Кімврська війна. Як римські політики воювали проти своїх генералів
Війна – це не тільки найвищий ступінь загострення стосунків між країнами, але також і стосунків усередині системи, яка воює. Критичні обставини завжди провокують людей на емоції та вчинки, на які вони не були здатні в мирний час. І саме це визначає людину, а не вся та палітра соціальних нашарувань мирного часу.
Війна загострює взаємини між усіма: між військовими і цивільними, між волонтерами і владою, між суспільством і владою, між людьми і колаборантами; і, звісно, між тими, хто віддає накази на війні, та тими, хто їх виконує. Той останній конфлікт за непередбачуваністю своїх наслідків є, мабуть, найнебезпечнішим.
І Україна тут, звісно, не стала винятком.
У медіа та соціальних мережах котрий місяць ширяться чутки про якісь конфлікти між політичним і військовим командуванням. Ми не будемо тут їх аналізувати, давати вердикт щодо їхньої достовірності.
Ми просто зробимо спробу зазирнути в минуле й простежити траєкторію конфліктів між політиками та вплутування в них військових, а також наслідок – куди це їх завело.
І почнемо ми, друзі, з початку кінця Римської Республіки, а саме з Кімврської війни (Bellum Cimbricum, 113-101 р. до н.е.), екзистенційної загрози Риму, можливо, навіть більшої, ніж вторгнення Ганнібала. Та загроза вимагала від нього безпрецедентної концентрації фінансових, економічних, логістичних, військових та інтелектуальних ресурсів.
Отже, 113 р. до н.е. Рим отримує повідомлення від своїх кельтських союзників, нореїв, про те, що племена кімврів і тевтонів, розорюючи центральну та східну Галлію, а також їхні міста, підійшли впритул до кордонів Республіки. І хоч вони не вторглись в її межі, все ж це був виклик, оскільки було скоєно напад на союзників Риму, а Рим фактично завжди дотримувався своїх угод із кельтами.
Імовірна міграція германських племен кімврів і тевтонів. Джерело – Вікіпедія.
Тому ухвалено рішення про збір армії та експедицію в Цизальпійську Галлію для вирішення питання з германцями. Для цього зібрали погано підготовлене 30-тисячне ополчення з італіків і римлян, командувати яким доручили Гнею Папірію Карбону, вихідцю з плебеїв і представнику фракції популярів.
Щоб ви приблизно розуміли: на той час у римській політиці домінували два політичні табори – популяри та оптимати.
Популяри – це типу щось, на кшталт народників, народні трибуни, переважно, це були вихідці з багатих плебейських родів, які відстоювали інтереси народних зборів і простого наріду, намагались обмежити впливу Сенату, але паралельно виступали за розширення імперії, за демократичні цінності, за обмежені геноциди на новопідкорених територіях.
Оптимати або боні, своєю чергою, були представниками старої патриціанської аристократії, котрі боролись за розширення впливу Сенату і становили консервативну політичну більшість у Стародавньому Римі. Боролись проти розширення прав неримлян і широкого надання римського громадянства, проти приходу в політику нових людей, вважаючи, що в ній мають право брати участь тільки нащадки патриціїв, предки яких засідали в Сенаті. Тому пушили у владу виключно нобілів (вихідців із аристократичних сімей).
Щоб ви також розуміли: на той час римські легіони – це були не ті грізні преторіанці в lorica segmentata (*тип сегментованого обладунку, панцир із поперечних металевих смуг), а звичайні гастати в шкіряних обладунках, принципи і тріарії, які становили три лінії римського легіону. Через обезземелення і зниження майнового цензу до римської армії ринули натовпи розорених селян і бідноти, для яких це був єдиний спосіб хоч якось зводити кінці з кінцями.
І от представник популярів Гней Карбон улітку 113 р. до н.е. з 30-тисячною армією виступає в Норею для проведення спеціальної військової операції проти германських племен кімврів і тевтонів. На місці він дізнається, що їхні кельтські союзники, норіки, вже розбиті, а тому відразу ділить свою армію на декілька частин, блокує всі найбільші перевали в Альпах. Кімври, своєю чергою, не бажаючи вступати в пряму війну з Римом, надсилають посольство до Карбона з гарантіями того, що вони не будуть вторгатись в межі Італії. Гней Карбон розцінив це як прояв слабкості та вирішив атакувати табір германців у Нореї.
