Фотограф із Маріуполя: ми втратили все, але вижили й залишилися українцями

Ми знаємо про воєнні злочини росіян на звільнених територіях, але не здогадуємося про масштаби звірств там, звідки окупантів вигнати поки не вдалося. Маріуполь є одним із символів російської жорстокості у цій війні. Те, що там відбувалося навесні 2022 року, частково відомо з відео і фото, які маріупольці вивезли звідти, ризикуючи своїми життями. Фотограф Євген Сосновський – один із тих, хто зміг зафіксувати і показати світові справжнє кровожерливе обличчя Росії.

Майже 58 років життя Євгена Сосновського минули в Маріуполі — місті, у якому народився він і його діти, в якому працював, творив, кохав, і виїхати з якого змусила війна. Сталося це 30 квітня 2022 року — на 65-й день після початку російського вторгнення.

Маріуполь, 2018 р.

«Маріуполь — місто з цікавим історичним минулим, яскравою сучасністю і великими планами на майбутнє. Місто, яке останніми роками перетворилося на справжню вітрину оновленого українського Донбасу. І я впевнений, що саме це стало однією з головних причин тієї нелюдської жорстокості, з якою його знищували росіяни: і місто, і мешканців», — скрушно розповідає Євген, зауважуючи, що сьогодні зовсім мало говорять про Маріуполь, про пережите там і про те, що відбувається нині.

Багато маріупольців воліли б забути ті страшні події, через які їм довелося пройти. Радий був би зітерти ті жахіття зі своєї пам’яті і Євген Сосновський, однак не може допустити ні безпам’ятства, ні мовчання про злочини росіян проти України та українців.

Довоєнний Маріуполь залишився на численних фото Євгена, який ще з 2014 року започаткував власні фотопроєкти «Такі красиві люди» і «Таке красиве місто».

«За останні роки Маріуполь дуже змінився і з провінційного промисло­вого містечка перетворився на сучасне місто з красивими відреставрованими будинками, площами, парками, фонтанами, IT-хабами, облаштованими пляжами… Тут відбувалися всеукраїнські та міжна­родні культурні фестивалі, радо прий­маючи велику кількість учасників і гостей. У Маріуполя з’явився свій унікальний та впізнаваний бренд. Мені подобалося гуляти з фотоапаратом міськими вулицями. Я любив знімати наше Азовське море. Любив місто таким, яким воно було і яким стало. І з упевненістю дивився в його майбутнє», — ділиться спогадами пан Євген.

Повномасштабна війна увірвалася в Маріуполь і пройшлася ним із особливою жорстокістю і цинізмом: росіяни по-звірячому били по ньому, палили його, топили в крові. Повірити, що таке, взагалі, може статись, були готові не всі, та й знали, що місто достатньо укріплене трьома лініями оборонних споруд. Тож сподівалися, що окупанти його не захоплять, і лишалися у своїх домівках. Родина Євгена теж зосталася, опікуючись старенькою лежачою 90-річною мамою дружини, виїхати з якою на той момент змоги не було.

Отже, на початку березня Маріуполь опинився в блокаді. Довкола нього зосередилися російські війська, які люто обстрілювали мирні квартали з усіх можливих видів зброї. 2 березня зникла електроенергія, опалення, вода. Температура у квартирах упала до 3–5 градусів.

«Але навіть у цій ситуації мене не полишала віра в те, що Маріуполю допоможуть, знімуть блокаду, і центральним проспектом Миру незабаром пройде па­рад перемоги над росіянами. Я сподівався на це навіть після того, як обстріляли наш житловий район», — розповідає Євген Сосновський.

Увечері 2 березня 2022 р. подружжя перебувало вдома. Свист перших снарядів пролунав близько 17-ї годи­ни. Прильоти були небезпечно близько. Від вибухових хвиль у багатоквартирних будинках посипалося віконне скло.

«Ми кинулися в коридор, подалі від вікон. Було мо­торошне відчуття, що снаряд може будь-якої миті влетіти в наш будинок, у нашу квартиру. І ти навіть не встигнеш усвідомити, що сталося, просто зникнеш — і все…» – згадує чоловік.

