Вижити, попри все
Україна дедалі менше з’являється на шпальтах іноземних ЗМІ. За роки колоніальної війни, яку веде тут Росія, світ наче звик до її звірств. Однак агресія триває, а мільйони людей щодня мусять буквально виживати – якщо не в російській окупації, то під російськими бомбами. У перші місяці повномасштабної війни на весь світ прославилося село Чорнобаївка Херсонської області – українці багато разів знищували тут скупчення ворожих солдатів і техніки. Та попри таку грізну славу, місцеві мешканці – звичайні люди із плоті і крові, яких окупанти не полишають у спокої і після звільнення цієї частини Херсонщини. Читайте історію родини, яка, незважаючи на смертельну небезпеку, залишається в себе вдома і вірить у перемогу свободи та правди над тиранією і брехнею.
Повномасштабна війна застала родину Кононенків — 66-річну Ірину та 68-річного Олександра — у рідній Чорнобаївці – передмісті Херсона. Як і мільйони українців, 24 лютого на світанку жінку розбудив сильний вибух неподалік. Від потужної ударної хвилі в гаражі і в домі різко відчинилися двері. Ірина злякалася так сильно, що в її грудях боляче занило серце. Однак заспокоїти було нікому — чоловіка якраз кілька днів тому поклали до лікарні, а дорослі діти жили окремо. У куртці поверх нічної сорочки жінка вискочила на вулицю. Чорний густий дим клубочився над аеропортом, що на краю Чорнобаївки. Стало несамовито тривожно. Сусіди в пів голосу промовляли: «Почалася війна».
Херсонщина відразу відчула, що це таке. Від російської важкої воєнної техніки заревла траса, що розділяє Чорнобаївку на дві частини. Колони ворожих танків, БТРів і вантажівок були безкінечними. День і ніч гуло… Важка техніка частково заходила в аеропорт, а решта йшла далі, у напрямку Миколаєва.
Олександр пролікувати хворе серце не встиг. Як і інші пацієнти лікарні, повернувся додому без жодної надії на медичну допомогу.
Наступного дня, 25 лютого, почали лунати інтенсивні вибухи. Тепер уже в хаті Кононенків серед ночі вилетіли всі вікна разом із рамами. Відразу зникло світло. Сила удару виявилася такою, що подружжю здалося — дім падає. Тієї ночі було вітряно, без вікон в оселі відразу стало холодно.
День почався із пошуків плівки, якою можна було б закрити діри. Чоловік згадав про старі дерев’яні вікна, які були до ремонту. Поставили їх. Відтак почали готувати підвал до перебування там під час обстрілів. Хоча він тісний, холодний і вогкий, але на весь час війни став для них, їхніх друзів і сусідів порятунком від майже щоденних обстрілів.
Чорнобаївка прославилася на весь світ. Росіяни звозили до аеропорту військову техніку з лівого берега Дніпра, а українські військові її разом із самими окупантами знищували майже тридцять разів, може, й більше. Хтось із чорнобаївців інформував українських військових, коли там збирали техніку і боєприпаси. А везли цього «добра» страшенно багато. Тож били там українці постійно. Коли все те детонувало, то над селом піднімалися чорні «гриби». Усе ревло, свистіло, пищало, сигнальні ракети вилітали різними кольорами.
«Це тривало годинами й годинами безперервно — таку кількість зброї привезли сюди росіяни, щоб нас убивати… Ми ледве пересиджували цей час у підвалах», — розповідають Кононенки.
У перші дні селяни чули постріли десь у степах та в районі аеропорту. Ворожа техніка моталася в Херсон і назад. Потім вони зайняли ферму — поставили там свою ППО. Окопалися.
