Укотре я днями від цілком розумних людей почув фразу про те, що чогось там, ну, не буде точно, тому що цього не буде ніколи. Від людей, які воювали, почув, між іншим. Не пам`ятаю, з якого приводу, та і не важливо.

Я цю фразу про те, що чогось там ніколи не буде, чую з дитинства в найрізноманітніших формах і від найрізноманітніших людей із найрізноманітніших оказій.

Не буде ж війни з Росією, казали вони до 2014 року. Яка ж війна, це ж браття наші, якщо віддадуть наказ, треба стати з ними спина до спини і стріляти в тих, хто такий наказ віддав. Пам`ятаєте таке? Я навіть картинки такі пам`ятаю.

Не скинути нам Януковича, казали вони. «Вони» при цьому були розумними, розсудливими і патріотичними людьми, без усяких жартів та іронії. Ви подивіться, казали вони, у нього ж армія є і МВС, і рейтинг величезний. Як його скинути?

Ну, справді.

Про розвал СРСР я такого не чув через вік. Але, напевно, теж говорили. КДБ ж, армія, усе таке.

Так ось, дорогі мої друзі. Доповідаю вам, що нещодавно я повернувся з поїздки в місце, якого точно не повинно було статися. Ну, ніяк не повинно було. І точно ж були сотні і тисячі розумних, розсудливих людей, які на кухні під сигаретку або в кафе під ігристе могли б переконливо довести, чому саме воно, ну, ніяк не станеться.

Місце розташоване в невеликому містечку за годину їзди від Кракова. Містечко називається Освенцим. По-німецьки – Аушвіц. 

Голокост – річ настільки ж дика, наскільки неможлива, наскільки й ірраціональна. Для розсудливих німців у ті роки не існувало навіть натяку на вагому причину знищувати євреїв. Євреї не становили реальної загрози режиму, євреї були розрізнені, «остаточне вирішення єврейського питання» було навіть банально економічно невигідним для країни, що воювала на два фронти, у якої ресурси були на вагу золота, адже у знищенні євреїв були задіяні десятки тисяч людей, які могли, замість цього, воювати. Ні, це було мерзенне, неймовірно ідіотське, сповнене тупим середньовічним мороком рішення. Воно не дало і не могло дати німцям нічого, крім вічного сорому. Зовсім нічого. Нуль. Зеро.

Але з цього не випливає, що тому воно не могло статися. Адже могло. І сталося.

Історія вчить тільки і єдино одному: статися може все, що завгодно. Я ніколи не втомлюсь це повторювати, і, може, хтось це, нарешті, запам`ятає. Логіка не працює. Логіки нема. Японці не мали шансів виграти війну проти США, але це не значить, що не було Перл-Гарбора. Назва «Освенцим» ні про що не говорила світу до 1944 року. Словосполучення «Бабин Яр» до Другої світової означало просто одне з київських урочищ. Ти закладешся, що місця навколо тебе не будуть через рік звучати у всіх новинах світу? Ти готовий сказати, що на околицях твого міста ніколи не збудують концтабір? 

За останні п`ять років ми мали вивчити тільки один довбаний урок. Тільки один, історія нас більше ні про що не просила. Готуйся до всього. Готуйся, курва, до всього. У 2013 році ніхто не знав, що при слові «Іловайськ» в українців очі ставатимуть каламутними. У 2013 році ніхто не знав, що слово «аеропорт» може викликати асоціації не тільки з відпусткою. У 2013 році ніхто не вірив, що буде війна з Росією. У 2013 році ніхто б не повірив, що за синьо-жовтий прапор людям будуть пороти животи.

У 2019 році в це вірять. І не вірять в те, що над Києвом можуть з`явитися російські бомбардувальники. Не вірять у загрозу існування самої української нації. Не вірять в те, що наша війна – це війна не за Крим і не за Донецьк, не за Луганськ і не за Піски, а за незалежність як таку. Оточені Росією і її сателітами з чотирьох боків із чотирьох можливих, не вірять в те, що Росія може вчинити нелогічно і спробувати просто змести нас з лиця землі. Усіх. До одного. Просто за те, що ми українці, і в нас є Україна.

Після аеропорту. Після Іловайська. Після Криму. Після п`яти років війни.

Не вірять.

Дорогі мої друзі. Купіть квитки в Краків. Звідти – на автобус до Державного музею Аушвіц-Біркенау. Там є дуже зрозумілий контраргумент. Він ось, на фото. Там кілька кімнат таких аргументів поспіль. Без підписів, без слів, Просто ти йдеш з кімнати в кімнату, а там за склом взуття. Гори взуття. Ідеш і ідеш, а гори взуття не закінчуються і не закінчуються. І слів, зрештою, не треба.

Адже їм не поясниш, що такого не може бути.

Оригінальний текст. Фото автора.