Не гаючи часу на об’єднання і бойове шикування армії, він сходу атакує укріплений табір ворога. Неочікуваність нападу на початках мала певний успіх, але після того, коли германці відбили першу хвилю, впоралися з панікою та почали формувати бойові порядки і вирішили дати бій, в римському війську почались проблеми. Після певних успіхів на початку бою германці пішли в контратаку, новоприбулі підрозділи римлян, не знаючи, що діється в таборі, підпирали своїх побратимів ззаду і фактично створювали майже нерухомий натовп, який не міг нормально діяти, чим і скористався ворог, атакуючи з різних боків. Гастати “потекли” перші. Так-сяк ще тримались принципи і нечисленні триарії, але доля битви була вирішена. І тільки негода врятувала залишки армії Карбона від повної дезінтеграції.
Серед причин поразки, звісно, головну роль тут відіграла низька фізична підготовка та слабкий моральний дух римського війська.
Також поразка римського воєначальника популяра відбилась на позиціях цієї фракції в римському політикумі. Оптимати почали кампанію дискредитації популярів.
Тим не менш, на півночі кімври і тевтони далі продовжують тероризувати кельтські племена в Трансальпійській Галлії. Реальним претендентом на посаду воєначальника був досвідчений Публій Рутилій Руф, один із командирів Гая Марія, славетного полководця, військового реформатора і майбутнього диктатора Риму, який на той час вже був ветераном Югуртинської війни, що йшла паралельно з Кімврською. Тому оптимати перемайлись тим, що Руф був під великим впливом Гая Марія, був представником популярів і в разі перемоги це могло б дати змогу цій фракції посилити свій вплив. Тому, балансуючи Руфа, на посаду керівника військової кампанії призначають молодого і недосвідченого оптимата Гнея Максима, вихідця з нової плебейської аристократії. Армію, 10 легіонів (фактично останній мобілізаційний резерв Риму), ділять на дві частини, другою з яких командував патрицій Квінт Сервілій Цепіон. Стосунки між ними відразу були, легко кажучи, ніякими. Цепіон відверто зневажав Гнея за плебейське походження, вважав його недостойним чоловіком і, взагалі, забив виконувати його накази.
У жовтні 105 р. до н.е. кімври вторгаються в Трансальпійську Галлію.
Після поразки легата, Гней Максим починає переговори з германцями. І тепер уявіть: під час цих переговорів, так би мовити, підлеглий Гнея Максима, Квінт Цепіон, боячись, що плебей переможе германців і забере всю славу собі, без попередження атакує табір кімврів. Але що? Правильно – з ним відбувається те саме, що і з військом Гнея Карбона в Цизальпійській Галлії. Германці, отямившись від першого шоку, дають бій римлянам і повністю їх розбивають. Квінт Цепіон рятується втечею через річку.
Після цього, не гаючи часу, германці атакують табір Гнея Максима, який запізно отримав інформацію щодо дій Цепіона і не встиг підтримати його атаку другим корпусом. Деморалізоване загибелю першого корупусу недосвідчене військо Максима починає відступати й зазнає нищівної поразки. За підсумками битви дві третини римського війська знищено, жоден із десяти легіонів не зберіг боєздатність.
Після перемоги германці продовжили розоряти кельтів, а тоді рушили в північні регіони Іспанії. Рим перестав виконувати одну з основних своїх функцій – захисника власних союзників. Поразка при Ауразіоні стала найбільшою з часів битви при Каннах.
І причин цьому було багато. Це й погіршення якості рядового складу й погане комплектування і забезпечення війська, все це, звісно, так. Але, мабуть, найважливішою причиною було те, що дрібну політичну доцільність було поставлено вище за інтереси республіки.
Гай Марій. Джерело фото – Вікіпедія.
І тут на сцену вкотре виходить популяр Гай Марій, який давно лобіював у Сенаті реформу армії, але всім було все одно, “поки путін не напав”. На бік Гая Марія стали також провідні популяри і ветерани північноафриканських війн.
А вже через три роки, провівши ефективну реформу римського війська, Марій набирає 6 легіонів. Але для цього Сенат змушений був три роки продовжувати консульські повноваження Гая Марія, і багато сенаторів почали закидати йому диктаторські замашки, звинувачення в бажанні узурпувати владу. І тільки перебування в статусі “останньої надії” Римської Республіки дало йому змогу очолити військо в новій кампанії.
Автор – Віктор Дацко, історик, редактор Фейсбук сторінки історичного ютуб каналу “Історія без Міфів”.
*На обкладинці репродукція картини XX століття. Тевтонці в атаці. Джерело – Вікіпедія.
