Що скажуть люди?

Публічне цькування було одним із важливих інструментів контролю над суспільством у СРСР. Боятися осуду інших вчили змалку, а сам осуд вправно спрямовували проти “неправильних” за допомогою пропаганди. У статті газети “Молодь України” “Що скажуть люди?” за 1981 рік ідеться про те, що важливість громадської думки є частиною українських народних традицій, а страх перед думкою інших – критичною самооцінкою і турботою про суспільство, “камертоном совісті”. Автор пише: “…перестав запитувати себе “що скажуть люди” – і повело манівцями”. Прогульники, п’яниці, дармоїди вважалися людьми, які, насамперед, байдужі до громадського осуду. Водночас юнаків і дівчат заохочували не бути “байдужими свідками”, коли йшлося про негідні з точки зору комуністичної моралі вчинки інших. В університетах на неуспішних студентів із поганою дисципліною впливали “гласно”, зокрема, за допомогою “блискавок” і спеціальних випусків “Комсомольського прожектора” після рейдів-перевірок. Також практикували “дошку ганьби”, на якій вивішували фотографії “ледацюг”. Їх обговорювали на комсомольських зборах і писали листи батькам.

Університетські газети публікували матеріали з осудом конкретних студентів. Наприклад, у 1980-му р., одну зі студенток хімічного факультету Київського університету критикували за дві “двійки” – з історії КПРС та кристалохімії, а іншу за “незарах” з іноземної мови. На комсомольських зборах одній із них оголосили сувору догану і підтримали рішення групи просити деканат відрахувати її з університету, “якщо не складе заборгованості до визначеного строку”. Попри те, що на момент підготовки матеріалу дівчина склала заборгованості, – його все одно опублікували. Критикували і прогульників, і тих, які “байдуже спостерігають, як їх товариші без поважних причин пропускають лекції, ніби “соромляться” їм про це відверто сказати”. Однак ані зняті стипендії, ані листи батькам, ані комсомольські стягнення проблему дисципліни не вирішували. Молодь відображала загальну кризу тоталітарного суспільства у 1980-х. Публічний осуд не міг врятувати його від розкладу, але й надалі залишався способом залякування. За потреби присоромити можна було будь-кого – як не за прогули на роботі, то за приватне життя, в яке активно втручалася партія.

 

Джерела:

• Кривенко Г. Що скажуть люди? Молодь України. 1981. 20 травня, No96 (14182). С. 2.

• Бородюк Н. Актуальна тема. Київський університет. 1980. 18 лютого, No6 (1525). С. 4.

• Бородюк Н. Контроль і гласність. Київський університет. 1984. 17 лютого, No7 (1687). С. 3.