Однак тоді снаряди не долетіли до домівки Сосновських, натомість влучили в сусідні будинки, подвір’я, автівки, забрали людські життя. Те, що під час обстрілу неподалік не було жодної військової техніки та самих військових — для ворога не мало жодного значення.

Ситуація в Маріуполі з кожним днем дедалі гіршала. 6 березня його мешканці залишилися без газу, тож готувати гарячу їжу довелося у дворах на дровах. Люди почали зносити все, на чому і що можна було приготувати, гуртувалися, підтримували одне одного, не полишали віри в краще. Навіть Міжнародний жіночий день не оминули увагою. Для багатьох родин то було останнє спільне свято…

Обдарувала того дня маріупольців і природа: пішов густий лапатий сніг, який можна було зібрати і перетопити на воду. «Старшиє братья» ж вітали ракетами.

«Увесь цей час ворог продовжував обстріли. Снаряди та авіабомби падали просто біля багатопо­верхівок, залишаючи після себе величезні воронки, купу понівечених автівок та уламки будинків, — додає пан Євген. — Одна з бомб влучила в підвал, у якому переховувались люди. Урятуватися змогли не всі…»

Так сталося, що Сосновські жили неподалік сумнозвісного заводу «Азовсталь». А ще ближче до нього в маленькому будинку — 90-річна мама дружини Євгена, і в тому самому дворі розмістилися будинки інших родичів — рідного брата дружини з донькою Оленою та її двома дітьми, одним із яких був 8-річний хлопчик Єгор, який згодом написав нині відомий на весь світ «Маріупольський щоденник».

Маріупольський щоденник 8-річного Єгора

15 березня подружжя прийшло відвідати стареньку. Цей похід мало не закінчився фатально. «Азовсталь» бомбардували з важкої артилерії та літаків. Невдовзі снаряди почали падати зовсім поряд — на сусідній город. Один із них мало не вбив Євгена:

«Я кинувся до будинку тещі, але щойно забіг у нього, як туди влетів снаряд, який розірвався за метр-півтора від мене. Останнє, що я почув, — сильний вибух, а потім — тиша і повна темрява. В якусь мить мені здалося, що це все…»

Прийшовши до тями, Євген спробував поворухнутися. На щастя, серйозно не постраждав, лише контузило. Тож помалу вибрався з-під уламків — після вибуху майже половину будівлі розтрощило вщент. «Навколо мене був якийсь жовтий туман із дуже неприємним запахом. Я нічого не чув, але головне, що був живий», — додає чоловік. Так само дивом уціліли і його рідні, устигнувши схо­ватись у сусідньому домі.

Росіяни щодня гатили по всьому, що лише траплялося на шляху, до чого діставали. І що далі — то страшніше. Скинули бомбу на 66-ту школу, розташовану поруч із будинком, де жили Сосновські, — «стратегічний військовий об’єкт». 

А за кілька днів — 16 березня — на будівлю драматич­ного театру, де ховалися від обстрілів сотні мирних жителів, які написали на площі величезними біли­ми літерами слово «ДІТИ».

«Ми з дружиною були неподалік театру за 20 хвилин до вибу­ху. Я ще збирався тоді піти на Театральну площу, щоб познімати, як працює польова кухня, і роздають воду. Але щось мене зупинило, і ми пішли додому…», — розповідає Євген.

Уранці 18 березня до Сосновських несподівано постукали у двері. Відчинивши, Євген побачив свою племінницю з двома дітьми. У пилюці, у крові… «Нас об­стріляли. Ми поранені… Ми ховалися у ванній, снаряд залетів прямо туди… Тато теж поранений. Він не зміг встати і лишився там…» — ледве промовила молода жінка.

Євген із дружиною кинулися оглядати поспіхом намотані на рани пов’язки. Видовище жахливе: з руки Оле­ни вирваний шматок плоті, дві кровоточиві рани на ногах. У її сина на спині теж вирвана шкіра з м’ясом, а в дівчин­ки сильно розсічена голова. Якби вони не наважилися під обстрілами вирватися з того пекла, то могли б не вижити. На жаль, медичної допомоги чекати не було звідки: лікарня розгромлена, на вулицях — активні бої. Тож рани обробили самотужки й залишили рідних, які ледве витримували страшний нестерпний біль, у себе.

