Розмова про історію як інструмент та зброю

«Хто не знає історію, приречений на її повторення у вигляді фарсу», – Отто фон Бісмарк. Гарно сказано? Правдоподібно? А багато з вас перевірить, чи справді авторство належить залізному канцлеру, і чи саме так цей вираз звучить в оригіналі? Насправді, це змішування двох цитат: «Хто не знає історію, приречений на її повторення» американського філософа Джорджа Сантаяни та «Історія повторюється двічі – перший раз як трагедія, другий раз як фарс» авторства Геґеля (хоча часто її приписують Марксу). Великої небезпеки у цьому перекрученні нема, ну, хіба Бісмарк збагатився незаслуженою цитатою, але цей приклад показує, що маніпулювати історією, якщо у реципієнтів відсутнє критичне мислення, доволі просто. Історичні маніпуляції – це один з ключових інструментів в інформаційному арсеналі Росії. Історик Кирило Галушко разом з однодумцями це чудово усвідомлює. Саме тому вони створили інтернет-ресурс «Лікбез. Історичний фронт», який намагається давати відсіч в інформаційній війні. Ми поспілкувалися про тактику і стратегію на цьому фронті, а також про уроки 1918 року для України.  

Як створювався проект «Лікбез. Історичний фронт»? 

Коли розпочалася російська агресія в Криму і на Донбасі, чимало істориків вирішили якось допомогти власній країні. Частина моїх колег пішла на фронт, але ми зрозуміли, що інформаційна війна – це дуже важливий аспект. Половина з того, що обговорює російська пропаганда – це історичні теми, ми були готові дискутувати, тому створили сайт likbez.org.ua для коротких, зрозумілих і кваліфікованих відповідей. Народ зацікавився цією тематикою, і до нас звернулися видавництва, аби ми підготували науково-популярні історичні книжки. За чотири роки ми видали понад 30 книг. Це не за державну підтримку, люди голосують гривнею, деякі позиції розійшлися накладом у 20 тисяч.

Які з цих книжкових проектів найважливіші?

Найважливіший – це «Історія без цензури»: науково-популярна історія України у десяти томах, яка вийшла протягом 2015 – 2017 років. Це фундаментальна праця, написана зрозумілою мовою. Вона хронологічна, але є там і тематичні томи, наприклад, що таке українські кордони, що таке назва Україна, і звідки взялася наша символіка. Про Південь і Схід України у нас є чудовий том «Лицарі Дикого поля». Ще один дуже важливий проект – це «Історія українського війська». Останнє видання на цю тему вийшло у далекому 1938 році. Завдяки нашій праці парадну уніформу Збройних Сил України наблизили до уніформи УНР 1919 року, президентська варта тепер нагадує варту гетьмана Павла Скоропадського. Також змінили символіку родів військ, відзнаки, назви військових частин. Усе це тепер стало продовженням питомо українських традицій. 

У вас на сайті написано, що ви розвінчали понад 50 історичних міфів російської пропаганди. Можете сказати, які з них найбільш небезпечні для нас?

Ми починали з найпоширеніших фейків, наприклад, з твердження, що вся територія України – це наслідок подарунків царів або радянських генсеків. У хаосі 2014 року це було досить важливо. Українцям треба було перевірити, на чому тримається легітимність нашої території і кордонів. Ми з цим розібралися і перестали боятися подібних закидів. На початку війни боротьба відбувалася за схемою: факт проти фейку. Зараз ми зробили ґрунтовні дослідження з великою доказовою базою. Фейки, які тоді вкидували, – не нові, вони навіть не радянські, а царські. Великих наслідків наша боротьба не дала, оскільки «вата» все одно слухає своє, а українські патріоти – своє, але у нас є надійна база, в якій можна знайти інформацію про будь-яку частину країни: прочитати, як утворилися кордони, скільки там колись жило українців і так далі.  

Чи легко дається історичне просвітництво? Чи вдається відвойовувати аудиторію? 

Просвітництво визначається цільовою аудиторією. Існує «українська вата», яка має за собою десь десять мільйонів людей, а є український актив, який працює серед цієї вати. На вату більше діє телевізор і кіно, на які ми (поки) ніякого впливу не маємо. Ми допомагаємо робити якісь фільми, але вони не мають таку аудиторію, як загальнонаціональні канали, одні з яких за Україну, а інші – проти. Наша головна мета – підтримувати український актив на кордонах України. Це Закарпаття, де є проблема русинства і угорських претензій, Буковина – питання з Румунією. В бессарабському Буджаку люди кажуть, що живуть поміж «Великою Румунією», «Великою Молдавією», «Великою Болгарією», «Великою Гагаузією», але немає «Великої України». Ну і зрозуміло, що є Схід – Донбас і Слобожанщина. Люди, які там просувають українську справу, потребують допомоги, щоб у них не склалося враження, мовляв, Київ про них забув. Я дуже вдячний своїм колегам-історикам, які активно їздять країною. Одна справа заслати стоси літератури, що ми і так робимо, а інша справа, коли приїжджають люди і доводять, що їм не байдужа боротьба місцевих, особливо це стосується звільнених Слов’янська і Краматорська.

