Свій, чужий
Сьогоднішньою війною так чи інакше охоплена вся країна. Маємо цілу низку фронтів, блокадні міста, тимчасово окуповані населені пункти, відносно спокійні території, у які прилітає, скупчення переміщених осіб, гуманітарні хаби та коридори. Ворог може з’явитися будь-де, бо диверсантів і колаборантів повно по всій країні. Тому найважливіше правило війни – визначити, хто свій, а хто чужий.
На фронті з цим простіше: є розпізнавальні знаки та паролі, але що далі від лінії зіткнення, то це завдання ускладнюється. У тилових містах, де ніхто поки не бачив справжнього чужого, виникає велика спокуса шукати їх серед своїх і серед тимчасово переміщених осіб.
Тил має велике стратегічне значення у війні, бо він годує та забезпечує фронт, слугує коридором постачання. Паралізувати й розсварити тил – це саме те, чого прагне ворог, до чого він неодмінно докладається. Розсварити людей у екстремальній ситуації – коли загострюються усі протиріччя, коли навколо стрес, жертви, смерть, каліцтво та втрати – навіть легше, але саме зараз ми не маємо права на внутрішні конфлікти, тому варто пам’ятати про базові принципи.
Не робити різких узагальнень на одиничних негативних прикладах.
Зараз ширяться чутки, на кшталт «переселенці вимагали номер із джакузі та крутили носом, коли побачили гуртожиток» або ж «місцеві попросили тисячу доларів за місяць за занюхану комуналку в чорта на куличках». Дуже часто такі плітки поширює ворожа пропаганда, і відшукати першоджерело просто неможливо. А якщо це навіть і правда, то це аж ніяк не означає – що усі переміщені особи відбиті сноби, а всі мешканці тилу – жадібні жлоби, які прагнуть нажитися на чужому горі. Це можуть бути виняткові одиничні випадки на тлі маси позитивних прикладів жертовності та людяності як переміщених осіб, так і тих, хто їх приймає.
Україна і українці різні, а отже, взаємоповага.
Країна у нас, справді, велика, настільки велика, що навіть найбільша країна світу не може її завоювати. Це також означає, що у нас цілий спектр своїх регіональних культурних, мовних і релігійних особливостей. Вважати, що чиясь культура правильніша за іншу – просто некоректно. Так сталося, що зараз представники різних регіонів мусять тісно контактувати. Тільки взаємоповага може допомогти вибудувати порозуміння.
А ще, хай обставини зовсім несприятливі, але їх можна використати для глибшого пізнання країни. У багатьох містах проводять безкоштовні екскурсії для переселенців, організовують розмовні клуби, є купа волонтерських ініціатив. Приїжджі можуть вивчити культурні особливості місцевих, а місцеві краще пізнати культурні особливості приїжджих.
Російськомовні українці – це не росіяни.
Так, російською говорять наші вороги, але значна частина наших співвітчизників також російськомовна, що є наслідком століть зросійщення. Путін усе зробив для того, щоб російська мова вважалася великим недоліком, але опанувати іншу мову за кілька тижнів просто неможливо, особливо, якщо вік уже немолодий. Мовні баталії, як наш улюблений спорт, варто відкласти до тих часів, коли, нарешті, замовкнуть гармати.
Не зарікатися.
У 2014-2015 рр., коли російсько-українська війна була тільки на Сході, країною прокотилася чимала хвиля переміщених осіб із Донбасу. Тоді російська пропаганда працювала потужно, і в спину людям полетіло багато докорів, стереотипів і навіть прокльонів. Кружляло багато фейків про «дикунів зі Сходу». На жаль, багато людей з Києва, Чернігова чи Харкова, що купилися на ті інформаційні кампанії, зараз самі повторюють долю мешканців Донбасу. Тож навіть у глибокому тилу варто пам’ятати, що на місці переселенців може опинитися кожен.
Щоб відрізнити свого від чужого – не варто просити вимовити слово «паляниця». Багато колаборантів завиграшки впораються з цим завданням. Найкраще перевірити баланс червоного і чорного у співрозмовнику, де червоне – це любов до України, а чорне – ненависть до ворога.
*для обкладинки використана ілюстрація Андрія Єрмоленко
Марк
підтримую