Щось стріляло щодня. Можливо, то були в росіян якісь навчання. Сама Чорнобаївка їх не цікавила — цілилися на Миколаїв. А вже пізніше, коли наші військові почали їх тут бити, то влаштовували провокації — запускали з аеропорту ракети на село — просто вгору. А тоді починали самі ж їх збивати над будинками. Головки цих ракет — «градів» — падали людям у двори, на хати. Одна впала на хату сусідки Кононенків, до інших сусідів теж прилетіло. Звідки саме збивали ці ракети — Олександру та Ірині не було видно — треба було швидко бігти в укриття. Одного разу Ірина вскочила в підвал, чоловік був далі, у дворі, тож мусив устигнути від воріт добігти до гаража. А коли вже опинився поруч із гаражем, то збагнув — там стоїть машина, заправлена газом. Він підбіг і зачинив ворота, щоб у разі влучання хоч трошки затримати уламки. Щойно встиг відбігти, як через секунду на це місце вгатила касетна ракета й почала розриватися. Чоловік припав до землі, а елементи ракети розліталися в усі боки. У кожній касеті купа маленьких кульок вибухала з несамовитою швидкістю та силою. Спершу над їхнім домом розірвалося, потім почало розриватися в сусідів на городі, далі — вулицею. Страшно було спостерігати, як залітало до багатьох сусідів і било їхні дахи, пробивало стелі і стіни.
Чоловіка тоді дивом не поранило. Ірина майже оглухла на одне вухо. Коли обстріл закінчився — закричала сусідка: «Рятуйте, у мене розвалило дім!» Кононенки вибігли на вулицю — там інший сусід кричить: «Труба перебита, газ іде!» Олександр — миттю в гараж, схопив інструменти й побіг до сусідки перекрити газовий кран. Устиг.
Від того обстрілу постраждав і дім Кононенків: дах посікло осколками, перетворило на решето. Край даху пошкодило суттєво — його там уже практично не зосталося. Олександр ледве встиг залатати шматком старого лінолеуму дірку як почалася злива.
Одного разу чоловік бачив, як вибухала ракета. Небезпечно близько, мало не над головою. А він спинився і не може з місця зрушити. Наче спрацював якийсь психологічний фактор: хочеться бігти, сховатися, а ноги стоять на місці. Потрібна колосальна сила, щоб відірвати їх від землі.
Росіяни не раз стріляли по Чорнобаївці. Стріляють і зараз. Регулярно. Це дуже тяжко витримувати, бо майже немає відпочинку — особливо вночі.
«Не знаєш, що робити — спати чи ні, бо щойно темніє, як починаються обстріли. Це близько, гучно, страшно. Ми забули, що таке нічна сорочка й піжама, бо спимо вдягнуті, так, щоб у будь-який момент швидко вискочити в підвал. Удень намагаєшся трохи перепочити — теж у будь-який момент починають стріляти», — розповідає Ірина.
Із самого початку війни до Кононенків сусіди почали сходитися на ночівлю. Комусь було страшно залишатись у своїх будинках, а в когось хати були зруйновані чи суттєво пошкоджені. Не у всіх були придатні для перебування підвали. Приходили як пенсіонери, так і молода жінка з дитиною — школяркою. Те дитя кричало криком, дуже боялося вибухів, ледве заспокоювали.
На краю Чорнобаївки росіяни активно окопувалися. Там же влаштували крематорій. Якийсь час мало не щодня розносилися запахи горілих людських тіл. Місцеві говорили, що там спалювали трупи своїх же, щоб не везти додому. А, може, й наших земляків, бо люди зникали безвісти, і досі не всі знайдені.
Ірині та Олександру спочатку особливо страшно було виходити на вулицю — ніколи не відомо, чим закінчиться звичайний похід у магазин по хліб. Боялися й потрапити на очі російським нелюдам.
«Знаю людей, які загинули тільки тому, що проходили вулицею, навіть якщо це не була комендантська година. Вийти ж під час комендантської години, яка починалася з 17:00, — то, взагалі, вірна смерть. Один хлопець увечері вирішив вигуляти собаку, то його відразу ж біля дому й застрелили. Зрозуміти, що коїться в головах російських солдатів, неможливо. Загалом росіяни в Чорнобаївці поводилися ніби спокійно, але ввечері неможливо було вийти — вони напивалися, ходили вулицями і стріляли по парканах», — додає Ірина.
