Хто ви, пане Зеленський?

Як новий рік зустрінеш, так його і проведеш – каже нам олів’єшна народна мудрість. Надворі уже лютий, і, можна подумати, що ми ніяк не розпрощаємося зі святковим періодом, але насправді штука в іншому. Щоразу нові комунікаційні звершення Зеленського, а їх у новому році уже чимало, вказують на те, що ця олів’єшна максима таки має сенс, бо почалося усе в останні хвилини 2019 року.

У новорічну ніч відверті противники президента обурилися, обережні симпатики насторожилися, а гарячі прихильники утвердилися у думці, що правильно проголосували. Зеленський зробив спробу максимально інклюзивного звернення. Про маніпулятивність і риторичні пастки того тексту уже написано і проговорено багато. Хочеться тільки додати невеличке уточнення щодо цитати «немає рядка у паспорті «патріот, малорос, ватник, чи бандерівець…»

Усі ці терміни, звісно ж, далекі від точних. «Патріотами» люди називають себе у першій особі, мовляв, я – патріот. Для позначення любові до Батьківщини цей термін використовують і в другій та третій особі – ти/він/вона/ми/ви – патріот(и). З бандерівцями подібна ситуація. Є певна група людей (доволі малочисельна), що називає себе бандерівцями, хоча термін історичний. Іноді його використовують напівжартома, також у другій і третій особі. Для таких, як Кісєльов, термін «бандерівець» має виключно негативне значення. Щодо «малороса» і «ватника», то мені важко уявити, щоб хтось використав на сучасному етапі ці терміни щодо власної особи. З «малоросом» таку ситуацію ще можна уявити років сто тому, але не сьогодні.

Як бачимо, один термін нейтральний (і дуже широкий), два історичні (які вживають у сучасному контексті), а третій – звичайна інвектива. Їх неможливо використовувати, як маркери соціальних груп, тому пропоную розглянути трошки іншу термінологію.

Справа ідентичності

Справа ідентичності – це процес складніший за приклеювання ярликів чи обзивання проплачених тролів у коментарях. Ці процеси тягнуться поколіннями та мають різні перехідні етапи.

Українська ідентичність вигризала собі місце у державних утвореннях сусідів (росіян, поляків, угорців, румунів). І успішність цієї ідентичності, як і будь-якої іншої, полягає у повній незалежності від колишніх метрополій (не тільки політичній, але і культурній). По-суті, цей процес можна зобразити, як прогресію від повної залежності до повної незалежності. Він має такі етапи:

1. Повна залежність: у носіїв нема жодної ідеї про окремішню ідентичність, вони вважають себе невід’ємною часткою народу метрополії. Свою мову/культуру вони уважають упослідженою, соромляться або ж не володіють ними зовсім, бо колонізація відбулась успішно.
2. Регіональний колорит: носії усвідомлюють свої регіональні відмінності від метрополії, але не уявляють собі життя без неї. Свою мову/культуру вони знають (або слабо знають), але вважають їх не настільки розвиненими, як у метрополії, більшість культурної продукції споживають саме з центру.
3. Поміркована емансипація: носії вимагають автономії від метрополії, борються за свою мову і культуру, але усе одно не уявляють життя без метрополії.
4. Радикальна емансипація: носії мають сформовану ідентичність, що відмінна від метрополії, вони прагнуть політичної та культурної незалежності.

Процеси формування ідентичності неоднорідні і неодночасні. В один часовий проміжок поруч можуть жити представники усіх чотирьох підвидів.  Іноді стається так, що незалежність виборюють саме радикальні емансипанти, або ж вона падає на голову через те, що метрополія не в стані утримати свої території (як це було у нашому випадку). Потім формується новий спектр ідентичностей, уже постколоніальний:

1. Радикальні незалежники: ця група формується на базі радикальних емансипантів. Політичну незалежність вони здобули, тепер працюють над культурною, відрізаючи максимальну кількість зв’язків з колишньою метрополією.
2. Помірковані незалежники: прихильники політичної незалежності, помірковані адепти культурної. Мовляв, країну свою маємо, культуру також. Свою культуру підтримуємо, але зі спільними з колишньою метрополією традиціями та культурними кодами не боремося.
3. Латентні колоніали: які неохоче приймають незалежність політичну, але відкидають незалежність культурну. Мовляв, так сталося, що ми зараз не разом з метрополією, але не смійте рушити культурну залежність, ми не в стані прожити без високої мови/культури метрополії. Подивіться, тут же усе таке убоге, от колись з матушкою-метрополією було життя…
4. Відверті колоніали: група, що не сприймає політичну і тим паче культурну незалежність, вони прагнуть повернутися у тепле лоно матінки-метрополії, бо тільки там можна спокійно жити/вмерти і обціловувати помадою вагони.

Ось такий спектр (справді, у паспортах таке не пишуть). І усім вгодити неможливо, бо життєві пріоритети зводяться виключно до гарних і освітлених доріг тільки, якщо ти автомобіль.  Можна обмотати людей автобанами, але у питаннях культурної ідентичності неможливо вгодити одночасно радикальним незалежникам і відвертим колоніалам.

В Офісі Президента почули…

В ОП почули негативну реакцію на новорічне звернення і вирішили відігратися на День Соборності.

Цього разу гарант спробував відмежуватися від минулого, «традицій, культури та релігії», мовляв, «є ще цінності», довкола яких треба об’єднуватися, щоб нас у майбутньому асоціювали «з доброчесністю, порядністю, вихованістю та толерантністю, свободою, демократією…»

Здавалося б, невже вдалося відшукати комунікативний ключ, що об’єднав би відвертого колоніала і радикального незалежника? Так, але це загальнолюдські цінності, на кшталт «вода мокра», «вогонь пече», а що ми почули далі?

«Я українець […] Я взірець для пострадянського простору у захисті своїх прав». Бінґо! Згадуючи пострадянський простір, Зеленський показав, що не може себе мислити без колишньої метрополії, навіть якщо говорить про майбутнє, тобто почав загравати з поміркованими незалежниками та латентними колоніалами.

Потім, перебуваючи з візитом в Ізраїлі, 24 січня Зеленський дав інтерв’ю 9 каналу, де, зокрема, заявив таке: «Но как-то же жили. Как-то что-то было. И было много. И были в составе одной страны – Советского Союза».

Ця цитата ближча усе таки до латентного колоніалізму, ніж до поміркованого незалежництва, бо тут уже йдеться не тільки про культурну залежність, це світлі згадки про залежність політичну.

Минає три дні,  і уже у Польщі Зеленський заявляє: «Польща і польський народ першими відчули наслідки злочинної змови тоталітарних режимів…», таким чином спростовуючи дискурс колишньої метрополії. Після цього в Росії Зеленського починають обзивати «націоналістом».

Можемо залишитися при автомобільних метафорах, які Зеленський з пієтетом використав у новорічному зверненні, і згадати відео-ролик, де Жан-Клод ван Дам тримається на шпагаті між двома вантажівками. Він не падає тільки тому, що вантажівки їдуть паралельно, в одному напрямку з однаковою швидкістю. Натомість радикальні та помірковані незалежники рухаються в одному напрямку, латентні та відверті колоніали – в іншому.  І всі чотири  групи – з різною швидкістю. Спроба усім вгодити, тобто шпагат, – це самогубство.