От тільки й тут перебувати вже ставало вкрай небезпечно через обстріли. Коли 20 березня Євген вийшов у двір, що складався з шести багатоповерхівок, то побачив постапокаліптичну картину: усі будинки, окрім того, в якому він жив, і сусіднього, вигоріли.  

Нова хвиля обстрілів змусила повернутися у квартиру (що на першому поверсі) і сховатися в коридорі. «Стіни трусилися від вибухів сна­рядів. Із криків людей у під’їзді ми зрозуміли, що один зі снарядів влучив у квартиру на четвертому поверсі, і в ній почалася пожежа. Хтось кричав, що потрібно тікати з будинку, хтось пропонував спробувати загасити пожежу. Але в цей час до нашого під’їзду увірвалася група “кадировців”, які почали виганяти мешканців із квартир. Їх не зупинило й те, що з нами були пора­нені діти і жінка», — пригадує Євген.

Усіх викинули з оселі, навіть не дозволивши зібрати бодай якісь речі. Євген ухопив лише  сумку з документами, наплічник із фотоапаратом, невелику валізу із поспіхом накиданими туди речами, і два термоси з водою. Олені було настільки важко пересуватися, що сил вистачило дістатися тільки до сусіднього будинку і спустилися в підвал. Там вони проведуть наступні два тижні.

Те, що за цей час довелося побачити й пережити, тяжким тягарем лягло на серце. Обстріли, пожежі, вбивства, безутішне горе людей, які втрачали рідних, голод і холод, трупи непохованих загиблих…

Їжі в підвалі не було. Щоб нагодувати дітей, Євгену довелося вже наступного дня вибратися в квартиру у надії на те, що там немає окупантів, натомість залишилися запаси їжі.

«Але щойно я побачив те, що ще вчора було нашим будинком, зрозумів, що в нас не зосталося нічого. Від будинку, в якому ми прожили понад двадцять років, є тільки чорні стіни та порожні очниці вікон…»

Зайшовши до своєї квартири, чоловік побачив голі обгорілі стіни й попіл. Родина залишилася без їжі. Власне, без усього, що, взагалі, мала. Роздобути зміг лише шматочок масла, залишений в одному з підваль­них приміщень, та кілька горіхів, розсипаних під чиїмось розбитим балконом. Тому довелося продовжити пошуки, вийти на проспект Металургів. Побачене шокувало.

«Повсюди були розкидані уламки бу­динків, якісь речі, обірвані дроти, знесені вибухами дере­ва. В одному з будинків зяяла величезна пробоїна з дев’я­того до першого поверху. Ми навряд чи колись дізнає­мося, скільки маріупольців поховано під тими завалами. Посеред проспекту — поруч із популярною колись пекар­нею — стояв підбитий танк. Сама пекарня була розгром­лена, але, проходячи повз, я помітив на підлозі біля входу щось схоже на цукерки. Заліз усередину. Мені пощастило: це справді були дві цукерки. Але коли я попрямував до ви­ходу, то побачив направлене на мене дуло автомата. Переді мною стояла група “кадиров­ців” — чоловік п’ять-шість. Зда­валося, ще мить — і пролунає постріл…» — розповідає Євген.

На щастя, після перевірки та допиту Євгена відпустили зі знайденими двома цукерками. А наступного дня мешканці будинку, побачивши, що родина не має їжі, принесли каструлю гарячого супу. А ще допомогли з медикаментами і запропонували робити перев’язки в од­ній із квартир на першому поверсі, де світліше й чистіше.

26 березня стало відомо, що батько Олени помер від отриманих ран та відсутності медичної допомоги. Наступного дня, у короткий час відносного затишшя, Сосновські вирушили поховати свого родича. Маріуполь жахав своїми руїнами, згарищами, горами трупів мирних жителів…

Наприкінці березня довелося залишити свій тимчасовий прихисток. Один із мешканців будинку здав Євгена як фотографа-журналіста, який «тут весь час ходив і щось фотографував» найманцям «мгб днр» (каральний орган російських маріонеток на Сході України – ред.), які нишпорили дворами й розпитували місцевих українських військових, працівників поліції та інших силовиків, які, можли­во, тут проживали.