Якось вона йшла вулицею, поспішала, а назустріч — ворожий танк наставив на неї дуло. Жінка запитала, чи можна пройти. Молодий бурят каже: «Да, прахадіте, ми вас ахраняєм». Вона пішла собі далі по хліб, намагаючись заспокоїтися. Іншим разом працювала надворі. Від обстрілів ледве встигла сховатися. За мить повз неї пролетіла куля — зовсім близько. Обійшлося переляком. Якось збиралася на роботу, чую — летить ракета, шипить, й уламки падають уже на дах. Тоді вона влучила в місцевий риночок — зачепила продавчиню і покупців, дев’ять осіб було поранено. Іншим разом перепало сусідній вулиці — постраждали будинки, молодій жінці відірвало руку й ногу. І таке — мало не щодня…
Узимку 2023-го в самому центрі села Ірина потрапила під сильний обстріл. Тричі. Був дощ.
«Гатило так, що летіли гілки ялин. Ми з іншими перехожими попадали на мокрий, брудний асфальт, утиснулися в землю. Летіло над нами й біля нас так близько, що ми вже з життям прощалися. Але потім повставали — бігли, а воно знову розривається, ми знову падаємо в калюжі… Від пережитого трусить, колотить, сил немає вставати і мчати далі. То диво якесь, що нікого тоді не поранило і не вбило. А загалом багато людей цивільних під час таких обстрілів постраждало. На один дім упала ракета, чоловіка просто в ліжку вбило, а жінка його десь відійшла, то вижила. Інший молодий чоловік вийшов у двір покурити — вбило на місці. Ще хтось сховався у ванні, але прилетіло саме туди. Не знаю, мабуть, не одна й не дві сотні пошкоджених будинків по селу. Якісь зовсім розвалені, якісь згоріли, якісь добряче побиті — треба міняти дах, стіни… Та й наш будинок не обійшла ще одна біда. Дах весь вигорів. Ледве загасили. Тож тепер не тільки покриття треба міняти, а всю конструкцію, яка тримається на чесному слові. У вітряну погоду молимося, аби не здуло все те…» — ледве стримує сльози жінка.
Звісно, під окупацією було важко жити не тільки через постійну небезпеку, а й гуманітарну кризу.
«Ще з перших днів війни в селі з’явилося дуже багато російських військових. Вони їздили вулицями на танках, грабували продуктові магазини, розбили супермаркет “АТБ” і тиждень вивозили звідти всі продукти. Узагалі, грабували окупанти по-чорному. І приватні будинки також обчищали до нитки. Нічого не соромилися, нічим не гребували», — кажуть Кононенки.
У селі працював лише один магазин, де можна було купити хліб. Черги до нього тяглися такі, що треба було пів дня стояти, щоби щось дісталося. У одні руки давали щонайбільше дві хлібини. Щоб самому спекти — треба дріжджі. Але їх також ніде було купити.
На всі продукти й побутові товари різко зросли ціни, багато що просто зникло з прилавків. Розраховуватися можна було спочатку карткою і готівкою, поки був інтернет, а потім тільки готівкою. Окупанти почали вводити російські рублі та видавати російські паспорти й заохочувати селян отримувати пенсії в рублях. Кононенки категорично відмовилися. Але потім, як і більшість, опинилися загнаними у глухий кут: українські гроші закінчилися, готівки не було, банкомати не працювали, тож змушені були погодитися отримувати російську пенсію. Молодь узагалі не мала ніяких грошей, жити могла хіба що за кошт пенсіонерів, якщо такі були в родині.
