Логіка дерусифікації

Дерусифікація, на яку довелося чекати аж до повномасштабного і неприкритого нападу Росії, зараз відбувається доволі поспіхом і хаотично. Звісно, якщо йдеться про демонтаж пам’ятників, то тут невелика кількість заслуговує на музеїфікацію, і поспіх не настільки критичний. Значно проблематичнішим є, власне, процес перейменування, бо новими назвами ми користуватимемось нащодень.

Перший проблемний момент – це визначення діапазону назв, які підлягають перейменуванню. Якщо ідеться про персоналії, цілком пов’язані виключно з російською історією та культурою, то питань не мало би бути. Усі нав’язані ззовні російські імена треба попросити на вихід (навіть якщо вони не були помічені в українофобстві).

Але існують певні пограничні приклади – російський письменник Міхаїл Булгаков, який народився і значний час жив в Україні, українець Микола Гоголь – класик російської літератури, Павло Тичина – український поет, що став радянським чиновником.

У цих питаннях доводиться вдаватися до сортування персоналій за ознакою свій/чужий. Тичина співпрацював з радянською владою, але в антиукраїнській діяльності чи доносах помічений не був, а його значення для української поезії переоцінити важко. Булгаков, попри місце народження, українську ідею зневажав і висміював, тому однозначно – чужий. Гоголь жив у часи до формування української національної ідеї, але від своєї «малоросійської» ідентичності ніколи не відрікався. Хай його твори і входять у канон російської літератури, але він свій.

Поділ на «своїх» і «чужих», звісно, доволі дискусійний, для когось Хвильовий не зовсім український, а для когось Чехов – щирий українець. Однозначного рецепту поділу нема, кожну персоналію варто аналізувати окремо. Бажано, звісно, не збіднювати власну культуру, відрікаючись від «своїх», і не перетягувати у неї відверто «чужих».

Другий проблемний момент – на честь кого або чого перейменувати дерусифіковані вулиці та площі. Тут варто пам’ятати про два утилітарні фактори:

– назва має бути, перш за все, зручною для щоденного вжитку (короткою, милозвучною, не подібною на інші, щоб уникнути плутанини);

– назви взаємодіють між собою (наприклад, назва станції метро пов’язана з наземними об’єктами біля неї).

За Радянського Союзу ці фактори були менш важливими за ідеологію, тому у нас з’явилися неоковирні та незручні назви, які важко вимовляти, на кшталт, завод імені 61 комунара чи Дніпродзержинськ. А в Києві площа Шевченка, станція метро Тараса Шевченка і бульвар Шевченка розташовані у трьох різних локаціях, відділених між собою. Подібних ситуацій варто уникати.

Якщо говорити про змістове наповнення, то тут також є свої особливості. Виникає бажання швидко замінити всі російські назви доволі одноманітним патріотично-українським набором. Такий підхід за своєю суттю нагадує русифікацію, тоді також доволі обмежений набір назв нав’язували усій країні. Радянізація та русифікація зводилася до того, що у кожному місті була вулиця Леніна, Пушкіна і Толстого. Дерусифікація не конче має закінчитися повсюдними вулицями Бандери і Шухевича. Значно краще, якщо різні міста плекатимуть своїх місцевих героїв та видатних персоналій (призабутих, замовчаних, незаслужено проігнорованих), не оминаючи загальнонаціональних героїв. Це також питання балансу.

Дерусифікацію, зрештою, не обов’язково проводити за схемою українська персоналія замість російської персоналії. Краєзнавчі історичні відомості та розмах креативу ніхто не обмежує. Навпаки – це шанс зробити свою туристичну родзинку.

І останній важливий момент – це юридичні питання. Процедура перейменування чітко регламентована законом. Там є свої особливості, визначенні процедури і етапи. Якщо наскоком і з процесуальними порушеннями усе перейменувати, то ці рішення з часом доволі легко оскаржити і відкотити назад. Зараз цього ніхто робити не буде, але у спокійніші часи пушкіністи можуть почати підіймати голову. Тому юридична грамотність має вберегти від прокручування фаршу назад.

 

---

*ілюстрація на обкладинці Максима Паленко