Частина перша. Несерйозна

Розказую дитині казку на ніч.

Казки в мене, ну, дивні.

Наприклад, про спис Лонгіна, яким Гай Кассій проштрикнув Христа на хресті і продовження про те, як потім цей спис став найбільшою християнською реліквією. Або про те, як озброєний цим списом Костянтин Великий переміг у кровопролитній громадянській війні біля зруйнованого Мульвійського мосту під Римом свого шваґра Максеція і став єдиноосібним імператором Римської імперії. Або про першого короля вестготів Аларіха, який тримав у облозі і взяв Рим із цим списом. Або про його родича короля вестготів Теодоріха, який багато років потому цим списом зруйнував міф про непереможність війська Аттіли, але при цьому сам загинув на Каталунських полях під час Битви народів. І тим самим, до речі, відтермінував облогу Рима Аттілою на рік. Або про те, що швидше за все, не існувало ніякого Гая Кассія Лонгіна і списа, а, може, і Христа самого не існувало. І вже точно, якщо й були у вищеперерахованих титулованих осіб списи, то вже явно не багатовікове порохно з далекої Палестини, а нормальне добре залізо. І що ті списи, котрі в музеях лежать і котрі Списами Долі звуть, у кращому разі датуються 7 століттям.

Ми любимо казки. Неважливо про що розказувати, важливо, щоб дитина співпереживала – тоді цікаво.

Дитині треба співпереживати. Чи напівпірату Васко да Гамі, чи лицарю-лебедю Лоенгріну, чи навіженому диктатору Хайле Селласіє, якого за життя мали за Бога на іншому краю Землі. Неважливо. Щоб дитині було цікаво, треба, щоб дитина співпереживала історії.

Тому казки доводиться розказувати дивно.

Сьогодні була казка про Гутенберга.

Я розказував дитині про страшний світ минулого, світ, де книг мало і коштують вони страшенно дорого. Світ, де всі книги майже без картинок, тому що перемалювати гравюру міг не кожен. Світ, де в середнього монастиря було менше книг, ніж у моєї дитини. Світ, де діти дошкільного віку взагалі не бачили ніяких книг, та і школи були геть не скрізь. Світ, де між людством і технологічним прогресом стояв той факт, що більшість людей вперше бачили книгу в зрілому віці і не в себе перед очима після обіду, а в пасторів у церквах по неділях. І це була зовсім не книга з матаналізу, опору матеріалів чи квантової механіки.

Але Гутенберг усе це змінив, звісно, проклавши своєю трагічною долею нам дорогу в майбутнє.

Дитині казка сподобалась. Мені також.

Ми завжди жили у вигаданому світі, надаючи перевагу казкам перед знаннями і фактами. 

Коли я підлітком грав у TES 3: Morrowind, я щиро знущався з дурнуватого опису артефактів у цій грі. У Morrowind дивна і маловірогідна з точки зору логіки ситуація, коли гравець, який перебував лише в одній провінції величезного світу, збирав майже всі відомі артефакти гри всіх часів, пояснювалася тим, що артефакти самі вирішують, коли змінити власника. Ну, і йдуть з рук недостойних і приходять в руки достойних. Коли я виріс, я дуже засмутився, коли дізнався, що це не дурнувата відмазка, вигадана геймдевами і сценаристами Свитків, а алюзія на легенду про спис Лонгіна, який також буцімто приходив у руки найдостойніших людей свого часу.

Для мене в 14 років це було смішно. Для сотень тисяч людей минулого це було життям. І казкою, що була реальнішою за життя. Століттями сотні тисяч людей повторювали одне одному казки про спис напівміфічного центуріона Лонгіна в руках реальних імператорів, вождів і королів, зовсім не замислюючись, як спис міг не стліти за тисячу років боїв. Оттон І навколо цього списа Магдебурзький собор збудував (утім, там незрозуміло, чи вважав він його списом Святого Лонгіна чи списом Святого Маврикія, і чи вважали тоді, що це два різні списи). 

Дякувати Гутенбергу, всі ці історії дійшли до нас у багаторазових передруках.

Для середньовічного немовляти чи навіть дитини книга вдома це нонсенс.

Для мене чи моєї дитини – звичайна річ.

Багато малят зараз не тільки і не стільки з книгами, але вже й зі смартфонами і планшетами. Я бачив, як чужа трирічна дитина шукає сама собі мультики на планшеті в Youtube. І знаходить без особливих зусиль. Моя бабуся не зможе повторити цей фокус, навіть під дулом пістолета. Навіть після пояснення. Дитину ж ніхто спеціально не вчив. Вона торкається до екрану і отримує результат. 

Хтось може сказати, ох яка дурниця – дитина з планшетом дивитися мультики, а не вчиться. Хтось може сказати, що це не розвиток, це деградація – діти перестали читати книги.

Я згадую, як після прочитання програми телепередач ставив будильник, щоб не пропустити мультик по телевізору. Чи вставав раніше у неділю, щоб встигнути на ранковий випуск.

Програма телепередач. Господи, ви згадайте, коли читали її востаннє. І чи читали взагалі.

Чи багато ми втратили, забувши про програму телепередач і переставши її читати? Чи багато втратять наші діти, якщо будуть дивитися мультики в Youtube, а не читати книги? Чи багато втратив я, граючи в Morrowind, замість того, аби читати історію династії Фатімідів у книзі? Не знаю.

Діти минулого вміли збирати ягоди і гриби. Діти минулого вміли сплести пращу і каменем з неї вбити кролика в лісі. Діти минулого вміли збиратися компанією в певному місці в певний час без телефонів і джіпіесу. Діти минулого вміли синхронізувати своє дозвілля з програмою телепередач.

Діти майбутнього будуть жити з проекційними екранами на очах, бездротовими імплантатими під шкірою і модифікаціями тіла на вихідні. Діти майбутнього будуть гратися зі слабким штучним інтелектом у хованки і рости у світі щосекундних аналізів, сгенерованих друзів і повсякденного інтернету речей, звірів, левів, тигрів і ведмедів. Діти майбутнього житимуть у світі, де досягнення в онлайн-іграх (або що там їх замінить) будуть цінуватися більше, ніж досягнення в реальному світі. Діти майбутнього житимуть у світі, де конструктор віртуальних світів буде схожий на Творця, і де Творцем може бути кожен.

Серед дітей минулого лише один хлопчик пробився на посаду вище Папи Римського, але в сучасності ми вже бачили, як Гейб і Кармак стали Творцями. Творцями у світах, в яких Пап Римських вибирають на ігрових чемпіонатах щороку пачками.