Книжковий Арсенал і все-все-все…
Я тут сіла і подумала, що наш ресурс Uchoose.info унікальний не тільки темами, авторами і форматами, а і тим, що редакторка у нас доста фігово пише. Ну як, ніби щось пише, але не професійно, а тому не регулярно. Це для мене і є різниця між професіоналом і не професіоналом – другим постійно треба муза, склянка вина, морська прогулянка, метелики в животі, а часто нічого з цього не допомагає.
От так і мені.
Нещодавно я задумала написати статтю з назвою, яка мені здалася дуже інтригуючою: “Чи мріють ортодокси про повій?” – пройти через популярний нині дискурс про відродження “традиційних цінностей” (державою чомусь, ага), трохи потоптатися по теорії Пласкої землі, потім зачепити серіал “Оповідання служниці” і невеличкий телемувік Нетфліксу “I`m not an easy man” (не шедевр, але про стереотипи досить наочно), і під кінець вивести таку думку, що всі ідеї корисні, коли вони різноманітні, але коли одна ідея починає претендувати на єдино правильну, то вона може стати небезпечною, і класно було би навчитися цей момент фіксувати. Забуксувала на висновках).
Потім я майже дочитала книжку Деніел Левітін “Путівник по брехні або критичне мислення в епоху постправди”, і подумала, що було б добре написати на її основі таку собі статтю-переказ, показати, що наша редакція стежить за темою в іноземних джерелах, і взагалі ми мега круті. Проте мої думки щодо книжки були або дуже складні, або при спрощенні повторювали все, що ми пишемо в нашій рубриці “медіа-гігієна”. Тому теж не дуже вийшло(
А потім почався Книжковий Арсенал, а час Книжкового Арсеналу – це золотий час і для мене, і для критичного мислення. Тому повії й іноземні джерела залишимо для наступного разу (я вірю, я зможу!), а поки давайте поговоримо про книжки.
“Не сподівайтеся позбавитися книжок” – назвав Умберто Еко свою останню книжку. Книжка – супер! Такий собі невимушений діалог з французьким сценаристом, актором і романістом Жаном-Клодом Карр’єром про мистецтво, літературу, колекціонування, життя і купа всяких справді цікавих речей. Не впевнена, що пам’ятаю аргументи авторів, чому все таки книжок ми не позбавимося, але навіщо ці аргументи?
Сам Умберто Еко дав відповідь на це запитання, коли його, власника величезної бібліотеки з десятків тисяч книжок, запитали: “Чи всі ці книжки ви читали?”. “Який зміст бібліотеки з книжок, які ти читав?” – по легенді запитав письменник у відповідь.
І справді який?
За декілька місяців існування Uchoose ми запостили десятки статей від прекрасних авторів. Хтось писав про майбутнє і штучний інтелект, хтось про мистецтво, комп’ютерні ігри, фемінізм, політику, реформи й історію, хтось був серйозний, а хтось жартував і стібав все на світі. Ми навіть про Папу Римського написали, хоч і отримали за це по голові від людей протилежних поглядів).
Весь цей час я думаю і аналізую – що ж змінюють ці тексти? Всі ці букви і всі ці думки?
Нічого і все (напевно, так).
Але давайте все таки про Книжковий Арсенал, а то в непрофесійного автора завжди вступ довший за основну частину.
Я пам’ятаю перші Книжкові Арсенали (а йому вже 8 років, кітику). Тоді там не стояли такі черги, туди не ходили політики, а маленькі діти не гортали книжки, сидячи на підлозі, там не було так багато знайомих, а ті, хто був, ті нишпорили на стендах російських видавництв у пошуках якихось новинок про мистецтво або перекладів нової літератури. Бо з українських видавництв тоді полювати можна було хіба на ілюстрації Володимира Єрка для А-БА-ГА-ГА-ЛА-МА-ГА.
Сьогодні:
150 видавництв, 200 українських письменників, 100 гостей з різних країн світу – пише мені таку статистику Інтернет. Але статистика в даному випадку не ілюструє того, що відбувається.
Сьогодні – це свято!
Свято споглядання неймовірно гарних людей, крутих українських ілюстраторів (лауреати премій на Ярмарку дитячої книги в Болоньї – погугліть – це рівень), різноманітних (від панків до естетів) українських видавництв, іноземних і українських зірок, а також нових ідей, тем, думок, дискусій, зустрічей, суперечок, обіймів і… ну, зупинимося на обіймах.
