КНДР: по той бік комуністичного паркану
На одинадцятому році російсько-української війни ворог, який раніше багатьом здавався непереможним, змушений звертатися по допомогу до таких маргіналів як КНДР. Точна кількість північнокорейських солдатів, яких їхній диктатор послав на забій, невідома, так само як і рівень їхньої підготовки. Інформація про це у ЗМІ різниться. Про можливості військ Кім Чен Ина можна буде говорити після їхніх перших боїв. Однак ми можемо зробити певні припущення про саме північнокорейське суспільство. А відомо, що армія – це свого роду його відображення.
Північна Корея закрита тоталітарна країна, і всі висновки про неї доволі відносні. Однак ми все ж спробуємо зрозуміти, що відбувається за комуністичним парканом, взявши до уваги найбільш близькі до реальності, на нашу думку, факти. Як і у випадку з СРСР, найбільше про КНДР можна довідатися від утікачів кривавого режиму. Особливо цінними є спогади Чан Чжін Сона – колишнього високопоставленого пропагандиста, якому вдалося втекти з тоталітарного пекла і видати книгу “Улюблений керівник”, яка перекладена українською.
Живучи в Пхеньяні, автор книги працював у 5-й групі (Література) 19-го сектора (Поезія) 101 Управління. Це робота для обраних, і саме таким був Чан Чжін Сон, пишучи оди диктатору. Очевидно, ідеться про дуже привілейований прошарок тамтешнього суспільства. Тож як він живе? Із мемуарів випливає, що хоч ці люди і мають значно вищий рівень життя, ніж решта населення, та все одно – це животіння. Промовистою є згадка про пайки, які отримують обрані із того, що надходить у КНДР як гуманітарна допомога ззовні. Ті пакунки нагадують передвиборчі продуктові набори часів Януковича: крупи, сир, масло, майонез. Північнокорейська еліта не гребує навіть іноземними трусами і шкарпетками.
Як і в СРСР, у КНДР імпортний алкоголь – це своєрідна валюта, якою можна розплатитися або дати хабара. Із радянського досвіду ми знаємо, що це ознака тотального зубожіння. Чан Чжін Сон описує захват, із яким батько його друга роздивлявся яскраву етикетку на імпортній пляшці, котру пан Чан привіз цій сім’ї в подарунок. Той чоловік неабияк зрадів, коли почув, що зможе лишити порожню тару собі. Радянські громадяни так само колекціонували імпортну упаковку, що гордо красувалася в сервантах як доказ розкоші і доступу до недосяжного зовнішнього світу. Частували ж столичного гостя рисом, який є в раціоні громадян КНДР далеко не щодня.
Також автор описує дивні послуги, які бачив на ринку провінційного міста. Не маючи водопостачання, люди могли вмитися простою водою за 5 північнокорейських вон, а з милом – за 10. Поруч продавали ковдри з фільтрів недопалків. Це може здатися перебільшенням, але люди, які жили в СРСР, знають, що в таких країнах дна не існує.
Та хай яким злиденним є життя північних корейців, не варто хибно вважати, що вони в повній мірі усвідомлюють своє становище, а тим паче розуміють, хто в цьому винен. Закритість від решти світу і повсюдна пропаганда роблять свою справу. Нам важко збагнути картину світу того соціуму, але Чан Чжін Сон привідкриває глибину провалля між свідомістю людей на Заході і в КНДР. Навіть він, освічена людина, був шокований західною музикою і літературою. “До знайомства з поезією Байрона я вважав, що в корейській мові прикметники “дорогий” і “шановний” є особливою формою прикметника, зарезервованою для Кім Ір Сена та Кім Чен Іра (…) Та завдяки поезії Байрона я зрозумів, що ці слова застосовувалися для висловлення поваги й були частиною загальнолюдського спілкування, а не винятково корейським надбанням. Мені здалося дивним, що їх можна вживати стосовно звичайної людини”, – пише втікач. Авжеж у такій системі координат більшість населення залишаються відданими партії та диктатору. Вони просто не мислять себе без них.
Чан Чжін Сон описує не нинішню ситуацію. Від часу його втечі з КНДР минули роки, але сміємо припустити, що кардинально життя в цій країні не змінилося. Очевидно, для тих солдатів, яких Кім Чен Ин відправив на війну з Україною, це є подією всього життя і нечуваним приводом для гордості. Разом із тим зустріч із іншою реальністю може розплющити очі бодай невеликій частині тих людей і змусити скористатися шансом та втекти від диктатора.
