Мовні атитюди
Одним із ключових факторів у мовній ситуації країни є, власне, ставлення до мов, так звані мовні атитюди. За визначенням Коліна Бейкера, мовні атитюди відображають індивідуальні оцінні реакції або думки щодо мов та їхніх носіїв. Вони можуть бути позитивними, негативними або нейтральними і відіграють важливу роль у формуванні мовного вжитку, комунікації та взаємодій у суспільстві. Мовний атитюд напряму пов’язаний із престижем мов.
Якщо максимально узагальнити, то під впливом війни з Росією в українському соціумі відбулася кардинальна зміна мовних атитюдів. Російська мова втратила постколоніальний престиж мови метрополії, що асоціюється з «високою культурою», достатком, успіхом, бізнесом. Подекуди вона стала навіть стигматизованою і травматичною, до чого, звісно, спричинилася сама Росія. Українська мова, навпаки, розпрощалася з постколоніальним статусом мови провінції і набирає дедалі більшого престижу.
Мовні атитюди стосуються не тільки цілих мов, але і їхніх різновидів. І тут, якщо говорити про українську мову, ситуація доволі строката.
Українська мова, передовсім, асоціюється з літературним стандартом, чистота якого цінується дуже високо. Територіальні діалекти мають нижчий престиж.
Якщо вони близькі до російської, мають спільні фонетичні явища та лексеми (не завжди запозичення, іноді це спільнослов’янська лексика), то сприймаються значно негативніше, ніж діалекти, які мають спільні риси з іншими мовами.
Умовно кажучи, наддністрянське речення “Цьоця принесла трускавкові льоди” кваліфікується як український діалект, а слобожанське “Пайди, павісь палатенце на тремпель” – як суржик, хоча в першому випадку три слова спільні з польською мовою, а в другому є збіги з російською.
Найбільш стигматизований, звісно, суржик, тобто непослідовне і хаотичне змішування української і російської. Провести межу між суржиком і територіальними діалектами, що мають спільні мовні явища з російською, – не так просто. Дуже часто носії цих діалектів самі вважають, що говорять суржиком і соромляться їх. Таким чином стигматизація переноситься на унікальні діалекти, які мають багато носіїв.
Екзотичні та архаїчні закарпатські та поліські діалекти сприймаються, взагалі, мало не як чужа мова через свою незрозумілість для носіїв віддалених діалектів.
Низький престиж і стигматизованість спричиняються до вимирання і вимивання мовних різновидів. Деякі з них за певний час можуть зовсім зникнути. Саме тому важливо розвивати також і цей вектор мовної політики.
Для початку у системі освіти можна дещо підкоригувати подання української мови, наголошувати на важливості літературного стандарту, що, однак, не має витісняти місцеві мовні різновиди, які повинні подаватися як багатство мови, потенційний інструмент для художньої літератури, пісень і т. д. Літературна мова – для офіційної сфери, діалекти – для побутової та мистецької. Причому престиж обох має бути однаковим.
Деякі представники діалектів попрацювали над популяризацією власного мовного різновиду. До прикладу, є ціла низка письменників загальнодержавного масштабу, які писали гуцульським діалектом (Василь Герасим’юк, Василь Портяк та ін.). У центрі Рахова є пам’ятник гуцулам із промовистим діалектним підписом “Знаймо хто смо”.
Гурт “Курган і Агрегат” популяризує слобожанський діалект, Петро Мідянка у своїй творчості оперує закарпатськими діалектами. На Закарпатті та на Галичині є багато прикладів ресторанів і магазинів, які використовують матеріал місцевих діалектів.
Найбільший виклик – це, звісно, ті діалекти, які мають спільні риси з російською, але і тут із часом можна провести чіткі межі.
Щодо суржику, то його є всі підстави вважати тимчасовим явищем. Певні впливи російської осядуть у територіальних діалектах, так як кілька століть тому осіли впливи польської.
Якщо ж розглядати мовну ситуацію України загалом, то, окрім української та її діалектів, у нас побутують також інші мови. Деякі мають чисельні мовні спільноти, деякі – на межі вимирання. Усі мови, крім російської, мають нейтральний атитюд у соціумі.
Російська також матиме нейтральний атитюд, приблизно такий, як зараз має німецька. Але для цього потрібно, щоб Росія пройшла ті ж процеси, що і Німеччина після Другої світової.
*на обкладинці використана ілюстрація Миколи Коваленка
