Здається, ще вчора ми жили в епоху гострого дефіциту інформації. Її було мало, а полювання на неї потребувало значних зусиль, кмітливості, економного ставлення до ресурсів, ба навіть хижості. Сприймалася вона як щось цінне, стратегічно важливе, навіть на суто побутовому рівні. Відповідно й ставлення до неї було інакшим, як і спосіб її обробки. 

Один старий скінхед першої хвилі розповідав мені про складний шлях до своєї брутальної субкультури. У радянській інформаційні програмі “Врємя” якось показали сюжет про безчинства загадкових “бритоголових” на ліверпульському стадіоні в Англії.  Контекст сюжету простий – капіталістичний світ так загнив, що ось-ось гавкнеться. Мовляв, молодь антисоціально лютує, поліція буржуазно лупцює, кругом квітне фашизм, а англосаксонська економіка перебуває в дупі. Між тим як в СРСРі цього року небачений врожай конюшини і залізничних шпал, не в останню чергу завдяки Комсомолу та піонерії.  Майбутній скінхед, а тоді звичайний шкільний вася, моментально відфільтрував інформаційний шум із сюжету про Комсомол, конюшину та чергову загибель Заходу і почав вишукувати інформацію про “бритоголових”. Вони йому дуже сподобалися, бо бути простим радянським хуліганом і кандидатом на виліт з піонерії не так цікаво, як ліверпульським фашистом.

Почався довгий та системний пошук інформації, хоч якогось матеріалу на тему. Інтернету, нагадаю, не було. Субкультурної преси теж. Із субкультур у пізньому совку були лише хіпі, мусора, перші панки, умовні рокери, урки з мильного заводу і дворова шантропа.  Однак існували районні бібліотеки з підшивками преси за багато років. А в тій пресі політичні огляди міжнародного становища, іноді навіть з чорно-білими фотографіями. Ось там, в цій порожнечі, й шукав він своїх бритоголових. Шукав довго, днями сидів і гортав газети та журнали за останні кілька років. Врешті, по крихтам реконструював те, що шукав. 

Він дізнався, що десь там у далекій Англії бушують скінхеди. Що вони влаштовують бійки на стадіонах, бухають і займаються спортом водночас, що вони расисти, і що вони носять підкатані джинси, і не просто підкатані, а так, як треба підкатані. А ці джинси обов`язково мають бути Levi’s, а взуття бажано носити робітниче, як у докерів. А також про татуювання, групу Skrewdriver, вузькі підтяжки, правильні сорочки і ще безліч чого цікавого.  Яко слідчий криміналіст, він поступово складав усе до купи, аж поки складене не заграло усіма барвами субкультурного естетизму.  Усе це, звичайно, можна було вхопити швидше через фотографії, аніж через критичні тексти радянських журналістів. Чорно-білі, зауважу, фотографії, на гівняному папері. Крім того, матеріалу було настільки мало, що доводилося вмикати уяву, щось додумувати, але так, аби не порушити цілісність образу, його драматургію. 

Врешті, через певну кількість років виявилося, що його реконструкція цілком відповідала субкультурній британській дійсності – й у деталях, й у загальному забарвленні. Це уже потім стало зрозуміло, що не всі тамтешні скінхеди були расистами, нацистами або й узагалі “істами”. Але це деталі, бо справу зроблено – з нуля і якісно сконструйовано цілий відсутній у совку пласт в усій його загальній красі. Сконструйовано і запроваджено в культурний обіг на місцях допитливими хуліганами.

Це хороша ілюстрація того, що взагалі означає словосполучення – робота з інформацією. Насамперед, це своєрідне мистецтво. І мистецтво нині майже втрачене, бо світ раптом змінився, а гострий дефіцит перетворився на циклопічні ніагари сигналів різної якості, котрі потрапляють до нашого мозку в один клік, а фактично самотужки. Легкодоступні, а отже позбавлені цінності потоки. Нині інформації стільки, що акуратне ставлення до неї як до обмеженого ресурсу просто втратило актуальність. 

І врешті, маємо цікаву проблему. Справді, деякий дефіцит ресурсу мобілізує увагу, оптимізує логістику його постачання, значно покращує організацію правильного споживання, але дуже обмежує оперативність. З іншого ж боку, вільний та бездефіцитний інформаційний простір дає нам важливі бонуси – швидкий маневр, можливість ухвалення миттєвого рішення, безперебійність споживання. Однак ретельність та якість обробки інформації на особистому рівні при цьому катастрофічно просідають. І ось вона – інфляція сигналу, а на додачу загальне зниження якості його виробництва. Маємо щось схоже на валізу пожмаканих купоно-карбованців, замість кількох, але залізно гарантованих і перевірених купюр. 

Особисто для себе я бачу лиш один спосіб ефективної взаємодії з інформацією в сучасних умовах – продовжувати ставитися до неї як до ДЕФІЦИТУ, як до досі важкодоступного ресурсу, як до рідкісної, музейної цінності. За такого підходу ваша оптика сприйняття сигналу взагалі суттєво зміниться. З’явиться обережність хижака, уважність до загальної обстановки, тобто контексту і деталей, економність споживання, акцент на якість. А можливо ви, врешті, усвідомите, що інформація – це упорядкований сигнал, якого очікують. Все інше – шизофазична трансляція з нізвідки в нікуди без джерела і кінцевого отримувача.

Відрізнити ж інформацію від ахінеї або від маніпуляції не так то й просто, але за такого “дефіцитного” підходу цілком реально.  Для цього, перш за все, треба не бути ідіотом, а на додачу бажано мати якусь освіту, в основі якої покладено системність, а не відбуття покарання в навчальному закладі.  І навіть тут можливість помилки залишиться високою.

У наступній серії цієї проповіді я наведу кілька прикладів з політичного та культурного життя країни, на яких наочно продемонструю, як з відносною легкістю можна відрізнити зелене від гострого, а коня від купи гною. До зустрічі!