Не залишатися осторонь
Є такий латинський вираз: “Et qui amisit adjuvat”. У буквальному значенні він перекладається, як: “Той, хто втратив, той допомагає”.
У сучасному ж значенні цей вираз можна перекласти саме як вислів на означення окремої гілки волонтерства. Це про людей, які колись жили на нині окупованих територіях. Про людей, котрі стали волонтерами, втративши у війні свої домівки, вулиці, цілі міста… І дуже часто — це молоді люди, майже половина життя яких відзначено печаткою війни — від 2014 року аж до сьогодення.
Одна з таких волонтерок — Юлія Канзеба. Родом з Попасної на Луганщині. Дівчина з 15 років знає, що таке війна, яка прийшла в її оселю 2014 року. Від початку ж повномасштабного вторгнення Юлія активізувала свої ресурси, знайомства як журналістки, щоб не просто описувати війну, а й волонтерити: щомісяця “закривати” чисельну кількість зборів для наших захисників.
Читайте історію Юлії в матеріалі журналістки з Луганщини Марини Терещенко.
Від війни до війни
Коли росія вдерлася в Україну в 2014 році, Юлії, школярці з Попасної, невеликого, але дуже комфортного містечка, яке за годину можна обійти, було 15 років.
“Попасна — це моє серденько… — каже Юлія. — У 2014 році, з початком війни, я швидко вивчила, що таке “приліт”, “прихід”, “град”, “обстріл”, “200”, “300”, почала цікавитися військовою та воєнною тематикою. Коли росіяни обстрілювали моє місто, було страшно… Житлові будинки, місто в цілому — просто руйнувалися вщент”.
Дівчина пригадує, як оговтувалось місто після 2014 року: швидко будувалися дороги, з’являлися стінописи, фонтан, облаштували площу, парки, сквери, встановили знаки “I love Popasna” та “Я люблю Україну”, відкрилися нові заклади…
“Війна була присутня у місті останні роки, бо щодня ми чули, що щось прилітало на позиції. Але попри це Попасна намагалася розвиватися, квітнути. У Попасній дбали про комфорт для людей. Тому моє місце сили, так би мовити, — це все місто, а не щось окреме, — каже волонтерка. — Я дуже любила ходити в ліс чи сидіти на березі ставку в парку Залізничників, або прогулюватися у яру біля рідної гімназії №25. Там такі краєвиди! А яка смачна кава була в “Kava plus”! Забігти туди було для мене традицією”.
Юлія згадує, як розпочала волонтерську діяльність ще зі школи. За її словами, це була участь у шкільній акції на підтримку воїнів ЗСУ.
“Здавалося б, дрібничка, як на сьогодні. Я тоді власноруч сплела браслети з синьо-жовтої стрічки та маленьких янголяток — обереги для воїнів. Але тоді це виглядало доволі важливим. В першу чергу для мене, — каже Юлія. — І саме тоді я зрозуміла, що прагну зробити для наших захисників щось більше… Познайомилася з військовослужбовцями, допомагала їм елементарними побутовими речами, які могла дістати. А вони почали розповідати про свої запити та потрохи вводити в курс справи. Я залучала до цієї допомоги своїх знайомих і в нас виходило! І так, поступово, спочатку опрацьовували замовлення знайомих бійців, а потім вже їхніх побратимів… Це коло розросталося, все закрутилося”.
Поступово Юлія, попри юний вік, стала доволі відомою волонтеркою у Попасній. Їй довіряли військові, радили своїм побратимам звертатися до Юлії. Довіряли їй і цивільні та донатили. І якщо перші збори були на побутове обладнання позицій, то вже сьогодні волонтерка збирає кошти на все, що використовується на передовій.
У 2015 році Юлія переїхала у Запоріжжя, де вступила у коледж здобувати професію журналістки. Але волонтерську справу не полишала.
“У Попасну я приїздила приблизно за 2 тижні до повномасштабного російського вторгнення. Тоді навіть і подумати не могла, що за кілька місяців моє рідне місто росіяни перетворять на суцільну руїну та окупують, — ділиться спогадами Юлія. — Досі згадую свою квартиру, розташування речей в кімнатах. Наразі будинок “прошитий” снарядами, обвалені під’їзди — росіяни скинули авіабомбу… Я жила в п’ятиповерхівці на вулиці Миру де немає вже миру”.
Волонтерка говорить, що коли дивиться на фото зруйнованої окупантами Попасної, то спливають порівняння “до” та “після”, щемлять у душі фрагменти спогадів.
“Болить за бабусине обійстя та будинок, у якому я проводила багато часу. У 2022 році, коли тривали бої, бачила відео, як представник так званої “народной милиции лнр” розповідав про “обстановку”… А на тому відео горів сусідній будинок на фоні бабусиних воріт, там ще видно було табличку з назвою вулиці й номером будинку… — розповідає волонтерка. — Але найжахливіше — це бачити те, чого навіть не міг собі уявити. Це кадри знищеного та випаленого рідного міста, зняті дроном з висоти. Міста, яке було для мене всім. Схід — це моє серденько, моє життя, місце сили, мій дім”.
