Якщо ми завдали комусь моральної або матеріальної шкоди, то виплачуємо компенсацію. Якщо ж одна держава компенсує іншій збитки, завдані внаслідок війни, то це – репарації. Уперше це поняття було сформоване у Версальському мирному договорі у 1919 році. А на Кримській конференції 1945 року Німеччину зобов’язали виплатити репарації усім союзним країнам, яким вона завдала шкоди. Після закінчення війни положення про репарації були закріплені у міжнародно-правових документах, що стосувалися Німеччини та її союзників. Репарацію завжди виплачують державі-переможниці, яка початково піддавалася агресії. Допоки не запровадили загальне правило щодо виплати репарації грошима, у колишніх агресорів могли вивозити натуральні ресурси, побутові предмети населення, демонтувати фабрики чи інші промислові об’єкти.

Ізраїль, наприклад, отримав близько 60 млрд доларів репарацій за Голокост. Та виявляється, навіть сьогодні не всі держави задоволені тим, що їм відшкодували півстоліття тому. Зокрема, Греція і Польща питання репарацій досі не закрили – цілком ймовірно, що вони вимагатимуть додаткових виплат від Німеччини. Подібна історія близька й українцям – моніторингова місія ООН з прав людини заявила, що Україна повинна взяти на себе відповідальність за виплату репарацій постраждалим та жертвам війни на Донбасі. Виплата грошових компенсацій не означає, що наш Уряд відповідатиме за злочини, заподіяні РФ. Але тому і репараціями це назвати не можна – це компенсація постраждалим за втрачене житло. Звісно, жодні репарації не можуть у значній мірі компенсували людські втрати або розруху, тому на практиці вони часто носять суто формальний та політичний характер.