Наскільки ваш сайт популярний? Які матеріали набули найбільшого розголосу? 

Сайт не настільки популярний, як наші давні друзі і партнери «Історична правда». Він нам слугує інформаційною базою, на якій ми відпрацьовуємо історичні сюжети, що викликають найбільші суперечки, і даємо інформацію про важливі дати – Хрещення Русі, Акт злуки і так далі. Усі ці дати викликають увагу у журналістів. Тож ми надаємо надійне експертне джерело інформації без маніпуляцій, з якого можна готувати новини під дату. 

А чи з вашими матеріалами якось полемізує російська сторона? 

Вони не дуже полемізують, тобто полемізують певні служби. Два рази наш сайт валили ефесбешні боти. Вперше у 2014 році, вдруге у 2016 році. Коли російським органам приходить рознарядка валити українських активістів, то вони беруться в тому числі і за нас. Мій фейсбук блокували дуже системно. Дискусії переважно ведуться не на сайті, а на фейсбуці, бо саме там усі учасники «Лікбезу» поширюють публікації, і там кожен мав тривалі і важкі історії спілкування з російською стороною. І те, що нас валить ФСБ, мабуть, означає, що ми працюємо у правильному напрямі. 

Як би ви окреслили сучасну історичну політику України? 

Історична політика – явище дуже містке. Я її сьогодні бачу не лише в умовному «нагнітанні гіперпатріотизму» і боротьбі з Росією. Насправді основна засада нашої історичної політики – це знайти своїх місцевих героїв. Це абсолютно зрозуміло в контексті декомунізації. Вона була потрібна ще 20 років тому, але її практична реалізація у різних частинах України дуже різниться. Я чую багато скарг. На Наддніпрянщині люди питають, а чому їм потрібні Бандера і Шептицький? Я кажу, що ніхто їх не нав’язує. Знайдіть своїх місцевих героїв, що творили Україну, поставте їх на постамент замість Леніна, і вам буде гаразд. Особливо на Півдні та Сході у нас було багато суперечок. От наприклад, що робити з музеєм у Кам’янському, колишньому Дніпродзержинську? Там за життя Брєжнєва зібрали унікальну колекцію подарунків «дорогому Лєоніду Іллічу». Багато музейників бояться, що тепер не можна показувати радянську добу, але ж навпаки, її треба показувати – яскраво, такою, як вона була, часто абсурдною. Як на мене, декомунізація має оживити краєзнавців та істориків, щоб вони допомогли своїм спільнотам знайти українських героїв замість Леніна і компанії. 

Як ви оцінюєте рівень історичної свідомості українців? 

Ми перебуваємо у стані війни, тому для нас болюче місце – це консолідація суспільства для усвідомлення цілісності і опірності. 2014 рік показав певний парадокс: люди зі всієї України пішли у добровольчі батальйони, об’єднані спільною метою – дати відсіч тим, хто прийшов із зовні зі своєю версією політики й історії і почав переглядати кордони, але це усе відчувалося тільки на інстинктивному рівні свій-чужий. Людям бракує світоглядної обґрунтованості і підготовки, щоб підкріпити і так наявні настрої. Військовим треба давати значно більше інформації, проводити те, що зветься виховною роботою, але не у радянському сенсі. Військові повинні мати книжки, брошури, їм потрібно читати лекції, усе це дуже запущено у нашому Міністерстві оборони. Треба налагодити комунікацію між істориками та державними відомствами. 

Коли ви їздите Україною, то яку регіональну специфіку бачите? 

Кожен регіон має свої історичні фішки і болючі теми. Наприклад, Харків носиться з тим, що він – перша столиця України. Мовляв, Київ перехопив прапор, а Харків крутіший. На півдні Одещини проблема така, що регіон поліетнічний, і кожна група має свою версію історії, причому люди не мають сепаратистських настроїв. На Закарпатті велика проблема з активним втручанням Угорщини. Ще там виникає тема русинства, але вона штучна і дрібна, бо русини як спільнота – це політична маніпуляція, що не має ніякого історичного підґрунтя. Регіон, що межує з чотирма державами, завжди викликатиме інтерес. Думка про те, що Європейський Союз стабільний у своїх кордонах, і там нема ворожнечі, – це велика ілюзія. Кожна колишня маленька імперія – Польща, Угорщина і Румунія – плекає інтереси щодо різних частин України, і це відчувається.