Супер-жінка з Миколаївщини

Перші дні великої війни показали, наскільки сильнішою Україну зробила децентралізація. Окупанти зустрілися з відчайдушним опором не лише війська, але й великих і геть маленьких громад. Зруйновані й виснажені, вони не лише виживали без зв’язку із зовнішнім світом, але і допомагали оборонцям.  Дуже багато залежало від керівництва громади. Перший етап війни показав, що навіть одна професійна та небайдужа людина – воїн. Сьогодні розповідь саме про таку – старосту сіл Лимани та Лупареве на Миколаївщині Наталію Панашій, яка у найважчі для селян часи забезпечила населення всім необхідним для виживання.

…

Жінка, яка змогла… Федорівна, як ніжно називають свою старосту земляки, під обстрілами їздила по хліб і ліки для селян, організувала практично партизанську підтримку українським оборонцям та “вигризала” гуманітарну допомогу для громади. У розбитій сільраді з розбитою оргтехнікою налагодила роботу соціального захисту та місцевого гуманітарного штабу.

Наталія Панашій у волонтерському центрі.

Надіятися нема на кого, тільки Федорівна “порішає”

На початку великої війни села Лимани та Лупареве, які межують із Херсонською областю, опинилися практично відрізаними від сполучення з Миколаєвом. Інтенсивність боїв навколо цих населених пунктів була настільки щільна, що в громаду майже нічого не завозили – ані продукти, ані медикаменти, ані якусь іншу допомогу. Загиблих від обстрілів людей тоді вивозили в мішках для трупів на автомобілі поліцейського офіцера громади, пригадує Наталія Панашій:

 “Я людей записувала, кому що треба. Їхала діставала ті найпростіші ліки. Навіть у місті аптеки були зачинені, але у мене були свої друзі, які допомагали брати необхідне. Привозила сюди і люди забирали по черзі, клали гроші – отак ми і виживали. Соціальні послуги надавали… У нас вся оргтехніка розбита, ми тоді писали довідки всі від руки. Але всі послуги (соціальні – прим. ред.) надавали людям на нашій території”.

Ввірені пані Наталії села опинилися під перехресним вогнем армії РФ та українських оборонців. Ворог стояв у сусідньому окупованому селі Олександрівка. Залпи ствольної артилерії нагадували про себе мало не щогодини. Не гребували окупанти бити по мирних жителях і з реактивних систем залпового вогню. Каркаси від касетних снарядів і досі можна побачити на невеличких сільських вулицях. Ями від прильотів ворожих снарядів засипали дрібним камінням, у воронках у землі висаджували клумби. Асфальт на головній, магістральній, вулиці Лиманів був понівечений гусеницями важкої військової техніки, Однак тоді на це ніхто не зважав, адже це була наша техніка, посміхаючись, говорить староста: 

“Ми спочатку дуже боялися, коли побачили перший танк у нашому селі. Навіть не думали, що може бути така велика техніка. Але згодом, буквально десь за тижні два, ми звикли. Тому що хлопці працювали, виїздили за село і працювали на перемогу. Я не сердилась, що вони дорогу нам псують. Дорога дорогою, а перемога все одно важливіша”.

«Полетіло два, а повернувся один»

Окрему увагу селян привертала авіація. Над селами віражували як українські, так і ворожі борти. Винищувачі розмальовували небо білими смугами, гелікоптери на гранично низьких висотах виходили на ударні позиції, рухаючись майже по воді вздовж Дніпро-Бузького лиману, на узбережжі якого і розкинулися села Лимани та Лупареве. Наші чи не наші – можна було визначити лише за напрямком, звідки вони летіли, каже Наталія:

“У перші дні війни через територію громади літали працювати наші гелікоптери. І ось десь о 5-й ранку чуємо гул. Вулиця виходить, всі шикуються дивитися, що ж там, куди воно летить. Ну, помітили, що в один бік полетіло два, а назад вертається один. І ми в паніці: де ж другий гелікоптер, чого ж він не повернувся? Напевне, десь хвилин аж за п’ять летить цей гелікоптер. Якби ви бачили, як стрибали всі на нашій вулиці вгору і кричали! А оскільки вони низько йшли, хлопчина на гвинтокрилі витяг український прапор, а ми їм махали своїми прапорами. Це було супер”. 