Волонтерство з 2022 року
Як розповідає дівчина, коли у 2022 році потреби ЗСУ у волонтерах піднялися на новий, вищий щабель, вона вже знала, що і як робити, адже мала досвід, певні знання та розуміння проблем. А головне — мала контакти у підрозділах, яким постійно допомагала. Тож, із повномасштабним вторгненням, Юлія продовжила їх супровід і виконувала їхні запити. Напрямок залишався той самий — Луганський і Донецький.
Згодом кількість підрозділів та груп, які зверталися до дівчини із запитами, тільки збільшувалася. Військові шукали перевірених волонтерів, які дійсно зможуть допомогти якісно та оперативно.
“Чесно, — найважчим було знаходити те, що просили бійці. “Військторги” були пусті… А як тільки щось взагалі з’являлось у якихось магазинах, що торгували військовим спорядженням, все розкуповувалось миттєво, — каже Юлія. — Який вихід можна було знайти у такій ситуації? Йти на ризик, шукати постачальників за кордоном, налагоджувати співпрацю з невідомими людьми. Вірити в чесність та порядність тих, хто б міг допомогти, купити, привезти. Вдавалося…”
І все це Юлія робила, незважаючи на складні обставини у власному житті: переїзди, втрата домівки, міста, роботи, окупація, облаштування на новому місці, переживання, постійні труднощі.
“Але відповідальність перед своїми бійцями — понад усе!” — посміхаючись, каже волонтерка.
Нині Юлія Канзеба в офіційному “Реєстрі волонтерів”.
“Є довіра до мене, оскільки у мене все прозоро, — ствердно каже Юлія. — Є чіткий запит, збір, звіт з чеками, видатковими, фото бійців з “волонтеркою”. Це важливо, бо люди бачать, на що, куди й для кого вони жертвують гроші. Так і з’являються охочі донатити, співпрацювати. Це робота на результат”.
За її словами, до “Реєстру волонтерів” подавалася спеціально, оскільки з 2022 року здебільшого займалася зборами коштів, і хотіла, щоб її діяльність була офіційною.
“Це важливо і для мене, і для тих, хто зі мною співпрацює, і для військових також. Тож подала документи у Державну податкову службу й отримала відповідний витяг, який підтверджує наявність мене у “Реєстрі волонтерів”. Кожен волонтер має бути офіційно зареєстрованим. Це, зокрема, і фінансова відповідальність”, — говорить дівчина, додаючи, що це цілодобова зайнятість і потрібно бути завжди на зв’язку зі своїми “підопічними”.
Юлія каже, що намагається все робити так, аби “її підрозділи/групи” мали все необхідне. А потреб у військових дуже багато. Оскільки бій чи обстріл перетворює на “розхідник” будь-яку річ. І ці речі необхідно поновлювати.
“Зарядні станції, машини, дрони, РЕБи, амуніція та спорядження — це “база”, це завжди потрібно. Також додаються потреби з облаштування позицій та технічного приладдя”, — каже волонтерка.
Не залишатися осторонь
Волонтерство та інша робота, яку Юлія не називає основною, вимагає чіткої самоорганізації. М’яко кажучи, кожен її день чітко розпланований та розписаний. Проте, за словами волонтерки, їй подобається така динамічність та максимальна завантаженість.
“Це те, що потрібно мені у роботі та у волонтерстві. Звичайно, був період психологічного вигорання. Мабуть, через те, що давно цим займаюся і багато чого бачила. Тому і “пропускаю все через себе”. Адже волонтерство — це дуже велика відповідальність. А ще – купа стресу, величезні зусилля та просто прірва часу. Але бажання покинути це не виникало ніколи, — з посмішкою каже Юлія. — Я знаю заради кого та чого я це роблю. Не можу підвести свої підрозділи, бо вони на мене розраховують, чекають допомоги. А хто, як не я? Зараз насправді багато волонтерів відходять від своєї справи з різних причин. Але цю справу не можна кидати. Війна триває, потреби є, бійці воюють — треба працювати”.
На питання, що та хто її тримає у важкі хвилини, волонтерка відповідає, що вдячність та підтримка бійців, рідних людей, друзів й колег, допомагають утримувати рівновагу.
А нещодавно дівчина здійснила давню мрію — завела кошеня.
“В силу різних обставин не могла раніше це зробити, а тут наважилася. У мене одразу була принципова позиція, щоб це був кіт з Донбасу. Відповідно й ім’я я теж одразу придумала — Донбасік. Котика мені знайшли мої бійці. Він ріс з ними. Визначилася одразу — мій сіренький. Ще тоді на перших фото, що надсилали військові, він мені приглянувся. Коли вже можна було забрати, я поїхала самостійно на Донеччину, трохи далі Краматорська, — радо розповідає Юлія. — Це те, що буде зі мною назавжди від наших регіонів. Грайливий, з характером, рідний!”.
Підсумовуючи розмову, питаємо що ще потрібно зробити нам, українцям, аби наблизити перемогу та чуємо наступну відповідь:
“Донатити! Постійно! Не залишатися осторонь! Об’єднуватися, заглиблюватися, цікавитися тим, що відбувається на фронті. Чути, що говорять військовослужбовці з передової. Шанувати, пам’ятати, цінувати”, – каже юна волонтерка з Донбасу.
*Всі фото надані авторкою матеріалу
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами
