Радянське дозвілля

Однією з переваг життя в СРСР російська пропаганда називає піднесену атмосферу того часу, коли всі буцімто дружили і охоче проводили разом дозвілля, займаючись корисними справами. Особливо щаслива, стверджують шанувальники комунізму, була молодь, яка цілком була зайнята в гуртках за інтересами. Радянські громадяни, справді, проводили багато часу в натовпі, який легко контролювати і спрямовувати в “правильному” напрямі, але чи добровільно? І наскільки популярними були ті гуртки? Наприклад, у 1981 році в 9 студіях художньої самодіяльності Київського університету було зайнято лише 280 студентів із 21 тисячі. Університетська газета констатувала, що лише студентський театр і театр пантоміми “можуть похвалитися тим, що студенти приходять до них самі”. У 1983-му р. кафедра соціології філософського факультету провела дослідження, яке показало, що “добра половина заходів, проведених у гуртожитках, не запам’яталася студентам”. 

Але заходи, справді, були масовими. Так у листопаді 1984-го серед старшокласників і учнів профтехучилищ Києва розповсюдили квитки на виставу “Украдене щастя” в театрі імені І. Франка за участі Богдана Ступки. Спектакль були змушені зупинити через те, що частина залу реготала. Сміялася з вистави саме молодь, зібрана “в наказовому порядку”. Таке “окультурювання” не давало результатів, але одиниці наважувалися його критикувати. У 1988 році обурення висловив завідувач кафедри квантової радіофізики радіофізичного факультету КДУ, коли його студентів зняли із занять, зібрали в колону і через чорний хід завели в Жовтневий палац, щоб заповнити гальорку. Так, ззовні могло здаватися, що радянські люди щасливі, масовість усіляких суботників, демонстрацій та інших заходів створювала ілюзію загального схвалення. Однак це була ширма, за якою ховався примус, і якщо люди мали можливість уникнути участі в цих дійствах, то користалися нею. Якщо ж не могли, то просто “відбували” обов’язок для галочки.