Усі ми розуміємо (якщо ні, то ти помилково забрів на цей сайт, іди собі), що в новинах про Україну слово “хунта” – ознака російської пропаганди. До речі, помітив, що останні кілька років російські медіа та спікери не називають українську владу хунтою? Та й про “державний переворот” на Майдані говорять уже якось менше. Тепер, на думку пропагандистів, Україна таки має легітимні Уряд і Президента – слабких, жорстоких або навіть таких, що ведуть країну до геноциду – підстав потрібне. Але вже не “хунту”. Бо хто ж буде домовлятися з “хунтою” про позачергові вибори на окупованій території Донбасу? 

Кремль змінює дефініції, залежно від поточних потреб. Не всі вони такі відверто провокативні, як “хунта”, “карателі” і “фашиствующие молодчики”. Деякі прокрадаються у наше життя під маскою цілком невинних словосполучень. Чим вони небезпечні? Тим, що непомітно змінюють наше сприйняття реальності. Пропоную невеличку добірку таких слів. 

Юго-Восток Украины. 

Саме російською. Український аналог “Південний Схід” – звучить настільки спокійніше, що одразу втрачає політичне забарвлення. Немає дефісу – немає предмету розмови. Коли пишемо щось через дефіс, – об’єднуємо в цілісну сутність. На кшталт “Австро-Угорщина”, Чехословаччина. Про “юго-восток” активно заговорили з початком російської агресії в Україні, як про виразно проросійський регіон. 

Російська Вікіпедія пише, що вперше “юго-восток” як окремий регіон України згадали 2002-го і посилається на статтю УП від 2014 року “Південного Сходу більше немає”.

Цитата з неї: “Уперше ми побачили щось схоже на Південний Схід на карті виборів у Парламент 2002 року. Тоді комуністи перемогли в більшості південних та східних областей, а блок “За Єдину Україну”, куди входила й Партія регіонів, взявши Донецьку область. І от, нарешті, у 2004 році сформувалася та розділена Україна, яку ми знаємо. Вона ділилася політтехнологами на три сорти, голосуванням – на два макрорегіони, а соціологи, якщо відкинути деякі експерименти, завжди ділили її на Захід, Центр, Південь та Схід.”

Далі у статті йдеться, що 2014 року Донбас повністю розійшовся в електоральних смаках з рештою “Південного сходу”. І – резонний висновок: “Південного Сходу більше немає. Є Схід – це Донбас. Можливо, разом із Харковом. І є Південь із сильно зміненими межами, із центрами в Дніпропетровську та Одесі. В обох регіонах – приблизно по 10 мільйонів населення. Політика в них буде різною.”

Ці регіони не об’єднані нічим, окрім міфічної російськомовності і відвертих зазіхань Путіна на цю територію. Вустами своїх маріонеток він не раз озвучував наміри побудувати сухопутний коридор від Криму до Донбасу і відповідно до Росії. 

“У вас на Донбасі…” – сказала я якось у Маріуполі. Мені відповіли – ні, ми не Донбас, ми Приазов’я. На Луганщині казали, що вони – Слобожанщина. Села там – україномовні. Усе складніше, ніж уявляють собі пропагандисти. Ці регіони – різні історично і ментально. Ніхто з їхніх жителів не зараховує себе до “Юго-Востока”. Хіба ті, хто обслуговує пропаганду або є її жертвами. А російська мова – так вона й у Києві є. Але не є достатньою умовою для зарахування усіх своїх носіїв до “русского міра”. 

Киевские власти (київська влада)

Так, є фраза “офіційний Київ”. Вона така ж загальноприйнята, як “офіційний Лондон”, коли говорять про владу Великої Британії. А от підступність фрази “киевские власти” можна відчути в її українському перекладі. “Київська влада” сприймається, як влада міста Києва. Тобто чиновники КМДА, депутати Київради і мер Віталій Кличко. 

Це формулювання протиставляє столицю іншим регіонам. Натякає, що “київська влада” – колишня “хунта” – є владою лише у Києві. Тим самим домальовуючи ще один штрих до апокаліптичної картинки України, яка, за версією пропаганди, розпалася на напівфедеративні утворення. Це – один із головних її меседжів. Поряд – інший, про зазіхання сусідніх держав на прикордонні області України. 

Давайте не допомагати пропаганді і називати нашу владу – українською. Врешті, ми самі її обрали – чи проігнорували вибори. То на кого маємо нарікати?

В Донбассе (в Донбасі). 

Тобто – у Донецькому басейні. Так пояснюють це словосполучення ті українські журналісти, які його вживають. Я у Facebook запитала жителів Донбасу, як говорять вони. Усі до одного відповіли “НА Донбасі”. Так, це – Донецький вугільний басейн, і “в басейні” звучить логічніше, ніж “на басейні”. Але “на Донбасі” – усталена форма. Як написав один із коментаторів, хоч така форма і правильна, – жити “у басейні” не дуже зручно. 

Поки не набігли захисники словосполучення “на Україні”, зауважу, що усталені форми можуть змінюватися. Ми в Україні обрали для себе саме таку. І це наше право. На кшталт того, що лише я вирішую, що наголос у моєму прізвищі падає на другу О – ЮркОва, а не якось інакше. 

І – суто філологічний нюанс. “В” – пишемо, коли йдеться про державу. “На” – коли про територію. Решту, як казав один мешканець Донбасу, додумайте самі. 

Сепаратисти 

Коли йдеться про тих, хто воює проти України на Донбасі. Дивно, так? Але називаючи їх сепаратистами, ми підмінюємо поняття. Це слово – вуаль для присутності там російської регулярної армії. З тієї ж опери, що й “ополченці”, бо в обох випадках ідеться про добровільність. Якби на Донбасі воювали лише сепаратисти і ополченці, війна б закінчилася ще чотири роки тому, як і обіцяв Президент Порошенко.

Силовики 

Коли йдеться про армію, поліцію або СБУ. Походження цього слова – російське. Ось що каже англомовна Вікіпедія:

Silovik is a Russian word for politicians from the security or military services, often the officers of the former KGB, GRU, FSB, SVR, the Federal Drug Control or other security services who came into power. (Силовик – це російське слово для політиків із безпекових або військових структур, найчастіше офіцерів колишнього КДБ, ГРУ, ФСБ , Федеральної служби з контролю за наркотиками або інших служб безпеки, які прийшли до влади).

Асоціативний ряд до слова “силовики”: “зачистка”, “группа захвата”, “жесткое подавление”. Усі ці слова транслюють ненависть або страх. Можливо, наші захисники заслуговують кращого ставлення? 

Так, вони не ідеальні. Але вони – це ми. У нас усіх попереду ще великий шлях росту. І починається він на рівні слів, бо “спочатку було слово”.

Грантоїди

Тобто всі, хто отримує гранти від різних фондів. У Росії їх офіційно вважають іноземними агентами, які виконують таємні шпигунські завдання. Хоча усі грантодавці зазвичай чітко декларують, на розвиток яких цінностей вони їх дають. Їхня документація – взірець відкритості. Просто для Кремля ці цінності – демократія, громадянська активність, права людини – здебільшого чужі.

Та й урешті, чи не завдяки грантам активний прошарок українського суспільства взявся будувати нову країну, а не зосередився на бізнесі чи кар’єрі? Вони розробляють закони, є консультантами у різних галузях, документують порушення наших прав і воєнні злочини, роблять непогані медіа. То може, не варто так бездумно навішувати ярлики на усіх без розбору?