Ціле літо під окупацією Ірина консервувала овочі, фрукти, ягоди, які виростила на городі чи змогла купити. Подружжя намагалося зробити бодай якісь запаси, бо не розуміло, скільки часу доведеться жити під дулами танків росіян, чи буде за що купувати продукти, і чи самі продукти будуть. Українська гуманітарна допомога не доїжджала через перешкоди росіян. Натомість, окупанти почали давати свою гуманітарку. Чорнобаївці й тут показали характер. Коли Ірина стояла біля магазину в черзі по хліб, росіяни привезли гречку та олію, почали зазивати людей до себе. Але ніхто не підходив. Тоді вивантажили свій крам на землю й поїхали. А чорнобаївці висипали гречку з мішків, облили олією й підпалили. Усі мовчки стояли й дивилися, як палають російські гостинці.
Восени окупанти проводили так званий референдум щодо приєднання Херсонщини до росії. Збирали підписи по людських хатах озброєні військові. Тобто жителі Чорнобаївки змушені були висловлювати свою «незалежну позицію» під дулами автоматів. Це було справді страшно.
«Але ми з чоловіком чітко сказали: “проти”. Із завмиранням серця чекали: якою буде реакція наших непроханих гостей? Ті напружено подивилися на нас, записали наші прізвища в якийсь окремий список і сердиті пішли. Ми кілька днів жили в очікуванні якогось лиха, що за нами повернуться й заберуть у свою катівню. На щастя, цього не сталося. Але приходили з обшуками з іншого приводу — їм потрібна була наша донька. Навіщо — цього, звісно, ніхто не пояснив. Не знайшовши (вона з нами не проживала), пригрозили однаково її дістати, де б вона не була. Ох, і розхвилювалися ми тоді…» — пригадує Ірина.
Через війну подружжя ось уже третій рік весь час перебуває в небезпеці. Але виїздити не хочуть: тут їхня оселя, господарство, літні родичі і друзі, робота. Так і живуть у домі, посіченому уламками. Вони стирчать у стінах будинку, кулі пройшли крізь ворота… Бойові дії не припиняються.
11 листопада 2022 року українці повернули Херсон. Бої точилися в сусідньому селі Киселівка. Росіяни розуміли, що Україна наступає, почали виїжджати. Про деокупацію чорнобаївці дізналися, коли почули, що лунає гімн України. Відразу вибігли на вулицю, почали плакати, нарвали квітів, які на той час доцвітали в садах, бігли, несли їжу, чай, закрутки, обіймали, дякували, усі ридма ридали — і чоловіки, і жінки…
Деокупація принесла полегшення, люди змогли видихнути. Хоча труднощі на тому не припинилися. Росіяни знищили комунікації. Щойно комунальники відремонтують — загарбники відразу знову переб’ють.
«Ми два місяці не мали електроенергії, а з тим і води, були проблеми зі зв’язком. Ми приходили до сільської ради, щоб там підзарядити телефони, подзвонити звідти рідним, узяти воду. Але найстрашніше — це обстріли, які тепер велися росіянами з лівого берега Дніпра по самому Херсону та Чорнобаївці. Який цинізм — увійшовши в Херсон, вони казали, що ми їм браття, вони тут, щоби “нас захищати”, а коли втратили місто, то почали його і нас разом із ним нещадно знищувати. Щодня! І не тільки з “градів” та мінометів, а й забороненими фосфорними бомбами, від яких усе довкола горить», — пояснює Олександр Кононенко.
Розслабитися неможливо. Як і інші односельці, Ірина та Олександр уранці прокидаються і не знають, яким буде день. Немає ні сну, ні спокою.
«За цей час в окупації та під вогнем після неї ми постаріли років на десять. Ми стільки виплакали й пережили, що за все життя такого не було…» — чуємо від Ірини.
Однак жінка утирає сльози і знову йде плести маскувальні сітки. До того вже понад пів року через день пече по 200 пиріжків — підгодовує українських військових. Молиться, допомагає іншим, як і її чоловік, та вірить у те, що все ж ми зможемо вигнати з нашої землі цього підступного і жорстокого ворога.
Авторка: Олександра Радова.
Усі фото авторки, 2024 р.
*Ілюстрація на обкладинці Олексія Сая
Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами.
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Читайте також інші матеріали із рубрики “Голоси регіонів“
