Тема закінчення війни з Росією стала такою популярною, що мимоволі здається, ніби це ми напали на неї в 2014 році. Миротворці від політики та шоу-бізнесу наводять найрізноманітніші аргументи, суть яких часто зводиться до псевдо-гуманізму і бажання миру за будь-яку ціну. Мир – так мир. Але давайте щиро відповімо собі на питання: за яких умов можна пробачити вбивство 13-ти тисяч людей? Як досягти миру з росіянами і, як того хочуть новоспечені миротворці та старі гебешники, – знову співіснувати з ними, ніби нічого не сталося? І чи можливо це в принципі?

Очевидно, що для примирення треба, передовсім, каяття. Бажано тих, хто розпочав війну. У Австрії є дуже цікавий вільний письменник, який довго працював журналістом, Мартін Поллак. Якщо не чули про такого – дуже раджу почитати його книги, а конче «Мрець у бункері» (переклад Нелі Ваховської, видавництво «Книги – XXI», Чернівці, 2014 р.). Це історія про батька Поллака – есесівця Ґергарда Баста – яка утім розкриває щось більше, ніж історію одного воєнного злочинця. У цій книзі автор цитує слова своєї бабусі, матері Баста і, як і її син, нацистки до шпіку кісток, які письменник почув, коли вже вчився в університеті: «Твій батько був ідеалістом, він завжди був порядним, він робив усе лише через ідеалізм, боровся за те, у що вірив, усі ми були ідеалістами, усі ми в це вірили… Ми не зробили нічого, чого мусили би соромитися – ні твій дід, ні батько, ні дядько, ні я, ніхто з нас». Перераховані члени цієї родини – нацисти, як ви розумієте. Перед цим в іншій частині книги Поллак розповідає про своє повоєнне дитинство і літні канікули у цієї ж бабусі в мальовничому австрійському містечку Амштеттені. Там баба водила його крамницями, кондитерськими й аптеками її знайомих – теж всуціль нацистів – і представляла малого фразою: «Це Ґергардів син». «Ці слова щоразу викликали захват, який навіть дитині шкільного віку видавався неприроднім: мене гладили по голові, щипали за щоки, що я вважав огидним, а до цього ще й вигуки, як я виріс, наскільки схожий на батька тощо, при цьому від розчулення жінки, з бабою включно, починали шмигати носами», – пише далі автор.

Я цитую ці уривки, щоб продемонструвати, як глибоко у свідомість може проникати пропаганда. Як нелюдська ненависть може щиро вважатися «ідеалізмом». Як навіть через багато років цілі покоління людей, уражених пропагандою націонал-соціалізму, віддані цій ідеології, не відчувають ані крихти своєї відповідальності чи бодай сорому за десятки мільйонів невинних жертв Другої світової, яку Гітлер розв`язав під їхні бурхливі овації та за їхньої безпосередньої участі. 

Улітку 2014-го одна москвичка сказала мені: «Аби перемогти в цій війні, ви повинні нас зненавидіти». Не думаю, що ненависть – це правильний шлях, хоча у випадку з росіянами українці мають на неї всі підстави. Однак для перемоги ми повинні зрозуміти, що Росія – ворог. Не один лише Путін, не Державна Дума, не 50% чи 80% російського населення – а вся Росія. І вся Росія колись повинна буде нести відповідальність за усі наші страждання, відповідно до норм міжнародного права, зокрема, і через репарації. І саме тоді можна буде говорити про примирення, але не через забуття минулого, а шляхом його опрацювання. 

Звісно, наївно і небезпечно думати, що всі росіяни колись покаються і зрозуміють, що вони накоїли. Приклад з австрійцями – яскрава тому ілюстрація. Проте було би катастрофою назавжди почепити на Австрію чи Німеччину клеймо ворога. Маємо орієнтуватися на інший приклад – успішний Європейський Союз, територію свободи і поваги, мирний простір, який вдалося вибудувати ціною надзвичайних зусиль не одного покоління європейців, які щиро говорили про своє минуле, не прикрашаючи його, а роблячи висновки на майбутнє.

Однак Європа мирилася з Німеччиною не «десь посередині». Третій Райх буквально дощенту знищили, а його будівничі пройшли тюрми, населення за руку водили і показували жахи концентраційних таборів, колишні кати голіруч ховали замордованих євреїв. Союзники змусили санітарок Вермахту мити моїй хворій на тиф бабусі ноги, коли вона ледве дочекалася звільнення з концтабору біля німецького міста Мальхін. Отак починалося примирення і об`єднання повоєнної Європи.

Мешканці колишнього Райху пройшли тривалу і системну денацифікацію. Хай багато хто з них не розумів, за яку провину мусить нести відповідальність, але не оминув цієї гіркої праведної чаші. Про нацистські злочини зняли купу фільмів, написали безліч книг. Саме це стало запорукою того, що син есесівця Мартін Поллак виріс морально здоровою людиною і знайшов у собі сили тепер написати книгу, цитовану вище. І хоч старші представники його родини лишилися нацистами – він став тим містком, який дозволяє нам тепер дружити з колишніми ворогами. Правда зцілює.

І тільки застосувавши такий рецепт до Росії – без знищення, але бодай із примусовим донесенням до її мешканців правди, можна буде говорити про мир. Дико було би говорити з повоєнною Німеччиною, виходячи з того, що правда в кожного своя. Правда націонал-соціалізму опиралася на расову теорію, тому з німцями говорили з позиції сили і загальнолюдських понять добра і зла. Те саме необхідне світові і в майбутній розмові з Росією. У майбутньому світі, якщо він хоче позбутися насилля, не повинно бути місця «руському міру». Тільки це врятує і світ, і саму Росію. 

А якщо ж припускаємо, що ніхто пробачення не попросить, провину не визнає, і треба прийняти це, як невідворотну даність, то значить, нам треба готуватися пожертвувати тим, на що Москва і пішла війною у 2014-му – нашими цінностями і святим правом самим вершити власну долю. Чи є вихід? Є – боротися до перемоги, хай якою нереальною вона здається зараз і хай яких зусиль коштує. Бо мир без перемоги знецінить жертву тих, хто вже віддав за неї найдорожче, і виховає цілі покоління тих, хто не здатен відрізняти чорне від білого.

Коли у 1917 році США вступали у Першу світову, у своєму зверненні до Конгресу Вудро Вільсон сказав: «…права є ціннішими за мир, і ми будемо битися за все те, що завжди носили у своєму серці – за демократію, за право тих, хто підкоряється її владі, мати голос при утворенні своїх урядів, за права й свободи малих націй, за всесвітній простір права через таку спілку людей, яка гарантуватиме мир та безпеку всім країнам і, нарешті, зробить наш світ вільним». Пізніше Вільсон доклав зусиль для створення Ліги Націй, прообразу ООН, окрім якої захист у світі нині надають уже згаданий Європейський Союз і Північноатлантичний альянс. У 2013-му українці вийшли на Євромайдан саме через прагнення приєднатися до цього західного цивілізаційного простору, простору, де панує мир і повага. Тому, хай як парадоксально це звучить, наша війна з агресором якраз і є війною за мир. І ми зобов`язані перемогти.

* Для обкладинки використана робота Олесі Драшкаби з циклу «Радикалізація».