#МатьМоя:

• Доця, тьотя Ніна сказала, шо ти блогер.
• А ти їй шо?
• Сказала, «за своїми дітьми дивись! У тебе он вопще алкоголік». Це ти шось погане робиш, да, доця?
• Ну, буває, що й не хороше. Це я пишу мам.
• Боже-Боже, десять год після школи вчилася, а тепер блогер. 

Хто такий блогер?

Тяжко знайти відповідь на це питання. Адже ось бородатий дядько у військовій формі і він блогер. Ось юна вишукана жінка і вона теж блогер. Іноді я цікавлюсь у всіх цих людей, чи мріяли вони стати блогерами. Поки жоден не відповів, що так – мріяв. Згадую себе – точно не мріяла. І як же так трапилось?

Формула входження блогера в публічну площину проста – тема, в якій людина знається, помножена на соціальний запит. Простіше кажучи, ось ви – фахівець з дитячих підгузків, ви виростили принаймні одне дитя, із заплющеними очима геніально вмієте миттєво вдягати підгузки, готувати овочеве пюре і при цьому гарно наспівуєте пісеньку. Все це може і лишитися лише вашим унікальним вмінням, але якоїсь миті ви напишете про це пост (себто текст) в якому буде трішки гумору, трішки соціальної гостроти, багато цікавих зворотів і яскравих образів. З цим текстом ви підете до свого читача, і вуаля – у вас шанс прокинутися вранці блогером. 

На моє глибоке переконання, блогер – це людина, якій є що сказати, є кому сказати, і яка знає коли сказати. Якщо з першим поняттям все зрозуміло, бо ж нам усім завжди є що сказати, то з другим – є трішки плутанини. 

Єдиного рецепту, як знайти свою аудиторію, немає. Парадокс соціальних мереж: що впертіше ви шукаєте аудиторію, то швидше вона від вас тікає.

Отже, варіанти пошуку аудиторії. У вас завжди є спокуса пошукати свою аудиторію, припустимо, ви вважаєте свій пост геніальним, гостросоціальним і неймовірно вчасним. Ви його, звичайно ж, викладете на всіх своїх аккаунтах і сторінках і сядете чекати популярності – лайків, репостів, коментарів. Але у вас всього півсотні друзів і вдвічі менше підписників – лайків під геніальним постом 7 штук, репосту жодного, а в коментарях лиш емодзі від мами, яке може означати «моя ж ти бубочка, так красіво літери складаєш». І тут можна зірватися і податися на пошуки аудиторії – знайти всі групи від «Барахолка Глухова» до «Екзистенційний занепад культурологічно стурбованих людей із Сихова» і у всі ці двісті груп взяти і бабахнути свою геніальність.

Раптом що, я цей кейс не вигадала. Колись на просторах ФБ траплявся видатний поет, який вправно римував «ромашка-машка», він надсилав запит в друзі мільйону людей на день, і вже не саудівський принц Абу Махмуд просився до нього в друзі, а він стукав у друзі  навіть ботам з ніками арабським плетивом і китайськими ієрогліфами. І от кожен його вірш мав 3 лайки (з його альтернативних аккаунтів) і 800 репостів. «Ого», – говорила я і йшла дивитися, що ж там за поціновувачі, що так репостять. Репостив він сам, у мільйони груп… так-так, саме від «барахолки» до «екзистенціалістів Сихова».

Тож, якщо вам навіть хочеться піти цим шляхом – утримайтесь. Адже можете стати популярним у цьому випадку лиш тоді, як хтось з інших блогерів зробить скріни і покаже все розмаїття вашого таланту з ядучими дописами. 

А що ж робити? Писати далі, відточувати свою майстерність, якщо ви й справді пишете цікаво, якщо багато читаєте інших, то маєте шанс, що колись хтось із ваших друзів зробить знаковий репост, який змінить ваше життя. І прийде популярність.

Популярність

І тут ви якогось ранку побачите першу тисячу перепостів, прочитаєте сотню коментарів (половина з яких буде «придурок», «порохобот», «ліберальна падлюка» і «умрі сволоч конченая» – і це при тому, що ви написали смішну історію про пустушку, соску таку для малят, або, взагалі, про бабусині пиріжки). Після всього цього вам, певно, захочеться купити автомат, залізти в шафу, на шафу, в підземелля, піти в монастир чи до мами на ручки. Вітаю – прийшла популярність.

