу матраци, ковдри, подушки – вже було зрозуміло, що підвалом доведеться користуватися. В один пакет склали документи, у інший – ліки. І потім весь час носили ті пакети за собою, один – тато, інший – мама, в підвал, із підвалу.

У ті перші години у чаті школи з’явилися запитання: іти на уроки чи ні? Зараз це здається навіть смішним: які уроки, коли сусідньою вулицею йде загарбницька техніка? Але тоді була невідомість, нерозуміння, бажання хоч якось зорієнтуватися, чого чекати. Учням відповіли: сидимо вдома, сподіваємося на краще.

Потім почали писати: нашою вулицею йдуть танки, машини. Потім дійшла інформація, що Охтирка – їхній районний центр – дала бій. Потім, що летять літаки, що Охтирку сильно бомбили… Із кращого в ті дні було лише те, що російські колони, які йшли транзитом через містечко, поверталися. І якщо туди – 30-40 машин, то назад – три-чотири і з великою швидкістю. Це втішало і давало надію.

Тим часом у Великій Писарівці спорожніли магазини, аптеки, – мешканці робили запаси. Людей на вулицях стало мало. Проте знаходилися небайдужі, зважувалися їздити до сусідніх населених пунктів, де можна було щось купити, привозили. То був час обмежень – кілограм крупи на родину, буханець хліба. Щоб вистачило всім…

Тато з іншими чоловіками радилися, що робити, якщо нападатимуть на їхні домівки, як захищатися. «Хтось робив «коктейлі молотова», добре, що не скористалися», – каже Юля, бо ж у тилу російських військ, де вони опинилися, це було б, швидше, самогубством. Ще тато дістав дефіцитного пального для авто на випадок виїзду. Та випадок не випадав – дорогами їздили вороги.

Ні, персонально в їхньому селі нікого ніби й не зачіпали. Росіяни поспішали на Київ, спіткнулися об Охтирку, але ще не чинили тих жахіть, які потім приголомшать світ. Звісно, постійно обстрілювали. І незабаром від підвалу почало нудити, просто нудити, та й через вологість стали потроху хворіти. Першою запротестувала бабуся Ніна й до підвалу під час чергового обстрілу не пішла. Інші спустилися, аж раптом вибух, зовсім поруч. Злякалися, побігли нагору. «Як я на бабусю кричала, що вона не пішла до підвалу, – пригадує Юля. – Не я кричала – мій страх кричав…»

У підвалі з бабусею Ніною.

А якогось дня  після далеких вибухів бахнуло так близько, що заклало вуха. Тато, Олександр, визирнув надвір, озирнувся до них: у сусіда паркану немає. А вже потім роздивився: у них теж ні паркану, ні вікон у хаті, шифер на даху пошкоджений. Повернувся до підвалу й сказав категорично: збираєте речі й завтра – їдете.

Це було 24 березня – через місяць після початку окупації, саме перед Юлиним днем народження. А народилася вона 1 квітня – саме в той день, коли, традиційно, «брехня всесвітня».

«Хоч мама вже була в лікарні й тато знав, що ось я маю народитися, він не повірив, коли йому першого квітня потелефонували й сказали, що в нього донька. Думав, що його розігрують» – розказує дівчина.

До 2022-го день народження вона завжди святкувала вдома, в родині. Приходили хрещені батьки, найближчі друзі, але завжди – вдома. Те, довоєнне життя, яке все ж проривається в її спогадах, дуже домашнє. Обов’язково спільні сніданки та вечері, сімейна гра в настільні ігри, особливо – в «монополію».

«Я вдома розповідала все, ну, просто все батькам могла розповісти: що у мене хорошого було, що я погано зробила. Брат розповідав про все мені. А він же молодший, тому я йому могла сказати, що він десь не окей. Ну, могла його батькам «закласти», ми сварилися. Це зараз уже дружимо по-справжньому…» – каже Юля. 

Якщо любиш дім, чужина не гріє…

…Кожна доля унікальна, хоча чимось схожа на інші. Кожна біда особиста, але коли вона велика й спільна, то одна історія віддзеркалює тисячі чи мільйони подібних… Родич вивіз Юлю з мамою та братом Станіславом до Полтави. Звідти евакопотяг – до Львова. Довжелезна черга на пішохідному переході до Польщі. Нарешті, Рига, Латвія. Мама на день народження купила торт, але Юля його не схотіла, не змогла… Виявилося, що важливий не торт, а де і з ким ти можеш ним поділитися…

Надана в Латвії допомога була важливою, але на життя не вистачало. Мама влаштувалася на роботу. Запропонували працювати офіціанткою й уже 17-річній Юлі. Боялася, бо не знала мови, але з часом вивчила необхідні вживані фрази.

Пізніше вона ще на кілька місяців поїде до Латвії. Вирішили, що війна може затягнутися, ситуація складеться не знати як, добре б отримати посвідку на проживання, щоб полегшити ймовірну евакуацію. Знову працювала офіціанткою, 26 днів на місяць, іноді – по 12-15 годин. Бо вперта й, здається, щось хотіла довести – чи собі, чи комусь, чи долі. Але саме тоді зрозуміла: дитинства немає…

Тато з бабусею залишалися вдома. Залатали дах, забили вікна, полагодили паркан, жили… Пів року Юля просилася додому, і, нарешті, тато дозволив. Після звільнення області від окупантів з-за кордону постійно «прилітало», але більше – у села, що були чи не впритул до території росії, у саму Велику Писарівку рідше. Тож мама залишилася працювати в Латвії, а Юля з братом поїхали в Україну.

Однокласників у містечку не залишилося. Якщо хтось із друзів приїздив час від часу, зустрічалися, ходили гуляти. Було багато зруйнованого, багато хто загинув.

