Йти ще довго
Майк Йогансен, «Ви, що, не знаючи мети», 1921 р.
«Ви, що, не знаючи мети,
Спиняли стомленi здорового,
Лежiть собi – до неба йти
Ще довго.
I ви, що до небес мости
Своєю окропили кров´ю,
Простiть ви нам. Iдемо. Йти
Ще довго.
I пiють пiвнi на путi,
I кличуть вiковiчним зовом.
Забули все.
Iдемо. Йти
Ще довго».
Лютий в українській історії виправдовує свою назву. Минув День пам’яті Героїв Небесної Сотні, і ось уже роковини повномасштабного вторгнення росії в Україну. Рік болю, рік жаху, рік чистої та концентрованої люті. Цей рік змінив кожного, і ці зміни нам ще довго рефлексувати і намагатися зрозуміти.
Щодня я пишаюся українцями і неймовірно люблю кожного і кожну, тому що українці надихають сьогодні не лише весь світ, а, перш за все, одне одного, і це дуже цінно! А також щодня я думаю, що треба зробити, щоб все це не було марним.
Стільки жахливих трагедій, стільки життів обірвалося, стільки людей стали Героями і перевершили всі мислимі й не мислимі античні подвиги, стільки мрій зруйновано, і стільки мрій з великої букви народжується щодня. Перемога, Помста, Воля, Свобода, Щастя, Мир, Пам’ять – що зробити, щоб букви не зменшилися, щоб пам’ять не змаліла? Щоб ми не опинилися в забутті знову, коли щороку в День пам’яті жертв Голодомору виходив в фб якийсь «опініон лідер» і казав: «Я побоюсь бить не популярним в етот день, но спрошу…» А далі мав купу уточнень, чи точно українці вмирали саме так, а не інакше, бо в нього таки є така інформація, що вмирали інакше: не в таких позах, не в таких кількостях, і не з таких причин. Або що зробити, щоб всі ці «хароші і культурні» знову не заполонили всі інформаційні майданчики, щоб знову не почалася тема примирення і «дружби», щоб не поновилися відмазки про «спільну історію, однокласників, однокурсників, одного тренера, одного вчителя, один майданчик» тощо. Щоб знову не почалося оце «не так однозначно». Щоб не повилазили знову філософи, яким не вистачає в українській мові лексики, кінологи, яким не вистачає в українській мові строгості для команд, куратори, яким не вистачає в українській культурі контекстів (рефлексій, віддаленості, заглибленості, історії, сучасності – тут що завгодно підставляйте), журналісти, які не вміють писати заголовки, вмикаючи голову, а не «ветеран АТО хотів підірвати кінотеатр», телевізійники, які думають, що українець – це кугут, і розумний контент він просто не буде дивитися, співаки ротом, які знову знайдуть якісь ринки і зв’язки, а всі будуть писати: «Ну, це ж ринки і зв’язки, що ви хочете? У нас же нема ринків і зв’язків». Якщо коротко, то боюся повторення цих імперських травм, а інколи і тупої маніпуляції через душевну лінь та нестачу знань.
Вірш Йогансена, з якого я почала, лягає мені саме на цю тривогу. Такий короткий вірш, а я так багато в ньому чую. «Спиняли стомленi здорового» мені нагадує слова Роми Ратушного в його останньому пості-заповіті: «Люди, які кажуть що ніхто не міг уявити широкомасштабну війну ру/ні проти України, негідники. Вам про це казали дуже довго і чітко люди, яких ви записували в націонал-патріоти, американські агенти і радикали». Скільки років ми спиняли здорових! Скільки років ми хотіли лише приймати заспокійливі? А ось цей рядок взагалі сльози: «I ви, що до небес мости своєю окропили кров´ю, простiть ви нам». Що тут скажеш? Як не зрадити Героїв цієї війни і їхні родини? Та навіть як достойно жити, коли вони захищають нас щодня, в окопах за мінус 18 без вихідних, а ми тиждень дискутуємо про їхні премії?
«Ідемо. Йти Ще довго», – це єдина відповідь, яку дає автор. І це, певно, єдина відповідь, яка є більш чи менш точною. Іти ще довго! Ще стільки треба зробити всім нам на ВСІХ буквально напрямах, щоб перемагати щодня. Щодня відвойовувати від цього страшного монстра русского міра і його культурки нашу історію, культуру, самоідентифікацію, пам’ять, досвід, рутину, повсякденні дрібниці (так, повсякденні дрібниці – це так важливо). Імперськість і окупація русскімі тривала дуже довго. Просто неймовірно довго! І вилазити з цього ми маємо так само: системно та постійно. Наша історія переписана, про Героїв купа або міфів, або дурної монументальності, у культурі все намішано, спаплюжено, привласнено, а зверху навалено купи або шароварщини, або «какойразніци», у науці купа містифікацій, бо русскіє і тут набрехали, що вони вигадали все на світі.
Мусимо вийти з цієї війни розумнішими, з головою, в якій менше всякого лайна, а більше фактів і знань, маємо не боятися, що вся наша освіта і досвід виявилися часто фейковими і насадженими імперією. Маємо вивчити себе і зрозуміти себе. Бо ми, насправді, дуже круті, і нам є чим пишатися, за що боротися і в чому перемагати. Щодня.
Навіть після Перемоги. Тим більше після Перемоги. І хоча зараз головне – це наші воїни, бойові дії, підтримка, єдність і донати, а Оксана Забужно максимально права, що не треба викаблучуватися про «культурний фронт», бо цікавість до нашої культури принесена на крові наших хлопців і дівчат, без якої би нічого подібного не було, АЛЕ давайте намагатися системно копати в напрямку БЕЗ ВАС. Кожен на своєму напрямі! Русскіє наслідили всюди. Роботи багато. Ще довго!
*ілюстрація Олесі Драшкаби “Рана”