Євгена допитали. Насилу вдалося переконати бойовиків, що нічого особливого не було сфотографовано, а лише зроблено кілька кадрів під час приготування знайомими на вулиці обіду. На підкріплення своїх слів запропонував піти до знищенної квартири та подивитися на залишки обгорілих фотокамер.

Тож Сосновські зібрали свої нечисленні пожитки й перебралися до 90-річної бабусі та мами Олени. Те, що вони там побачили, важко описати словами. Росіяни нещадно намагалися знищити останній форпост — завод «Азовсталь». Довкола — руїни і трупи. Євген пробував бодай якось відремонтувати напівзруй­новану хатину, щоб там можна було перебувати.

Жодного зв’язку із зовнішнім світом не було. Яка ситуація в країні? Що, взагалі, коїться за межами цього пекла? Великою знахідкою став старий радіоприймач, який ловив на середніх хвилях Українське радіо. Тож 20 квітня Сосновські дізналися, що від ТРЦ «Порт-сіті» о 13.00 вирушить евакуаційна колона автобусів до Запоріжжя. Тобто через годину… Дивом устигли завдяки сусіду, у якого вцілів автомобіль. Однак автобуси не прийшли… Понад двісті маріупольців з понурими тяжкими поглядами поверталися назад у свої підвали.

«Ще двічі ми з дружиною та її мамою в інвалід­ному візку намагалися вибратися з Маріуполя. Ми цілими днями стояли, чекаючи евакуації, мокли під дощем, мерзли на холодному вітрі. І щоразу росія не дотримувалася домовленостей, і автобуси не приходили», – каже чоловік.

Зневірившись у можливості виїхати автобусом, Євген почав шукати приватного перевізника, що теж було надзвичайно складним завдання. Урешті, 30 квітня вибралися з міста в напрямку Запоріжжя через Пологи та Оріхів. До самого Запоріжжя того дня доїхати не вдалося. Під Оріхо­вим тривали бої, маріупольці вирушили на Токмак, де зупинилися в центрі допомоги переселен­цям в одній із місцевих церков.

«Тут ми вперше за два місяці побачили лампочку, що світи­лася, і воду, що текла з крана. Тут нас нагодували й дали місце для відпочинку. А я весь вечір ходив і тягав із кошика смачнющий свіжий хліб і ніяк не міг ним наїстися…» — пригадує Євген.

 Із Токмака була нова спроба дістатися Запоріжжя. Тепер уже разом із евакуаційною колоною ООН, яка вивозила людей із заводу «Азовсталь» і мала забрати їх на виїзді з міста. Прочекали на евакуацію під дощем цілий день марно… Вибратися змогли, лише знайшовши водія, який погодився на свій страх і ризик вивезти їх та ще цілу групу охочих до обласного центру.

Утім, випробуванням було не тільки це, а й численні перевірки на блокпостах. Євген віз із собою фото­архіви на жорстких дисках і картку зі знімками Маріуполя після початку повномасштабного вторгнення росіян. Звісно, що він зробив усе, щоб якось «зашифрувати» і приховати найбільш «небезпечні» кадри з «азовцями», морпіхами та інші. Але все ж це був смертельний ризик…

Очевидно, так мало скластися, що Євген повинен був не просто вижити, а й показати світу зняті в Маріуполі фото. Що й зробив, опинившись у безпечному місці.

«Так, ми втратили все, що в нас було. Але вижили й залишилися українцями. Звичайно, складно в 57 років розпочинати життя практично з нуля. Але там, в окупованому Маріуполі, перебувати було нестерпно», — зазначає Євген і, попри все, не втрачає віри в те, що Маріуполь знову стане українським і розсіяні по всьому світу маріупольці зможуть повернутися на свою рідну землю. Чи повернеться туди сам Євген? Цього поки не знає. Єдине, що, окрім непроминучого болю залишилося в нього там, це могили батьків. «І — море»…

 

Авторка: Юлія Бережко-Камінська.

Усі фото Євгена Сосновського.

---

Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами. 

 

---

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

 

---

Читайте також інші матеріали із рубрики “Голоси регіонів“