Могила невідомому солдату і вічний вогонь
Радянська практика встановлювати пам’ятники невідомому солдату та вічний вогонь, як і більшість радянського, надійно та непомітно «запозичено». Тиждень тому в РФ відбувся черговий побєдобєсний шабаш, тож доречно поговорити про ці традиції.
Колективні меморіали воїнам, без виокремлення та ідентифікації окремих імен загиблих – це давня практика у світовій історії. Наприклад, у корейському місті Чінджу є храм на честь людей, які загинули в японсько-корейській війні 1592 – 1593. Тут, щоправда, увіковічнюють усіх полеглих – і воїнів, і цивільних.
У Європі перший пам’ятник невідомому солдату поставили у данській Фредерісії у 1849 році. Його називають «Хоробрим рядовим». Монумент поставили на честь данської перемоги у Першій Шлезвізькій війні. Це бронзова статуя бійця у тогочасному екіпі, що стоїть лівою ногою на гарматі, у лівій руці тримає рушницю, а у правій – букову гілочку. Цей пам’ятник свого часу був дуже революційним, бо увіковічнював звичайного безіменного солдата, а не воєначальника.
По всьому світу цей підхід став популярним після Першої світової. У цій війні воювала і гинула небачена кількість людей. Ідентифікувати багатьох було надзвичайно важко. Британський капелан Дейвід Рейлтон якось побачив на західному фронті могилу солдата з дерев’яним хрестом, на якому було написано олівцем «Невідомий британський солдат».
Він запропонував провести разом із французькими союзниками символічний похорон невідомого солдата і створити національні монументи на його честь. Ідея сподобалась прем’єру Ллойд-Джорджу та королю Ґеорґу V. У Франції також широко підтримали цю ідею.
У 1920 році у Вестмінстерському абатстві в Лондоні та у 1921 році біля Тріумфальної арки в Парижі закладено могили невідомим солдатам.
Після цього ідею підхопили в багатьох країнах. У 1921 році могили невідомого солдата з’явилася у США, Італії та Португалії, і далі по всьому світу. У цих могилах, як правило, справді ховали рештки солдата(ів), які неможливо було ідентифікувати.
В Александрії (штат Вірджинія) під час спорудження храму у 1826 році випадково викопали рештки ветерана Американської революції. Його перепоховали, але після Першої світової вирішили створити Могилу невідомого солдата Американської революції. Отже, ідея почала поширюватися навіть на ті війни, які були задовго до Першої світової.
Практика встановлення вічного вогню на могилі – це також не радянський винахід. Із давніх давен вогонь символізує пам’ять за загиблими. Одним із перших прикладів прив’язки вічного вогню до полеглих воїнів також стався у Франції. Вічний вогонь встановили біля могили невідомого солдата під Тріумфальною аркою у 1923 році за задумом скульптора Ґреґуара Кальве. Його вперше запалив військовий міністр Андре Мажино.
У СРСР культ перемоги у Другій світовій війні почали створювати у 1960-ті за Брєжнєва. Сталін спочатку запровадив, а з 1947 року скасував вихідний 9 травня; не було ніяких парадів, тільки святкові залпи з артилерії.
Тільки у 1965 році відбувся перший парад після 1945 року. У 1967 році Брєжнєв відкрив могилу невідомого солдата під Кремлівською стіною. Паради почали проводити у різних містах.
Перший вічний вогонь у СРСР з’явився в Первомайському Тульської області у 1957 році, а 1967 року його інтегрували у кремлівську Могилу невідомого солдата. Цю ідею почали масово реплікувати по всьому СРСР.
Пам’ятник невідомого солдата і вічний вогонь не обов’язково прив’язані до Першої чи Другої світової. У Хорватії, наприклад, ці символи використали для увіковічнення героїв їхньої війни за незалежність.
Проблема радянських пам’ятників Другій світовій в Україні, які ми успадкували у величезній кількості, полягає у тому, що вони повністю створені у руслі брєжнєвського дискурсу. Це монументи міфічній «великій вітчизняній війні», а не Другій світовій; це монументи солдатам, до яких ставилися, як до м’яса, смерті яких можна було б уникнути, якби не доктрина «іщьо нарожают», врешті, це монументи, які апелюють до «величі», а не пам’яті та скорботи; і часто вони мають підписи тільки російською мовою.
Друга світова – це важлива сторінка нашої історії, яку ми не маємо права забути, але радянські меморіали потребують переосмислення і переоформлення.
*ілюстрація Альбіни Ялози
