УПЦ (МП) і нова реальність
Під час повномасштабної агресії Росії питання Української православної церкви московського патріархату набуло певної гостроти. Оскільки релігія в РФ глибоко інтегрована у державний апарат, статус і діяльність «дочки» основної церкви Росії в Україні вимагають особливої уваги. Зважаючи на все те, що РФ вчиняла і продовжує вчиняти на неспровокованій війні, у суспільстві ширяться цілком очікувані радикальні настрої щодо УПЦ, з’являються навіть думки про заборону цієї релігійної організації.
УПЦ МП після початку повномасштабного етапу війни не спромоглася повністю відмежуватися від Москви. На соборі 27 травня 2022 року УПЦ засудила війну, висловила незгоду з позицією патріарха Кіріла, але повної незалежності від Москви не проголосила. Так само не було ніякого засудження з боку цієї церкви своїх священнослужителів, що підтримали агресію чи займалися колаборантством. Центральні органи УПЦ зайняли нейтральну позицію стороннього спостерігача, мовляв, почекаємо, поки усе вляжеться, а далі буде видно.
Після інциденту з побиттям українського солдата у церкві УПЦ (МП) у Хмельницькому, 4 квітня Хмельницька облрада ухвалила рішення, у якому є пункт: «Заборонити діяльність Української Православної Церкви московського патріархату (офіційно зареєстрована як Київська митрополія Української православної церкви) на території Хмельницької області». (Подібні рішення не належать до компетенції місцевого самоврядування).
У Верховній Раді зареєстрований законопроєкт № 8221 «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій», який передбачає заборону діяльності в Україні РПЦ і релігійних організацій, які повністю, опосередковано чи частково належать або визнають підлеглість їй.
Стаття 35 Конституції України гарантує свободу релігій: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність».
Хоча далі у тексті є уточнення: «Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей».
Це означає, що заборона певної релігійної організації в Україні юридично можлива за умови належного та коректного обґрунтування, але які наслідки принесе цей крок?
УПЦ може декларативно відмежуватися від Москви, стати своєрідним «офшором» РПЦ, не змінюючи своєї суті. У статутні документи внесуть зміни, але на практиці усе буде по-старому.
За іншим сценарієм УПЦ не визнає заборони, почне протестувати і піде у підпілля. Російська пропаганда отримає шанс роздмухати на міжнародній арені кейс про «утиски свободи віросповідання» в Україні. Західні журналісти, далекі від наших контекстів і хитросплетінь, не будуть розбиратися у тонкощах і ретранслюватимуть цей наратив, завдаючи удару по іміджу України.
У СРСР були прецеденти заборони релігії, але бажаного результату для комуністів вони не дали. Суспільство не стало атеїстичним. Під час Другої світової Сталін мав необхідність консолідувати СРСР для боротьби, тому вирішив легалізувати РПЦ у 1943 році. Лояльна та керована церква стала зручним інструментом. Сьогоднішня РПЦ виконує в Росії ту ж саму роль.
У випадку Греко-католицької церкви Сталін все ж вирішив не гратися у демократію і насильно приєднав її до РПЦ у 1946 році, після чого греко-католики пішли у підпілля. Чи зникла ця конфесія після 44 років суворої державної заборони та репресій? У 1990 році вона відновилася і зараз її паства становить близько 5 мільйонів.
Саме тому зверхник греко-католиків Святослав Шевчук застерігає від заборони: «Якщо ви хочете увіковічнити Московський патріархат в Україні – забороніть його».
На звільненій Київщині я спілкувався зі священником УПЦ (МП), який допомагав українському війську, церкву якого спалили окупанти. Він довго нарікав на російські звірства, а коли я запитав його про московську юрисдикцію УПЦ (МП), він упевнено відповів, що в Україні нема ніякої російської православної церкви, а всі розколи придумав Порошенко. Так в одній особі поєдналися український патріотизм і кремлівські наративи. Серед священників УПЦ (МП) є як лояльні українці, так і відверті російські агенти.
Якщо уявити герметичні спільноти, де священник УПЦ (МП) – це єдиний авторитет, який не має проросійських симпатій, і тут раптом його діяльність забороняють. Чи викличе це у спільноті гнів на українську владу?
А тепер уявімо іншу герметичну спільноту, де священник УПЦ (МП) – відвертий агент Кремля, який відмовляється проводити обряд поховання українського бійця. На кого буде спрямований гнів спільноти? На українську державу, яка не втручається, чи на священника?
Усі 30 років незалежності питання УПЦ (МП) в Україні ігнорувалося. За цей час ця структура проводила дуже ефективну роботу з паствою (не без прямого російського диктату) і щедро фінансувалася бізнесменами, на кшталт Новинського. Її паства доволі чисельна, хоча приблизну кількість виміряти важко.
Релігійний світогляд передбачає домінування інституційної покори над критичним мисленням, тому навіть широкомасштабна війна не відвернула усіх українців від цієї конфесії.
Саме тому дотеперішня стратегія української влади видається найбільш оптимальною. Відсутність повної заборони, законне позбавлення привілеїв, наданих колишньою проросійською владою (на кшталт оренди Києво-Печерської лаври), точкове переслідування російських агентів (не тільки в УПЦ, а всюди) і максимальне медійне висвітлення антиукраїнської позиції окремих кліриків.
*на обкладинці використана ілюстрація Асі Красільнікової
