Популізм. Історія питання

Побутує думка, що популізм – це таке ж давнє явище, як і сама політика. Щось у цьому твердженні, звісно, є, однак термін з’явився значно пізніше.

Антична Греція, колиска демократії, дала нам два інші поняття, які часто плутають з популізмом – демагогію та охлократію. Ось короткі визначення.

Демагогія (δημαγωγία) – здобуття популярності завдяки емоціям, упередженням та приховуванні інформації.

Американський історик Рейнгард Лутгін визначає демагога як «вправного в ораторстві, лестощах та образах, що уникає обговорення важливих питань; обіцяє всім все; апелює до емоцій, а не до розуму; експлуатує расові, релігійні та класові упередження. Це людина, жадання влади якої змушує її стати повелителем мас […]»

Охлократія (οχλοκρατία) – це правління натовпу.

Поняття охлократії запровадив давньогрецький історик Полібій.  У праці «Політика» Арістотель визначав охлократію як негативний прояв демократії, владу демагогів, що потурають емоціям і пристрастям натовпу, або ж ситуацію, коли влада переходить до повсталого народу, який внаслідок своєї непідготовленості й неорганізованості виявляється неспроможним до керівництва державою.

У політологічному словнику читаємо: «У сучасних умовах охлократія виявляється переважно у популізмі, політичному авантюризмі, правовому нігілізмі, невиправданій примітивізації суспільних проблем представниками влади, правлячої еліти. Там, де потрібні спільні конструктивні й тривалі зусилля зі створення і зміцнення державних інститутів, правової системи, ефективних засобів захисту прав громадян охлократія виявляє своє цілковите безсилля. Охлократія — небезпечне політичне явище, здатне привести будь-яке суспільство до загальнонаціональної катастрофи. Держави і уряди оберігають себе від охлократичних тенденцій за допомогою розвитку форм представницької демократії, зміцнення механізмів забезпечення законності й правопорядку».

Отже, наслідком демагогії може стати охлократія. А як тоді правильно визначити популізм, який у політологічному словнику подають як вияв охлократії?

Вілл Брет стверджує, що популізм – це «класичний приклад розтягнутого концепту, деформованого неправильним та надмірним вживанням».

Історія “популізму”

Термін «популізм» з’являється у середині ХІХ століття. Популістами називали себе члени американської Народної партії, що постала у 1892 році і проіснувала до 1909 року. Партія відстоювала інтереси фермерів та сільських мешканців, що займалися тваринництвом і дрібною торгівлею. Вони вимагали низьковідсоткових державних позик, націоналізації залізниці, утворення державних фермерських складів, запровадження різнорівневого податку на доходи, скорочення часу праці і т. д. У 1896 році популістам вдалося здобути 22 місця у Палаті представників (з 357) та 5 сенаторських крісел (з 90).

На іншому боці планети, у Російській імперії, з’являються свої популісти, тобто народники. В основі народництва лежала віра у селянство як носія «найвищої життєвої мудрості». Якщо американські популісти – це низова ініціатива, що здобула представництво у владі, то російські – це інтелігенція, що намагалася змобілізувати народ. Серед народників були різні табори від революційно-утопістського до еволюційно- конформістського. Були й українські народники, наприклад, хлопомани чи Братство Тарасівців.

Народників Російської імперії в англомовному світі також називали популістами. Однак ні американську Народну партію, ні народників Російської імперії із сьогоднішньої перспективи не зовсім коректно було б назвати популістами. А усе це тому, що обидва ці політичні рухи зійшли нанівець. І термін популізм потрохи почав зростатися з терміном демагогія і набув виразно негативного значення.

Причини успіху і ознаки сучасного популізму

У 1954 році американський соціолог Едвард Шілс опублікував статтю, у якій запропонував використовувати термін «популізм» на позначення антиелітаризму.  Це визначення  залишається одним із центральних. Таким чином популізм може поєднуватися з будь-якими політичними поглядами від ультралівих до ультраправих.

Дослідник популізму Кас Мудде стверджує, що популізм веде до чорно-білого сприйняття світу, де усі поділяються на друзів і ворогів, де останніх не сприймають як таких, що мають інші погляди, цінності та пріоритети, але як фундаментальне зло.

Шведський дослідник Бенджамін Моффітт виділяє три основні ознаки сучасного популізму:

• протиставлення «народу» і ненависних еліт;
• свідоме використання «поганих манер», щоб шокувати владу і довести приналежність до «народу»;
• використання або підбурювання криз, щоб мати причину для заклику до повстання.

Популісти стверджують, що тільки вони репрезентують «волю народу», тому будь-яку критику у свій бік трактують як «атаку на народ». Коли вони приходять до влади, то часто наступають на свободу слова та судочинство, прикриваючись тим самим «мандатом від народу».

Моффітт виділяє п’ять причин успіху популізму на сучасному етапі:

• «еліти» мають клопоти у багатьох країнах;
• медіа полюбляють прості і привабливі драматичні меседжі популістів;
• популісти набралися досвіду і сили за останнє десятиліття;
• популісти вдало осідлали кризові моменти і навчилися підігрівати постійне і гостре відчуття кризовості;
• вони навчилися використовувати недоліки демократичних систем.

Популізм стає дедалі популярнішим у світі, він панує не тільки у бідних країнах, його можна побачити і в найбільш розвинених і соціально орієнтованих державах.

Популізм разом з демагогією мають стабільну прописку і в нашій політиці. Але справжні проблеми починаються тоді, коли вони викликають на світ свою сестру – охлократію.