Але відмінність для мене цьогорічного КА була в тому, що я не просто ходила і вибирала собі книжки, а ходила і думала, про які книжки написати. Потім я погуглила, і списочки літератури не виставило хіба дуже ліниве видання, а ми дуже-дуже ліниве видання, тому я напишу радше свої спостереження, а не хіт-парад новинок.
Але новинки також будуть, чому б ні.
Дитяча література. Колись я завмирала в книжковому магазині Центру Жоржа Помпіду – там такий дуже крутий магазин на першому поверсі – коли потрапляла у відділ дитячої книги. Різноманіття тем, ілюстрацій, всякі висічки, тиснення – це все захоплювало мене і засмучувало, тому що тоді у нас значно популярнішими були дитячі книжки про якісь Рєпки в реалістичній стилістиці фіґових совкових мультиків. “Діти не зрозуміють арт ілюстрацій” – така думка тоді була популярною серед видавців. Ну, або більшості з них. Така думка, до речі, досі популярна серед редакторів телеканалів.
Молоді видавництва довели, що це не так, і тепер відділ дитячої літератури на КА чи не найкрутіший на всьому заході.
Тут і цупкі книжки для найменших з абстрактним змістом і образними ілюстраціями; і стильне продовження книжки, яка стала для мене хітом минулого Книжкового Арсеналу (“Голосно, тихо, пошепки”) “Я так бачу” про те, як працює зір; і дитячий детектив у картинках з історіями на логіку; і робочий зошит з мистецтва “Мій музей”; або різноманітні новинки нормальної, а не принцесочної, літератури для дівчаток, такої як “Казки на ніч для дівчаток-бунтарок” з історіями про відомих жінок, а не про Попелюшок. Важливо, що вже є українська версія цієї книжки, про українських жінок, але поки перший наклад є суто благодійним, і розповсюджується по бібліотеках і школах.
Книжка для більш дорослих від видавництва “Видавництво” під назвою “Це зробила вона” теж знайомить нас з історіями видатних українських жінок. І що приємно – з крутими ілюстраціями українських ілюстраторів.
Але повернемося в дитячий відділ, адже ми, нарешті, почали говорити з дітьми про науку. Наприклад, гра-книжка “Сонячна система”, або книжка про біотехнології (а ще поряд зі стендом був мікроскоп і цікава презентація, на якій я не була), чи історії про мікробів зі смішними ілюстраціями.
Окремо напишу про книжку “НЕзвичайні професії”, бо дуже давно чекала на щось подібне. Дуже класно оформлена книжка, з ігровими вставками. Про різні професії, незвичним в яких є не те, що там фігурує обіймач панд, а те, що їхні автори пропонують обирати собі професії самостійно, мріяти про них і насолоджуватися своєю роботою щодня, а не вступати на якесь відділення, яке тобі забили батьки ще в п’ятому класі, бо там працює дядько.*
*Якщо мене читають молоді люди, які не стикалися з історіями, коли підліткам їхні батьки або вчителі розказують, куди треба вступати і що треба робити в житті – то ви все правильно думаєте – це така чехарда, яку не треба повторювати в реальному житті.
Йдемо далі…
А далі були комікси. Чесно, я справді думала, що я трохи шарю в коміксах. Ну, принаймні, я знаю хто такий Френк Міллер, Боб Кейн, збираю потихеньку Marvel, а інколи купую щось візуально цікаве від невідомих мені авторів. Так, я навіть знала, що декілька років тому в Україні почали випускати перші комікси. Але коли я підійшла до стенду Vovkulaka (магазин, а тепер і видавництво) і розговорилася з продавцями й авторами – я реально була шокована. Ви знаєте, що в Україні за останні два роки видано понад 20 оригінальних коміксів. Ну, і перекладено багато світових. Я про всі не розкажу, бо я навіть половини не запам’ятала, але про ті, що купила – велкам.
Серія з трьох перших випусків “Серед овець”. Антиутопія про вовка, який живе в тоталітарному суспільстві овець, свиней і собак. Ну, там у нього поки життя не солодке, але, думаю, драматургія не забариться. І картинки супер! Проковтнула всі три частини за 10 хвилин разом із ранковою кавою і хочу ще! А хлопець, який продавав комікси, до речі, сказав, що грав у нашу гру на Uchoose і “зилип, бляха, на три години”. Такі знайомства я люблю.