 

А який настрій був у людей? Люди різні. Одні намагаються робити, що можуть зараз. Хтось привозить продукти. Он, було, тато Юлі разом із чоловіками заставляли мішками з піском вікна хірургії: лікарню обстрілювали, а лікувати, оперувати потрібно. Хтось виїздить, а хтось – категорично не хоче. Хтось просто вичікував… 

А треба – жити

У березні 2024 росіяни заходилися знищувати Сумщину, передусім, Великописарівську громаду. Ті обстріли були просто нищівними. КАБи летіли щодня, вибухи, здавалося, не припинялися. На Юлину школу, геть зруйнувавши її, впала, кажуть, найважча за весь час війни бомба. Почали методично розбивати центр містечка. Людей із сіл та Писарівки евакуювали автобусами, машинами, а там, де обстріли та бомбування вже зруйнували дороги і мости, людей виводили пішки – залишатися у селах, які розстрілювали, було небезпечно.

 

  «Я звикла до вибухів. Все ж пів року ми жили з ними, як повернулися з Латвії. Коли вибух, – знаємо, що має робити кожен. Але тоді це вже стало гнітючим. І я сиджу, треба завдання до занять виконати, а я отак просто сиджу «між двох стін». А що там ті стіни, хоч і дві, якщо летять КАБи…» – згадує Юлія.

Вони переїхали до Охтирки. Живуть неподалік лісу, то в час повітряних тривог Юля часто іде туди – між дерев затишніше, ніж у підвалі…

Знімають квартиру навпіл із іншою родиною. Окрему зняти що дорого, а що практично неможливо – не протиснутися за охочими.

Тато працює провідним спеціалістом відділу захисту рослин, фітосанітарної діагностики та прогнозування управління фітосанітарної безпеки. Стас навчається в школі, так, отій, приміщення якої вже немає, але є вчителі і робота онлайн. Юля теж на онлайні в Сумському державному університеті. Вона вступила вже в час війни, у 2022-му. Вирішила стати журналісткою. До цієї ідеї її привів тренінг. Ще в дев’ятому класі до участі в ньому її просто таки змусила класна керівничка Катерина Обідець. Тут ковід, карантин – який тренінг? А втім, їй сподобалося працювати в команді, а ще вразили онлайнові спілкування з професійними журналістами, які так цікаво говорили про свою роботу. Мрію вона здійснює.

  «А цього року я сказала татові, що десь працювати влітку не хочу. Він згодився, що мені треба відпочити. Ні, він мене, взагалі, не спонукав, аби я працювала. Але я хотіла узгодити. І врешті, вирішила, що маю зайнятися собою». – ділиться студентка.

Що значить зайнятися собою? Юля хоче отримати права, – теорію вже склала, практика ще попереду. Вона влаштувала перший за ці роки сімейний відпочинок. Купила квитки до Одеси і поставила тата перед фактом. Тож утрьох – із татом і братом – вони трішки відпочили на морі.

Одеський відпочинок. «Але і там обстрілюють…»

Ще у неї вперше була не онлайнова практика: вона поїхала до Сум, щоб поспілкуватися з редакцією сайту і зробити «живі» матеріали. «…А ще я працюю в проєкті «News camp Україна-Німеччина». Перший тренінг був у Карпатах, другий у Лейпцігу. Багато чому навчилася. А головне, я спілкувалася «вживу» і щаслива, що знайшла нових друзів», – тішиться Юля.

День незалежності України в Лейпцигу. Учасниці тренінгу Юля Лагута, Настя Лутченко та Настя Кизим на маніфестації проти війни в Україні.

 

Ми розмовляємо в залі тренінгу того проєкту, який сподобався Юлі.

  – А хто у вас у домі господиня – ти чи бабуся?

  – Тато, – усміхається  вона. – А взагалі ми домовляємося. Якщо готувати, – хто має час, я чи бабуся. Якщо робити щось важке, то це тато або брат.

…Додому, до Великої Писарівки, вона знову поїде найближчими вихідними, хоч зараз уже запроваджений спеціальний доступ до 20-кілометрової зони прикордоння. Потрібно прибрати, допомогти на городі, бо ж навесні все посадили. 

От таке життя дівчинки, яка змушена була подорослішати. Через війну.

Цифри і люди

Мабуть, закономірно, що людина до всього звикає, – це спосіб самозахисту, інакше «поїде дах». Та страшно, коли смерть, руйнування, розлуки стають звичними.

У перші тижні війни – знаю це по собі й із розповідей інших – був якийсь внутрішній їдкий сором, коли, скажімо, готував собі чашку кави, бо ж десь у Маріуполі в цей час люди не мали води. Після одного з останніх обстрілів Сум, коли ракета знищила на автостоянці майже сорок машин, повибивала вікна та понівечила балкони сусідніх багатоповерхівок, літня пара перехожих резюмувала: ну, нічого страшного, не в будинок же потрапили.

Ми змінюємося. І перестаємо відчувати. Й коли читаємо чергове повідомлення, що з посиленням бомбардувань Сумщини у серпні (лише у серпні!) з прикордонних населених пунктів евакуювалося понад 20 тисяч людей, то часом уже відгороджуємося від розуміння, що за кожною одиничкою з тих тисяч, із отих загальних уже мільйонів переселених, знедолених, загиблих – якась конкретна людина. Наприклад, дівчинка з невеликого містечка…

 

Авторка: Алла Федорина.

Всі фото надані авторкою з архіву героїні матеріалу.

 

---

Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами. 

 

---

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

 

---

Читайте також інші матеріали із рубрики “Голоси регіонів“