Допомагали виживати

Коли лінія фронту почала зсуватися в бік Херсонщини, до сіл поступово почала доїжджати гуманітарна допомога.

“В нас якось так вийшло, що ми були відділені від основної території області, бо неподалік була зона бойових дій – кілометри за три. І був такий період, що до нас не могли просто доїжджати. По хліб я їздила, допомагали жителі. По гуманітарку їздила, допомагали жителі. Це те, що видавала громада. Сюди було небезпечно їхати, а ось волонтери не боялися. Вони до нас приїжджали, і в нас був такий графік видачі повулично. І ми поки не закриємо ціле коло, то ми не можемо продовжити далі”, – згадує староста. 

Видача гуманітарки.

Порожні полиці магазину.

 

Жодного вцілілого будинку 

У населених пунктах не залишилось бодай одного вцілілого будинку. Деякі були розбиті вщент, решта – побиті. 120-мм снаряд вдарив по сільраді в ніч проти 8 квітня 2022 року.

Проте Федорівна постійно підбадьорювала односельців у соцмережах, які, до речі, стали основним способом комунікації з громадою. Іноді вона викладала смішні фото і писала щось на кшталт: ”Немає світла та води? Не біда, скоро з’явиться. А поки ось вам фото”,

Наталія у порожній ванній.

Коли українська армія почала відтискати ворога від Миколаївщини, в села почали потроху повертатись люди. Разом із ними поступово повернулося світло, вода, інтернет та інші, притаманні звичайному життю, речі. Села потроху відновлюються. Розбиту сільраду відбудували. Тепер вона знов працює, як і до війни. 

“Сьогодні у нас село живе життям майже таким самим, як і до повномасштабного вторгнення. За винятком того, що люди дійсно налякані, і дуже страшно. Кожний шум, кожний стук, кожний такий дзвінкий звук – він дуже болісно на людей впливає. І всі реагують на те, що там, не дай Боже, приліт чи ще щось”, – каже Наталія Панашій.

Зараз на території громади діє чималий волонтерський рух. Місцеві готують для наших воїнів. Страви різняться: це і випічка, і вареники, звісно, домашні закрутки, сало та інше, що може витримати тривалий переїзд до бойових позицій.

“В нас створено два волонтерських центри. В одному працює до 20 жіночок, в іншому до 40. Плетуть, шиють, в’яжуть. Все те, що необхідно сьогодні на фронт – вони все це роблять. Крім того, ми печемо. До нас звертаються, є мій телефон у багатьох. Отримуємо замовлення на булочки, на пиріжки. Ми відразу ж їх виконуємо. Крім того, в нас є окремі люди, які займаються зборами на автомобілі, РЕБи та іншу техніку для військових. Тому село не залишається – ні одне, ні інше – осторонь допомоги”.

Автівка на фронт.

 

Наталії Федорівні 56 років. 8 з них жінка керує селами Лимани та Лупареве. Перед цим 20 років вона працювала у місцевій школі на керівних посадах. Той жах, що їй та її громаді довелось пережити, жінка описує трьома словами: “Страшно, боляче, ненависть”. Та зараз у серці цієї дивовижної жінки та її земляків більше любові, яка допомагає боротися далі та вірити в перемогу, щодня наближаючи її.

 

 Автор: Олександр Гордієнко

 

*Всі фото надані автором матеріалу 

 

---

Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами. 

 

---

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

 

---

Читайте також інші матеріали із рубрики “Голоси регіонів“