Є у мене грішок. Іноді я пірнаю у глибини російської пропаганди. Роблю я це не через мазохізм чи девіантні смакові уподобання, а з утилітарною дослідницькою метою. Пропаганда промовляє рубаними меседжами. Іноді вони настільки чіткі і влучні, що дослідження великих масивів інформації стають просто зайвими. 

Нещодавно на Росії випустили фільм «Донбас. Окраїна» Рената Давлєтьярова. Імовірно, це атвєточка на «Донбас» Лозниці, щоб, так би мовити, правильно розставити акценти. 

Сюжет фільму, простий і прогнозований. Війна на Донбасі (ясна річ, громадянська), фронт, обстріли, цивільні жертви. Що у цьому фільмі дійсно цікаве, так це світогляд персонажів. Загалом представлено три типи:

1. Опочленці і їхні симпатики (цивіли Донбасу),
2. Зесеушники та волонтери,
3. Бійці «Азова» і підлі есбеушники.

З опочленцями та місцевими усе зрозуміло – вони жертви обставин, жахливого перевороту та «фашистської майданутої хунти». Але вони нескорені і просто так не віддадуть себе на поталу жахливій насильній українізації. Будуть боротися до останнього.

З бійцями «Азова» та есбеушниками також усе зрозуміло. Вони садисти, стріляють у спину, ґвалтують усе, що рухається, п’ють кров розіп’ятих хлопчиків на сніданок. 

Але найцікавіша група – це солдати Збройних Сил (головний герой) та українські волонтери. Саме на них під час фільму сходить одкровення, і вони усвідомлюють, що «ні всьо так адназначна», що конфлікт не має сенсу і потрібен тільки «оголтєлим», що Росія тут ні до чого, навпаки вона дає прихисток.

І ось я підбираюся до пропагандистського меседжу цього фільму, вкладеного в уста головного героя, простого українського солдата. Він опиняється в підвалі Мар’їнки разом із місцевими мешканцями та опочленцом і виголошує монолог: 

«Я на майданє нє бил, мєнтов нє біл, і етово Бандеру в ґрабу відал. Я воду вазіл у Харькавє. Я обичний, панімаєте, ОБИЧНИЙ!»

 Цей монолог вичерпно характеризує прототипного українця, що став би ідеальним чорноземом російської імперії. Кожне речення тут важливе.

1. «Я на майданє нє бил» – людину влаштовував стан справ за Януковича, розворот від євроінтеграції у бік Росії, повна бандитська узурпація влади. Будь-які протести та бунти йому чужі і незрозумілі.
2. «Мєнтов нє біл» – громадянин боїться правопохоронних органів, приймає їхню вседозволеність як даність.
3. «Бандеру в ґрабу відал» – йому начхати на історію країни, її культуру та ідентичність.  
4. «Воду вазіл у Харькавє» – але людина він роботяща, не алконавт із-під ларьочка. Це речення, щоправда, менш важливе за попередні три, тому на третьому місці.
5. І, нарешті, підсумок: «Я обичний, панімаєтє, ОБИЧНИЙ» – українець звичайний, ідеальна частка покірної постколоніальної маси.

Оця омріяна Росією «обичність» українців дуже давня. Про неї мріяв ще Петро І. Він думав, що Мазепа «обичний» – «к Карлу ні єзділ, кознєй протів отєчєства ні строіл, нізавісіму Гетьманщину в ґрабу відал, церьковкі барочниє строіл». Лєнін думав, що Петлюра «обичний» – «украінскую армію ні создавал, красних нє біл, Мазепу в ґрабу відал, пічатал свої статєйкі» і так далі…

І не така уже велика проблема – ці мокрі імперіалістичні мрії. Проблема у тому, що вони часто справджуються. У нас завжди вистачало цих самих «обичних» українців. У вашому оточенні вони точно є, у моєму також. «Обичні» українці – на Сході і на Заході, у селах і в містах, вони серед освічених і серед не дуже, у владі і поза нею – вони повсюди. 

Я дуже хочу помилятися, але мені здається, що і президент у нас «обичний». Принаймні поки він і його оточення не зробили ніяких кроків, щоб це заперечити, радше навпаки. А ще дуже скоро у нас може з’явитися Парламент з великою кількістю «обичних» народних обранців. 

А що роблять «обичні» українці при владі? «Обичують» усіх, кого тільки можна. А потім – гоп і, повертаючись до назви пропагандистського фільму, Україна стане Окраїною… самі знаєте чого.

І як ви думаєте, з ким на телемості збиралася говорити Росія на українському телеканалі кума Путіна? З тими, хто знають, для чого і з ким воюють, чи з «обичними» українцями?