Давно минули часи, коли популярність визначалася лиш вселюдським обожнюванням людей. Хоча тих часів, мабуть, і не було. Нині популярність, а особливо блогерська, це і обіцянки «вичислить по айпі» і звертання на вулиці:

• Добрий день, а це ж ви блогер Татуся Бо?
• Так. Я.
• Ну, от і харашо, а помните я написала вам, шо ви коза драна, а ви мене забанили? Так от я хочу вас попросити – розбаньте мене, я ще напишу, шо ви дура кончена.

І це не вигаданий діалог, буває і таке. І тут рятує гумор і вчасний перепочинок від соцмереж. Іноді вийти з інтернету, з дому, з себе, стати босими ногами на траву і волати «аааааааа» у високе небо значно помічніше, ніж «банхаммер» або ж поради психотерапевта.

Фейсбучні тролі вони такі… завжди вміють знайти ваше найболючіше місце і копнути вас туди. Тримайтесь. І зверніть увагу, що поміж сотень коментарів у вас лише десяток «умрі, сволоч» а решта – доволі цікаві люди з прекрасним почуттям гумору і тут можна сконцентруватися на них, або ж ходити і перечитувати тих, чия професія – гнобити. У випадку з ними рятує тільки прекрасне почуття гумору, сарказм і іронія та вміння вчасно посміятися не з них, із себе. Будь-якої миті ви можете порівняти кількість підписників у себе і в нього. Зазвичай професійні гнобильники не мають жодного власного посту на сторінці, не здатні притомно висловити свою думку і мають невеличке коло шанувальників.

І от ви вже пишете не тільки як мамина розумашечка, а як такий серйозний блогер, вас кличуть на радіо і на ТБ, ви даєте своє перше інтерв’ю, ховаючись від домашніх у ванні. Від вас уже навіть вимагають писати, вашою думкою цікавляться, її цінують. І тут є шалений шанс втратити пильність і зробитися експертом на потребу дня. Гостьовим редакторам на ТБ і радіо здебільшого однаково, що ви за освітою художник-монументаліст, працюєте ілюстратором дитячих книжок, а пишете виключно про дітей і іграшки, вас завжди можуть запросити прокоментувати закон про енергосистеми, зміни до карного кодексу, космічні технології, теологічні проблеми і решту питань, про які ви матимете здебільшого лиш одну експертну думку – «шо-шо?».

Так от визнати межі своїх компетенцій і вчасно замовкнути – це і є блогерська відповідальність.

Відповідальність

Кожне ваше слово, впливає на інших людей. Кожне ваше слово, може травмувати і ранити. Кожне ваше слово може змінювати життя інших і не завжди тим чином, яким вам хотілося б.

Тож будьте поміркованими і самосвідомими. І не думайте, що ніколи не зробите помилки.

Ох уже ж ця робота над помилками. У блогерстві її точно не уникнути. По-перше, тому що аудиторія соцмереж – це аудиторія швидкого реагування, помилитесь, вказавши недостовірний факт у дописі, і за мить у вас буде півсотні коментів від «у вас тут помилка…» до «ти шо ваще ах…, придурок».

І тут можна врубить святий банхаммер і валити всіх, хто вкаже на помилку, можна сказати «Ну й що, що помилка, зате пост прикольний», а можна бути відповідальним і помилку виправити, за неточність перепросити. Бо одна справа, якщо ви помилилися, вказавши вартість капелюшка на одну гривню дорожче, а зовсім інше, якщо ви постите інформацію, про тих, хто загинув в підрозділі N минулої ночі. В першому випадку то таке, ця інформація нікого не травмує і не вб’є. А от в іншому випадку, ваша необачна помилка може й справді вбити родичів тих, хто служить в підрозділі N. Тому в цьому випадку не поспішайте бути першим, хто дасть цю інформацію, краще перевірте її, знайдіть подробиці. І пам’ятайте про того, хто сидітиме по той бік монітору.

Намагайтеся писати про відчуте, почуте і побачене. Не влазьте в ті сфери, в яких ви профан. Експертні дописи про війну людей, які не перетинали жодного блок-посту, завжди смішні.

Не бійтесь визнавати помилки, не бійтеся сказати – так помилилася, так виправляю, так перепрошую. Чесність перед читачем – завжди ваш козир. Ну а вже потім поповнюйте банлист.

