“Я не могла повірити, що це насправді відбувається”
Російська жорстокість перетворила мільйони доль на драматичні сюжети, які годі було й уявити до великої війни. Трагедія Маріуполя і його мешканців шокувала всю планету. Майже кожен маріуполець пережив пекло, а для багатьох воно триває досі, як, наприклад, для Вікторії, яка знайшла прихисток в Литві, але так і не знайшла спокою. Її чоловіка з весни 2022-го утримують у полоні росіяни.
“Мене або посадять, або розстріляють”, – слова, які сказав Ярослав Ждамаров своїй коханій Вікторії перед тим, як його забрали в полон. Слова, які дівчина згадує з болем у серці та сльозами на очах.
Пішов уже третій рік із моменту викрадення чоловіка, але Вікторія не припиняє боротися та шукати будь-яку можливість допомогти коханому. Яким було життя пари до початку повномасштабного російського вторгнення? З якими думками вони виїжджали зі зруйнованого міста? Як живе дівчина, яка так довго чекає на повернення коханого? Про це – далі в матеріалі.
Перша зустріч і початок великого кохання
Вікторія та Ярослав народилися та жили в Маріуполі. Доля звела їх ще 10 років тому, під час навчання в університеті.
“Поспілкувавшись кілька днів в інтернеті, Ярослав запропонував мені зустрітися. Ще з першої миті нашого знайомства було дуже дивне відчуття – наче я знаю цього хлопця все своє життя… Наче ми були знайомі вже давно, але зустрітися нам довелося тільки у цей час”, – каже дівчина.
День зі зливою – спогад, який зігріває серце Вікторії.
“Літо. Червень. Перше побачення. У той день почалася злива, а я була у взутті, яке легко пропускає воду. Аби я не намочила ноги, Ярослав ніс мене на своїй спині до кафе. Було дуже романтично. Цей день та цей момент я запам’ятаю на все своє життя”, – з теплом згадує маріуполька.
Після закінчення університету Вікторія пов’язала своє життя зі сферою краси – стала майстринею манікюру. А Ярослав пішов на службу за контрактом до “Азову”. Обрав цю бригаду, щоб була змога частіше бачитися із сім’єю.
“На службі коханий почав знайомитися з кінологією. Ця справа була його натхненням та великою частиною життя. У нас також була собачка, яку чоловік забрав зі служби. Вона разом з нами пережила всі ці страшні моменти великої війни та й зараз поряд зі мною. Окрім дресирування, Ярослав також розвивав бізнес – мав кілька автоматів із продажу питної очищеної води”, – додає дівчина.
Найулюбленішим місцем Вікторії у Маріуполі було море. Вона із сумом згадує:
“Я і з батьками жила біля моря, також коли з’їхалися з Ярославом – мешкали недалеко від нього. А за 2 дні до вторгнення у 2022 році ми неочікувано поїхали на пляж. Просто посидіти та насолодитися моментом, наче передчували щось страшне…це мій останній теплий спогад з довоєнного Маріуполя…”
Випробування блокадою та викрадення Ярослава Ждамарова
Як і більшість міст і сіл Луганщини та Донеччини, Маріуполь ще з початку війни на Сході України у 2014 році перебував близько до лінії фронту. Але, незважаючи на це, Вікторія каже, що такої масштабної катастрофи не міг уявити ніхто.
“Звісно, було нервове відчуття за кілька днів до вторгнення, але я і подумати не могла, що цей час може перетворитися на страшний сон, який швидше хочеться забути. Здавалося, що наше місто готове до всього, але, як виявилося, не до блокади”, – говорить дівчина.
Російський напад Ярослава та Вікторію застав о 5 ранку.
“Ми прокинулися від звуків вибухів та одразу зрозуміли, що відбувається. Почали читати новини та побачили звернення Путіна, де він оголошував початок так званої “СВО”. У Маріуполі ми пробули 2 місяці – з 24 лютого до 24 квітня. Півтора з них – жили у підвалі. Увесь час. Адже це не була та ситуація, коли ми спускалися лиш, коли лунала тривога. Кожен день – це постійні обстріли, які були, мені здається, й без пауз”, – зазначає маріупольчанка.
Дівчина розповідає про перешкоди, з якими їм із сім’єю довелося зіткнутися після початку вторгнення:
“Після закінчення запасів питної води ми набирали воду у морі, а також топили сніг – збирали його з автівок. Їжу готували під обстрілами… Важко сказати, що було найстрашніше у той період. Але усвідомлення того, що відсутня хоча б якась допомога, додавало страху. Не було ні поліції, ні медиків, ні пожежних. Ми розуміли: якщо у когось буде поранення або загориться будівля – допомагати буде потрібно самостійно. У той час також горів і наш будинок. Вогонь швидко поширювався на велику площу, але через небезпечну ситуацію для життя ми навіть не мали змоги загасити пожежу. Був лиш один варіант – залишити квартиру. Люди виживали хто як міг”.
22 квітня до підвалу, у якому ховалися Ярослав та Вікторія, прийшли ворожі військові:
“Вранці того дня ми прокинулися від голосу сусідки, яка говорила, що всі чоловіки повинні вийти на перевірку документів. Вона сказала, що прийшли окупанти, і ми зрозуміли, що ситуація загострюється. Тоді ми все ж чекали на Збройні Сили Україні. Дивні були почуття…”, – згадує дівчина.
2 місяці Ярослав та Вікторія перебували в Маріуполі. А після приходу окупантів їх поставили перед вибором – займати вільні будинки в районі Східний або покинути місто. Тож родина обрала другий варіант.
