Право сили приносило Росії перемоги у короткостроковій перспективі. Нині ж прийшов час довгострокової. У ній, як і передбачалося, гору братиме Україна (матеріал Укрінформу). 

СТРІЛЯЮЧИ В УКРАЇНСЬКІ КОРАБЛІ, РОСІЯ ВИСТРІЛИЛА СОБІ У НОГУ

У понеділок пізно ввечері Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію “Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь, Україна, а також частин Азовського та Чорного морів”. Вона стала першою безпековою резолюцією ООН щодо окупованого Криму. До того ухвалювався лише документ щодо порушень Росією прав людини на окупованому українському півострові (2017 року).

Зміст “кримської” резолюції – безпрецедентно жорсткий щодо Росії. Вона “держава-окупант”, яка має вивести свої війська з Криму і “невідкладно покласти край тимчасовій окупації” півострова.

Вперше у резолюції ООН йдеться про те, що окупувавши частину території України, Росія порушила зобов’язання, взяті на себе за Будапештським меморандумом. Так, згадка цього документу вкрай важлива. Ні, він не позбавлений ваги. Підтримання Будапештського меморандуму на порядку денному в документі рівня резолюції Генасамблеї ООН, дає змогу в майбутньому спиратися на нього, а не лише на – опустимо епітети – “Мінські домовленості” для врегулювання конфлікту.

Прикметно, що один із пунктів резолютивної частини стосується нападу Росії на українські кораблі 25 листопада 2018 року. Документ називає цей напад “безпідставним” і закликає Росію відпустити три захоплені кораблі і 24-х полонених моряків “без додаткових умов і без затримки”.

Є підстави вважати, що своїми зухвалими діями у Керченській протоці та у міжнародних водах Чорного моря Росія вистрілила собі у ногу. Російська ескалація в Азові моментально злетіла у топ західних ЗМІ. Це довів, зокрема, брифінг щодо мілітаризації Росією Криму 5 грудня в ООН. Зала була заповнена вщерть, хоча на брифінги зазвичай приходить значно менше делегацій, ніж на голосування Генасамблеї. Очевидно, дався взнаки саме розголос стосовно нової ескалації російсько-української війни, яка, на своєму п’ятому році, будьмо чесними, дедалі частіше вислизає з поля зору міжнародних журналістів. Атмосфера у залі тоді була дуже несприятливою для Росії. Її представник навіть не взяв слово для висловлення своєї позиції. Можливо, з огляду на загальну атмосферу зали чи брак аргументів.

ПУТІНСЬКІЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛ З ІРАНОМ, СИРІЄЮ, ВЕНЕСУЕЛОЮ, НІКАРАГУА

Зате вже вчора російський представник був “в ударі”. Резолюцію він назвав “антиросійською”, “провокацією Києва”, “перекличкою” країн, які ненавидять Росію. Повторив, що українські кораблі, на його думку, порушили кордон Росії. Саме тому, переконував він, російські прикордонники були праві, відкривши вогонь, і так, мовляв, “зробили би прикордонники будь-якої країни”. Російському дипломату вистачило нахабства навіть назвати їхні дії “професійними”, оскільки українські моряки, на його думку, отримали лише “легкі поранення”, і ніхто з них не був убитий.

Ну, ми, звісно, бачили розмір отвору від попадання російського снаряду у корпусі броньованого українського катера. Щонайменше 30 міліметрів братської “любові”, звісно ж, не прагнули нікого вбити.

Що менше шансів на успіх залишається у Росії, то більш токсичною, абсурдною і парткомівською стає лексика виступів її дипломатів.

Загалом, група оонівських друзів Путіна вчора ввечері справляла жалюгідне враження. І ні, не тому, що цю аналітику пише український журналіст. Думаю, такого висновку дійшов би будь-який спостерігач, якщо, звісно, його мозок не уражений пропагандою з Останкінської вежі.

Озвучувати правки, якими друзі Росії прагнули підірвати резолюцію, доручили Ісламській Республіці Іран. Не найбільш авторитетному голосу в ООН (але найавторитетнішому з друзів Росії?). Іранській дипломат довго говорив про необхідність утриматися від поспішних кроків, називав резолюцію політизованою, закликав сторони до утримання від подальшої ескалації, поваги до суверенітету України і Росії (на цьому моменті слухати його стало дійсно складно). Застосувавши всі аналітичні здібності, можна було розчути, що зміст правок полягає у тому, щоби додати згадку Мінських домовленостей у текст резолюції (тут стає очевидним, наскільки Росію роздратувало включення до тексту Будапештського меморандуму), низку “водянистих” параграфів із класичними закликами до обидвох сторін і риторикою у стилі “не все так однозначно”, а також згадку Договору між Україною і Росією про спільне використання Азовського моря і Керченської протоки 2003 року.  Прикметно, що правки подавала не Росія, а група країн – Іран, Північна Корея, Нікарагуа, Венесуела.

