Українці Росії
Коли українські сили зайшли на Курщину, і з’явилися відео зі спілкуванням із місцевими мешканцями, для багатьох стало несподіванкою, що, виявляється, по той бік кордону хтось говорить українською. Насправді, українців у Росії багато, і йдеться не тільки про Кубань, про яку ще так-сяк зберігається пам’ять у колективній свідомості. Так, їх активно русифікують, так, у багатьох із них затерта національна свідомість, але подекуди, як показала практика, збереглася навіть українська мова.
Українці віддавна селилися на Росії. Син Володимира Мономаха Юрій Долгорукий навіть заснував Москву. Потім, за часів розквіту Києво-Могилянської колегії, її випускники їздили в Московію робити кар’єру, де на той час не було навчальних закладів такого рівня. Один могилянець, Феофан Прокопович, навіть долучився до створення концепції Російської імперії.
Українська колонізація не обмежувала себе сучасними кордонами України. Десь вона відбувалася добровільно, десь примусово. (Тобто інколи ми самі йшли на малозаселені території, але зі зміцненням Російської імперії вона дедалі частіше масово висилала українців якомога далі на північ і схід або створювала умови, за яких ми не могли лишатися на своїй землі – прим.ред.) Слобожанщина розросталася на схід у бік сучасного Курська і Бєлгорода з великим центром в Острогозьку; на півночі, у сучасній Брянській області, розвивалася українська Стародубщина; після руйнування січей Катериною ІІ та Потьомкіним починається українська колонізація Кубані; у XVIII – XIX столітті українці освоюють Далекий Схід Росії і формують так званий Зелений Клин.
У ХХ столітті під час створення УНР українці на цих теренах хотіли долучитися до нашого державотворення. Мешканці Воронежчини та Острогожчини вже в 1917 році хотіли увійти до складу автономної України. Під час існування Української Держави Скоропадського мешканці Суджанської земської управи прохали про відкриття 8 українських шкіл. На Зеленому Клині діяла Українська далекосхідна Крайова Рада. Кубанська Народна Республіка хотіла на федеративних засадах увійти в склад УНР. Але той раунд протистояння виграли росіяни, тому не стало ні УНР, ні Кубанської Народної Республіки, а кордони перекроїли таким чином, що багато українців опинилося поза межами УСРР.
Станом на 1926 рік, за переписом, в РСФСР жило майже 6,87 млн. українців, які становили 7,4% всього населення. І ось наступна цифра за 1939 рік – українців залишилося 3,07 млн. Хвилі репресій, колективізації та Голодомору прокотилися і по українцях Росії, зокрема – по Кубані. Також далося взнаки згортання українізації, яка у рамках загальної політики коренізації відбувалася і в РСФСР.
У повоєнні роки русифікація тривала, але геноцидальна політика дещо пом’якшилась, тому, згідно з переписами, кількість українців у Росії трималася на одному рівні (з невеликим зростом у 1989 році до 4,36 млн на тлі загального збільшення населення). Звісно, тут ідеться більше про декларування національності, ніж про збереження мови і культури, які за цей час активно вимивалися.
Однак у пострадянській Росії навіть декларування української національності у переписі стало непопулярним. Попри активну трудову міграцію з України в Росію, кількість українців починає різко зменшуватися. 2002 рік – 2,9 млн, 2010 – 1,9 млн, 2021 – 0,8 млн (причому незрозуміло, чи рахували вони під час останнього перепису анексований Крим і окуповане населення Донбасу). На тлі війни з Україною і активної антиукраїнської пропаганди наступний перепис покаже ще меншу цифру.
Але навіть якщо взяти і повірити в ці 800 тисяч станом на 2021 рік, то виникає питання – а скільки шкіл з українською мовою навчання було на той час у Росії? Відповідь – жодної. РФ ніяким чином не дбала про забезпечення культурних прав величезної меншини, навпаки – робила все для того, щоб «українець» це була проста декларація, за якою нічого не стоїть.
Для розуміння, наскільки важливі для української історії та культури громади, що зараз перебувають у кордонах РФ, я наведу кілька фактів.
Стародубщина. Батьківщина батька Лесі Українки, Петра Косача; тут виростав і навчався Павло Скоропадський; тут народився мандрівник Микола Миклухо-Маклай.
Кубань. Тут народився письменник Василь Мова; тут Симон Петлюра переховувався від переслідувань і став журналістом, тут Василь Барка пережив Голодомор, про що згодом написав роман «Жовтий князь», тут Олександр Кошиць збирав козацький фольклор і згодом видав збірку «500 кубанських народних пісень».
Східна Слобожанщина. Тут народилися Микола Костомаров, художник Костянтин Трутовський, письменники Кость Буревій та Євген Плужник, журналіст Аркадій Животко, актор Михайло Щепкін.
Зелений Клин. Тут на засланні перебував Іван Багряний, про що потім написав своїх «Тигроловів».
Питання захисту українських громад Росії повинне стати окремим пунктом під час обговорення повоєнних відносин з агресором.
*на обкладинці використана ілюстрація Андрія Данковича