“Ми були повинні проходити фільтрацію, як і всі, хто хотів виїхати з Маріуполя або залишитися у місті. Було розуміння, що це буде ретельна перевірка, і нам або пощастить, й ми її пройдемо, або навпаки. Тоді я ще повністю не усвідомлювала, як ця ситуація може обернутися для всієї нашої родини. В той час я вперше відчула полегшення, адже, незважаючи на розгортання такої війни – ми вижили. Сидячи у підвалі, я щовечора думала, що він може бути останнім”, – зізнається дівчина.
Перед самою фільтрацією всіх, хто хотів виїхати, привезли до пункту тимчасового розміщення. Там Вікторія й усвідомила, що Ярослава можуть забрати.
“Одразу на вході перевіряли всі наші речі, якщо у когось були ноутбуки чи телефони – треба було доводити, що вони точно твої. Ярослав до цих людей пішов перший. Не знаю, як їх назвати. Вони були у військовій формі, але жодних знаків не мали. Усіх чоловіків розпитували, чи проходили вони службу. Ярослав на ПВР зізнався, що служив саме в лавах НГУ. Але окупанти вже давно мали доступ до бази військовослужбовців. Його забрали, відвели у бік, всі дані продиктували комусь по телефону та документи вже не віддали. Сказали чекати”, – розказує дівчина.
За цей час Ярослав встиг поговорити зі своєю сім’єю: із сестрою, мамою та коханою. Вікторія розповіла, що чоловік сказав їй:
“Він зізнався, що йому сказали: або його посадять, або розстріляють. Він був готовий до найстрашнішого та прощався зі мною як востаннє… Я не могла повірити, що це насправді відбувається зі мною, з моєю родиною… Все було, як у тумані…”
О пів на першу 24 квітня Ярослава забрали.
“Це був Великдень. Ми все ще залишалися на території фільтраційного табору. Намагалися дізнатися у ворожих військових, куди та як надовго забрали Ярослава. Один з них сказав, що його справу ще будуть розглядати, але якщо б була його воля – він би одразу його розстріляв. Я чекала, що коханий от-от зайде, але ні… Хвилина за хвилиною, година за годиною, його нема… Ми з мамою та сестрою чоловіка вирішили, що чекаємо до наступного ранку, якщо Ярослава все ще не буде – ми виїдемо. Адже тільки на безпечній території у нас буде змога йому допомогти”, – каже Вікторія.
Виїжджала вона із сестрою та мамою чоловіка спочатку до Німеччини, а наразі живуть у Литві.
“Їхати було важко, адже ми маємо великого собаку. Було складно знайти місце, де б приймали біженців із твариною, бо не хотілося віддавати члена родини до притулку. Наш пес дуже контактний, йому потрібно бути зі своїми людьми. Ми навіть не думали його покидати. Деякий час пробули у таборі для біженців у Німеччині, а згодом перебралися до Литви”, – каже вона.
Спроби у пошуку Ярослава
Постійний страх і стрес супроводжують Вікторію і по цей день, адже її чоловік і досі у полоні. Через тиждень після того, як Ярослава забрали, згадує дівчина, їй надійшов телефонний дзвінок:
“З невідомого номера мені зателефонував хлопець. Він сказав, що один день перебував разом із моїм чоловіком, який, за словами незнайомця, на той час був у Донецьку. А 18 травня мені також подзвонили з невідомого номера. Тоді я і почула рідний голос Ярослава. Думаю, що він телефонував від слідчого. Сказав, що чекає на суд у Донецьку. Після цього я весь час шукала свідків, які б могли підтвердити, що мій чоловік живий”.
Вікторія почала додаватися до чатів у соцмережах, в яких люди говорили про полонених, писала листи до організації, які займалися їхнім пошуком. Хотіла, щоб її почули та допомогли.
“Я писала до Національного інформаційного бюро, СБУ, поліції, омбудсмена, до Офісу Президента. Зверталися до різних правозахисних організацій. Більшість з них відповідали, що працюють над поверненням кожного полоненого додому. Але декілька – дали мені більш розгорнуті відповіді та консультації. Наприклад, громадська організація “Блакитний птах”. Потім я зв’язалася з представниками іншої правозахисної організації. Вони консультували щодо наших подальших дій у справі та допомагали надсилати офіційні запити, щоб отримувати інформацію про Ярослава. Ми відправили запит до т.зв. “адміністрації ДНР”, де міг би бути чоловік. Пізніше отримали підтвердження. В Донецьку він пробув трохи більше року. В березні 2023 року нам надійшов лист, в якому йшлося, що справу Ярослава передали до Ростовського військового суду. Ми чекали, коли його привезуть до міста, щоб хоч якось налагодити зв’язок через адвоката”, – розповідає маріуполька.
Фото з першого засідання “суду” в Ростові над Ярославом Ждамаровим. Червень 2023 року.
Вікторія додає, що судовий процес почався у червні минулого року. Судять Ярослава Ждамарова як військового за трьома статтями, хоча зі служби він звільнився ще у 2019 році.
“Роки позбавлення волі варіюються від 20 років до пожиттєвого. Ця справа, яку фабрикує РФ, будується на абстрактних звинуваченнях, жодне з яких не має ніякого прямого стосунку до підсудних. Я роблю все для того, щоб допомогти та повернути Ярослава додому. Навіть не знаю, на кого можна покластися у вирішенні цієї проблеми. Жодна організація не має доступу до списку полонених, їхнього стану здоров’я, місця перебування тощо. Нещодавно я дізналася, що наразі формується делегація з представників різних країн від ОБСЄ, які будуть аналізувати всю інформацію стосовно наших полонених. Я вважаю, що це і буде тим великим кроком до звільнення українців з російського полону”, – із надією говорить дівчина.
Авторка: Валерія Мельник, журналістка видання «ТРИБУН»
*Всі фото надані авторкою матеріалу
Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами.
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Читайте також інші матеріали із рубрики “Голоси регіонів“