“СКРИНЬКА ПАНДОРИ” І “КОНСТИТУЦІЙНА БІЛЬШІСТЬ” В ООН

Якщо вам здається, що дипломатична перемога України лежала у неї в кишені із самого початку, це не так. Справа у тому, що з недавніх пір в ООН стали часто користуватися правилом регламенту, яке радить голосувати найважливіші питання (наприклад, щодо міжнародних миру та безпеки) двома третинами голосів, а не простою більшістю. “Скринька Пандори” була відкрита у червні 2018 року, ще за каденції попереднього голови Генасамблеї ООН, словацького дипломата Мирослава Лайчака. Тоді у залі розглядалася резолюція щодо захисту цивільного населення Палестини. США намагалися внести поправку, яка б засуджувала обстріли ХАМАСу. Її ухвалили простою більшістю. Проте головуючий у засіданні Мирослав Лайчак негайно заявив, що згідно з регламентом голосувань Генасамблеї, важливі питання міжнародного миру та безпеки мають ухвалюватися двома третинами голосів. Правка не була врахована, попри заперечення американців. Право двох третин дійсно записане у регламенті. Однак раніше воно застосовувалося лише за окремих випадків. Казус Лайчака створив прецедент. Тепер підвищеним бар’єром ухвалення полюбляють користуватися з метою “завалити” ту чи іншу резолюцію. Тим більше, що для того, аби змінити порядок розгляду, достатньо пропозиції “з голосу” і простої більшості голосів “за”. До речі, недавня американо-ізраїльська резолюція щодо засудження ХАМАСу, яка, начебто, мала непогані шанси бути ухваленою на початку грудня, провалилася саме за такою “схемою”.

Перемога з “кримською” резолюцією була тим більше переконливою, що Україна цього разу діяла на випередження. Напередодні голосування було зрозуміло, що Росія може спробувати застосувати правило “конституційної більшості”, аби звузити шанси на ухвалення документу. Проте у вирішальний момент вже під час розгляду резолюції Україна… сама запропонувала ухвалювати документ двома третинами голосів. Таким чином вона, з одного боку, продемонструвала впевненість, що правда на її боці, і голосів за ухвалення резолюції – достатньо навіть із “підвищеним” бар’єром. З іншого боку, за такої умови всі правки теж мають голосуватися двома третинами. А це вже значно ускладнило завдання для Росії. За підсумком, РФ не вдалося знайти голоси ані для правок, ані для підсумкового голосування. Їй удалося акумулювати “проти” резолюції лише 19 голосів. Україні вистачило б і 39 для успіху резолюції, але “за” проголосувало 66 держав-членів ООН. Це справді вражаючий результат, особливо враховуючи, що протягом останнього часу в залі провалювалися навіть резолюції за які наполегливо агітували такі “важковаговики”, як США.

КОРОТКОСТРОКОВА РОСІЯ І ДОВГОСТРОКОВА УКРАЇНА

Звісно ж, це не привід ухопити Бога за бороду. Варто просто ще раз відзначити, що політика послідовності й копіткої щоденної праці завжди врешті-решт приносить значно більший результат, аніж намагання досягати короткострокових вигод нахабністю і залякуванням.

Саме за такою ж логікою, наприклад, Україна десятками років чесно і у правовому полі розбудовує відносини з обидвома партіями Конгресу, а не діє як Росія, яка незаконно втрутилася у вибори президента США зі своїми кібератаками і “зливами” інформації, аби, як їй здається, зірвати “джекпот”, допомігши, як їй здавалося, “своєму” кандидатові, і поставивши на цей сектор усе. Щоправда, у Сполучених Штатах президент як окрема фігура не здатен робити все, що йому заманеться, якщо він не має підтримки у Конгресі. І навпаки, Конгрес здатен просувати власну політику навіть попри спротив президента.

Мабуть, саме тому в довгостроковій перспективі виграє завжди той, хто працює наполегливо, послідовно і чесно, а не той, хто покладається на нахабність, силу і зухвалість.

Ну, і насамкінець хочеться упередити зауваження скептиків, мовляв, – резолюція не призведе до негайного виводу військ із Криму і взагалі ніяк не вплине на Росію. Так можуть говорити лише люди, які не розуміють, як діє дипломатія. Нині Україна має незалежну оцінку найавторитетнішої світової організації. А це означає, що заклики до інших урядів щодо солідарності у питанні Криму і протидії російській окупації більше не є виключно її суб’єктивною думкою. Українська позиція нині – доконаний факт, який задає тон позицій урядів інших країн. Рано чи пізно, їхня солідарність у спротиві Росії призведе і до практичного результату. Адже Росія могла бути сильнішою у короткостроковій перспективі, завдяки нехтуванню правилами (поза ними грати завжди легше), але нині вже наступає та сама довгострокова перспектива. У якій, як і передбачалося, гору послідовно братиме Україна.