“Хроніки Аптауна”. Я, може, візуально не з усіма сторінками погоджуюся, але ідея коміксу про корупцію явно викликає цікавість. Ще не прочитала, але, судячи з ілюстрацій, борються з нею не зовсім у залі суду.
Не змогла пройти повз вже раритетне видання англійською українського коміксу “Даогопак” з ілюстраціями Олексія Чебикіна і сценарієм Максима Прасолова. Він почав випускатися в 2012, а третя частина вийшла в 2016. Сказали, що далі не буде( А комікс цікавий. Але не будемо повторювати Вікіпедію, бо там велика стаття, а …
йдемо далі.
А далі виставкові зали і арт-література. Тут початок проекту Павла Гудимова “Утопія”, який, я надіюся, скоро побачимо в якійсь великій галереї, але навіть частково проект дуже цікавий.
І потім на стендах арт-буків я поживилася новою книжкою “Нова ґенерація і мистецький модернізм в Україні” – потужне дослідження про Український Авангард. Тут і про Семенка, і про журнал “Нова ґенерація”, і про формалізм, і про зв’язок Українського Авангарду з народним мистецтвом, і про типографіку того часу. Ця книжка цього року вперше побачила світ в Україні, хоча була видана в 80-х роках в США. Тоді для нас таке було нізя(
Взагалі тема Українського Авангарду щороку дедалі ширше представлена в українському книговидавництві, а отже і в нашій свідомості.
І це дуже тішить.
А ось ще один приклад з моєї позавчорашньої колекції: арт видання самвидату “Місто”. Знайшла випадково і зрозуміла, що діамант: наклад 1000 штук і всі підписані від руки, тому що це оригінальні ліногравюри (техніка друку). Мені дістався 134 екземпляр. Хто такий самий крейзанутий на самвидаті – шукайте, воно того варте.
“В цьому місті немає героїв. В цьому місті немає ворогів” – написано на початку книги.
Ну так, і я вже втомилася ходити, тому далі все буде значно швидше.
З дорослих і серйозних книжок цього разу мене не цікавили ніякі нон-фікшени, тому що після Майдану я чомусь перестала читати художню літературу і наїлася науко-популярною досхочу. Так, її є багато, і багато дуже крутого. З хітів минулого року “Як ніколи не помилятися” і “Людина розумна” (автор останньої Ювал Ной Харарі видав цього року її продовження “Людина божественна” про майбутнє людства, але то вже прогнозовано не так науково в нього вийшло).
Тому цього року з нон-фікшена я свідомо купила тільки український переклад Енн Епплбом “Червоний голод. Війна Сталіна проти України” – книжка великої подруги України, яка дуже ефективно працює на донесення правди про совок, Росію і Україну за кордоном. А ще це потужне дослідження, яке дуже варто прочитати, щоб знати ціну і совка, і цієї совкової ковбаси, яка чомусь не вилазить із голови частини українців.
Спроби купити щось художнє були менш вдалими, бо коли не цікавишся цим напрямком декілька років, то забуваєш, хто там крутий в нових хіт-парадах. Тому в мене Джозеф Геллер “Пастка 22” – книга, про яку мені сказала подруга, що спочатку я буду дуже сміятися, а потім плакати. Не дивно: книжка про війну, автор якої бомбардувальник Повітряних сил США у Другій світовій війні. Полюбляв чорний гумор, як написано в анотаціях. Чогось не сумніваюся.
І на останок Борис Віан “Серцедер”. Я з Віана читала тільки “Піну днів”, тож можна і більше, а ще цікаво уявляти як його можна екранізувати (я вже придумала декілька стилістик). Купити книжку мене підкупила обізнаність продавця про те, що переклад Дарії Бібікової отримав премію ім. Григорія Сковороди, якою відзначаються найкращі переклади з французької мови українською. Félicitations!
А ще я нічого не купила з книжок свого улюбленого видавництва “Люта справа”. Може, тому що в мене все ніби є) Але вам рекомендую звернути на них увагу. Цього року збірка віршів Артема Полежаки “Навісні пісні” зірвала банк глядацької уваги.
В цей момент я втомилася і пішла пити каву. А потім настав вечір.
А коли вечоріло, і я сиділа у дворі Арсеналу, то думала, що це і є те різноманіття ідей, форм і людей, яке має бути. А ще думала, що свобода – це та наша найважливіша реформа, яка, я надіюся, вже зовсім-зовсім незворотна!
Таке!