Банити чи не банити – ось в чому питання

У кожного блогера є свої критерії бану. Комусь достатньо національності дописувача, комусь просто негативного відгуку, хтось з міцними нервами тримає в дописувачах усіх, навіть тих, хто обіцяє вичислить по айпі і прийти з автоматом. Для мене критичний – перехід на особистості і коли вмішують моїх рідних і близьких. Це я блогер, я обирала цей шлях і цю долю – моя родина цього не обирала. Напишіть щось про них і побачите, як швидко полетите в бан. Або ж побачите, з якою затятістю я розіпну ваших дітей, чоловіків, жінок, батьків. Так що написати «Татуся – дура» – це одне, я, може, навіть погоджуся. А написати подібне про моїх близьких – зовсім інше.

Ну, і окрім бану животворящого завжди можна використати інші інструменти – відписатися або відфрендити. Іноді набридливі фотки в стрічці від одного дописувача – це тільки ваша проблема. Бо це вам вони набридають, а для тієї людини вони важливі – відписатися і більше не бачити того потоку особистого життя – це нормальна практика.

Інша справа – коли банять вас. Завжди тішили пости про те, що якийсь відомий блогер вас забанив. Це типу як спосіб присусідиться до нього, типу «ось який я важливий, мене аж блогер W забанив». Пости на кшталт – «Блогер Котік Котович мурло. Я йому написав, що він мурло, а він мене забанив» завжди у мене викликають сміх. А що власне мав на такий чи подібний комент відповісти блогер Котік Котович? Доводити, що він не мурло? 

Вступати з вами в дискусію? Пояснювати щось, обстоювати? Та ну. Це ви вирішили, шо він мурло і це суто ваша проблема. Блогер Котік Котович натиснув кнопочку «заблокувати» і лишився відомим блогером Котіком Котовичем, не факт, що через 10 хвилин він згадає ваш нікнейм, не факт, що він згадає навіть факт блокування. Він має право обирати коло спілкування. Власне як і ви маєте право його забанити, але повідомлення про те що ви високоповажно і відповідально полетіли в банлист у блогера Котіка – це не ваш зірковий пост, це тільки збори ображених на блогера Котіка Котовича. 

Колись я запитала у Зої Казанжи, чому вона не банить одного агресивного і такого затятого коментатора, який завжди знаходив привід прийти і насваритися. І Зоя відповіла коротко і зрозуміло – тому що він корисний. Тому що тримає в тонусі, тому що з ним значно менший шанс наробити помилок, тому що, раптом в тексті будуть помилкові судження, він перший вкаже на це. 

Важливо мати коментаторів, чиї погляди не збігаються з вашими, та бажано було б, якби вони були здатні на аргументовану дискусію. З ними блогер і справді може змінюватися і рости.

А що далі? (куди і в кого виростають блогери)

«Коли ти вже виростеш?» – питає мене #МатьМоя і забирає з рук смартфон.

Мені 38 років, я вже ніби-то й виросла, але продовжую рости. Колись, я думала, що моє життя в інтернеті, мої дописи ніколи мене не змінять. Ну от як була я така, так і лишуся. Нічого подібного – змінюють. І дописи, і коментарі, і люди, яких знайшла в мережі. Хтось своїм прикладом надихає змінити професію, вчитися, хтось своєю критикою надихає, нарешті, вийти в спортзал, хтось одним коментарем штовхає на такі пошуки і розслідування, що певної миті стаєш експертом в окремій галузі. Моє блогерство справді мене змінило. За 5 років, я знайшла багато нових друзів, я позбулася багатьох обмежень. Зрозуміла, що те, що я роками вважала неможливим – можливо, варто тільки набратися сміливості і спробувати. Наприклад, ніколи не думала, що можу написати книжку – написала. Дивлюся на своїх друзів і розумію, що їхнє життя теж змінилося і змінюється.

Нині блогери, переростаючи своє блогерство – найчастіше стають письменниками. Їм є що сказати, і те, що вони кажуть поза межами соцмереж – то чому б не надрукувати і не відкрити їх далі? Не всі блогери, звичайно, майстерні письменники, але нічого, їхню майстерність оцінить час. Якщо навіть за 10 років на їхні книжки лишиться попит, то це уже прекрасно.

Блогери знаходять себе на радіо і на телебаченні – вони і без того популярні, але дописи в соцмережах для них завузькі і закороткі. Появу хороших розумних людей, які виходять за межі фейсбуку у площину телебачення я тільки вітаю. Головне, щоб вони вберегли гостроту слова і ясність думки, і власну незалежність суджень.