Президентські вибори в Україні: історія і уроки
У 2019 на нас чекають сьомі президентські вибори. Сім разів це уже немало. Ось недавно зняли сьому частину про Роккі Бальбоа. Сталоне уже не так хвацьки сходами бігає, але сповнений життєвої мудрості і досвіду. А чого нас навчили шість попередніх виборів? Давайте зробимо невеличкий екскурс. Погортаємо сімейний альбом ЦВК, пустимо сльозу…
1991 рік. Референдумом про незалежність і паралельно вибори Президента. Усі кандидати агітували за незалежність і було їх аж 6: Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Володимир Гриньов, Ігор Юхновський та Леопольд Табурянський.
Кравчук переміг у першому турі, набравши майже 62 %. Він відірвався від Чорновола на 39%, той здобув 23%. Інші кандидати набрали майже 11%. Чорновіл переміг тільки у трьох областях Галичини.
1994 рік. Другі президентські вибори відбулися достроково. Цього разу балотувалося вже 7 кандидатів: Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Олександр Мороз, Володимир Лановий, Валерій Бабич, Іван Плющ, Петро Таланчук. На цих виборах не було однозначного фаворита, як у 1991 році.
У першому турі Кравчук випередив Кучму на 7,19% (38,36% і 31,17%). Чимало голосів здобули і Олександр Мороз (13,33%) та Володимир Лановий (9,55%). Противсіхів було 3,43 %. У другому турі Кучма акумулював електорат тих, хто не пройшли перший, і виграв з відривом у 7,08%. Ці вибори вперше показали, що відрив у першому турі не гарантує перемогу у другому, голоси поза двійкою фаворитів важливі, і за них варто боротися. За Кравчука голосував весь Захід, Київщина і Черкащина, решта України – за Кучму.
1999 рік. Перед виборами гине В’ячеслав Чорновіл. Євген Марчук, Олександр Мороз, Володимир Олійник та Олександр Ткаченко зустрічаються у Каневі і закликають опозицію об’єднатися, щоб висунути одного кандидата і не фрагментувати опозиційний електорат. Тим не менш, кандидатів у президенти було 13.
У першому турі Леонід Кучма набрав 36,49 %, Петро Симоненко – 22,24%, Олександр Мороз – 11,29% , Наталія Вітренко – 10,97%. Оце були часи! Разом трійка конкурентів давала 44,5%. Якщо сюди додати голоси за Євгена Марчука (8,13%), то можна було виграти у Кучми ще у першому турі. Щоправда, електорат Марчука був зовсім іншим, ніж у представників лівих партій Симоненка, Мороза та Вітренко. І навіть цей лівий електорат не вдалося консолідувати навколо ностальгії за совком, бо у другому турі Симоненко набрав не 44%, а 37,8%, і програв Кучмі (56,25%).
Цікаво, що другий тур не поділив карту України на дві частини. Кучма здобув абсолютну більшість на Заході, виграв на Донеччині, Дніпропетровщині, Харківщині, Сумщині, Одещині і в Севастополі, а Симоненко переміг на Луганщині, в Центрі, на Чернігівщині, Херсонщині і в Криму.
2004 рік. Президентські вибори, точніше фальсифікація їхніх результатів, стали причиною Помаранчевої революції. Рекордна кількість кандидатів у президенти – 26. Віталій Кононов та Григорій Черниш знімають кандидатуру, все одно залишається 24.
У першому турі Ющенко і Янукович ідуть ніс у ніс (39,9% і 39,2%), Мороз здобуває 5,82 %. Симоненко – 4,97%, Вітренко – 1,53%. Усі ніші 19 кандидатів разом набирають 3,41%. Противсіхи – 1,98 %. Другий тур відбувся з фальсифікаціями, оголосили третій тур, і Ющенко – Так!
2010 рік. Зареєстровано 18 кандидатів (Наталії Вітренко відмовили у реєстрації). Балотується на виборах і Василь Противсіх. Своє справжнє прізвище Гуменюк змінив спеціально під вибори. Це йому не сильно допомогло, бо набрав він аж 0,16% голосів. А проти всіх проголосувало 2,2%.
У першому турі Янукович набрав 35,32%, а Тимошенко 25,05%. Сергій Тігіпко 13,06%, Арсеній Яценюк 6,96%, Віктор Ющенко 5,45%, Петро Симоненко 3,55% (ех, давно минув 1999 рік). 12 інших кандидатів разом набрали 6,69%. Ситуація трохи нагадує перший тур виборів 1999 року. Разом голоси Тимошенко, Ющенка і Яценюка давали б 37,46%. Однак електорат Сергія Тігіпка явно більше симпатизував Януковичу у другому турі, тому Тимошенко програла вибори, набравши 45,47%, а Янукович здобув 48,95% голосів.
У 2014 році вибори відбувалися у напруженій постреволюційній і воєнній атмосфері. Зареєструвалися 23 кандидати. Олег Царьов та Наталія Королевська зняли свої кандидатури (хоча кандидатам регіоналів це не допомогло). Також ЦВК не зареєстрували Дарта Вейдера і прибрала з бюлетенів можливість голосувати проти всіх. Порошенко переміг у першому турі (54,7%) з відривом від Тимошенко у майже 42%.
Які тут напрошуються узагальнення?
По-перше, з великим відривом і в першому турі у нас виграють кандидати у доленосні часи: проголошення незалежності, початок війни.
Коли нічого надзвичайного нема, українці згадують про те, що на двох співвітчизників мають бути три гетьмани і розбігаються у різні табори.
Навала непопулярних і маловідомих кандидатів краде з електорального пирога 3-4% і поповнює бюджет. Щоб подати свою кандидатуру, треба внести 2,5 млн гривень, які повертають тільки тим, хто виходить у другий тур.
Ще українським політикам дуже важко утримати високий рейтинг. Найбільш хвацько його розгубив Віктор Ющенко. У 2004 році він вигриз перемогу в Януковича і набрав у третьому турі 51,99%, а уже у 2010 за нього проголосувало тільки 5,45%. Кравчук, що впевнено переміг на перших виборах (62%), на позачергових виборах 1994 року у другому турі здобув 45% і програв. Симоненко у 1999 році у другому турі мав 37,8%, а в 2010 за нього проголосувало 3,55%.
Не полишає президентських амбіцій кандидат-ветеран Олександр Мороз. Він подався на ці вибори, а до цього кандидував у 1994, 1999, 2004, 2010 (у 2014 чомусь пропустив). Симоненко після успіху 1999 року, мабуть, вірить, що когось пришлють в запломбованому вагоні, бо з того часу балотувався на всіх президентських виборах. Хотів і на ці податися, але ЦВК не пустила.
Виборча історія вчить нас, що українці не вміють, як слід, консолідуватися навколо одного, менш симпатичного кандидата, який однак буде кращим за альтернативного.
У 1999 році українцям набрид Кучма, але альтернатива повернення до світлого червоного минулого добряче усіх налякала. У 2010 набридли помаранчеві, але альтернатива Януковича не настільки налякала, щоб консолідувати необхідний для перемоги електорат.
У 2019 році також можна говорити про розчарування чинною владою. У Порошенка нема того рейтингу, що був у 2014 році. І тут можуть бути два варіанти: або вигризання статус кво, як Кучма у 1999 році, або прощання з владою, як у помаранчевих у 2010 році. Питання тільки у тому, наскільки розпорошиться електорат.
(Слово «розпорошиться» прошу не вважати прихованою агітацією).
