Путінське однонародництво: мовний аспект
12 липня президент РФ опублікував текст під назвою «Про історичну єдність росіян та українців», опублікував двома мовами – російською і українською. За цією, сказати б, нейтральною назвою криється хитро зманіпульований матеріал, який намагається довести, що росіяни і українці мають не просто спільну історію, але є по суті одним народом (разом із білорусами, але їх і переконувати не треба поки).
Нема великої певності, що автором тексту був сам Путін, тому далі я послуговуватимуся терміном «путінський текст». Його аргументація базується на висмикнутих із контексту історичних фактах (зручні вип’ячуються, незручні замовчуються). Розбір історичних маніпуляцій я залишу фаховим історикам, а далі зупинюся на мовному аспекті, бо він у путінському тексті відіграє доволі важливу роль. Слова «мова» і «мовний» вживаються аж 18 разів.
Уже на самому початку читаємо: «Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською)…»
Твердження про спільну давньоруську мову – улюблений прийом московського імперіалізму. Його обстоювали російські лінгвісти Востоков, Срезневський і Шахматов. Однак ціла низка українських філологів серйозно похитнули цю теорію. Причому похитнули не в політичному плані, а в науковому.
Наприклад, Юрій Шевельов у своїх працях аргументовано довів, що в ті часи не могло існувати спільної мови. Так, спочатку була компактна праслов’янська мовна єдність (не тільки східних, а всіх слов’ян), носії якої розселилися на широкі терени і розбилися на низку діалектів. У східних слов’ян їх було п’ять: новгородсько-тверський, києво-поліський, муромо-рязанський, полоцько-смоленський та галицько-подільський.
Із VI по XIV ст. з цих діалектів сформувалися українська (києво-поліський+галицько-подільський), білоруська (києво-поліський+полоцько-смоленський) і російська (новгородсько-тверський+муромо-рязанський) мови.
Тут важливо розуміти, що мовна ситуація часів Русі кардинально відрізняється від сучасності. Тоді жило значно менше людей, їхні поселення були часто ізольовані, не було ніякої освіти і засобів масової інформації. У цих умовах природно, що навіть діалекти спільного (праслов’янського) походження швидко віддалялися одні від одних.
У путінському тексті появу різних діалектів «спільної мови» визнають аж у XVIII – XIX ст., але і далі наголошують на спільності спадщини:
По-перше, як уже було сказано, регіональні мовні особливості почали з’являтися уже після розпаду праслов’янської мовної єдності, а не у XVII ст., коли московит уже навряд чи порозумівся б з українцем.
По-друге, належність до різних держав впливає на формування різних діалектів, але не кардинально. Якщо б це було не так, то наша карта діалектів збігалася б з картами колишніх держав. Але чомусь рахівські гуцули, які століттями були відрізані від косівських гуцулів кордоном, зберегли спільний діалект.
По-третє, ставити в один ряд мову Сковороди і Шевченка та Котляревського – це абсолютне невігластво. Навіть між мовою Ліни Костенко і Леся Подерв’янського буде менше відмінностей.
По-четверте, твори літератури ділити дуже легко: написані російською – пам’ятка російської літератури; написані українською – пам’ятка української літератури. Згоден з автором путінського тексту, ділити авторів (того ж Гоголя) значно складніше.
У появі окремого українського народу автор путінського тексту звинувачує (окрім австрійського генштабу і поляків)… Радянський Союз:
Складається враження, буцім, без затвердження радянською владою не було б окремішності народів і мов. Мовляв, нема наказу держави, нема народів, і байдуже на численний і довготривалий українофільський рух, політичні партії, проголошення УНР, ЗУНР, акт Злуки, Карпатську Україну, НТШ і багато іншого.
Вишенькою на торті путінського тексту прогнозовано з’являється байка про утиск російської мови в Україні:
Путінський текст укотре довів, що мова має значення. По-перше, на маніпулятивних мовознавчих твердженнях про спільну давньоруську мову тримається імперський міф про «один народ». Він повністю анахронічний і давно спростований, але для російського наративу все ще актуальний. По-друге, російська мова літературних творів дозволяє говорити про «спільну спадщину», навіть якщо автор був стовідсотковим українцем. По-третє, міфічні «утиски російськомовних» слугують зручним виправданням для агресивної політики, навіть для воєнних операцій.
У путінському тексті ми не побачимо нічого нового. Усі ці тези у різній формі та під різні авдиторії роками транслює машина пропаганди. Але текст компактний і зібрав усе найважливіше. Це кощієва голка російського наративу щодо України. Знищити її вдасться тільки тоді, коли більшість нашого суспільства усвідомить всю маніпулятивність (а часом відверту фальшивість) путінських тверджень.
- Перевірте себе у квізах від Uchoose.
- Грайте у Першу політичну гру.
- Грайте у Антикорупційну інтерактивну гру “Непідкупність”.
- Відкривайте нові терміни у #дваабзаци.
- Читайте інші цікаві матеріали на нашому ресурсі.
- Долучайтеся до наших сторінок у соцмережах Facebook, Twitter та Telegram.
