Як плекати мову?

Максим Рильський заповідав плекати мову, «як парость виноградної лози». Звучить образно, абстрактно і не зовсім конкретно, тому в цьому матеріалі ми розглянемо більш приземлені та практичні підходи до плекання. І говорити будемо не про особисті мовні навички, а про загальне нормування мови. Тема ця доволі важлива, бо підходи до мовного стандарту не раз викликають жваві дискусії.

Що таке мовний стандарт? Це банальна конвенція. Люди домовляються, що так і так говорити і писати правильно, а так і так краще не треба. Питання тільки в тому, хто ці люди, яких поглядів вони дотримуються, і чи вдається прищепити мовний стандарт більшості.

Утворення мовного стандарту річ непроста, особливо якщо йдеться про стандарт для різноманітних діалектів. Початкові етапи – це вибір писемності (кирилиця, латиниця, ієрогліфи тощо), окреслення звукової системи, правил відмінювання і утворення речень (вони відрізняються в діалектах), написання граматики, вибір орфографічного стандарту (правопису), укладання нормотворчих словників. Наступний етап мовної стандартизації – це поширення випрацюваного стандарту на всі сфери суспільного життя, починаючи з освіти.

Далі плекання мови зводиться до підкориговування стандарту, оскільки мова весь час змінюється. Підкориговувати можна радикально, а можна демократично. Можна відсіювати всі закордонні впливи, а можна вітати їх із розпростертими обіймами.

Український мовний стандарт сформований та запроваджений, далося це непросто, оскільки кількість діалектів велика, вони доволі строкаті та ще й довгий час належали різним державам. Так чи сяк протягом ХХ ст. ми повністю впоралися з цим завданням, попри тиск русифікації.

У питанні підтримки і підкориговування українського літературного стандарту, щоправда, криються певні складнощі. 

Перша з них – це літературоцентризм. Одинадцятитомний Словник української мови (1970 – 1980) проілюстровано слововжитком із художньої літератури, преси і т. д.  Новий двадцятитомний словник, над яким зараз працюють, укладають за цим самим принципом.

Що це означає на практиці? Еталон, за яким звіряються укладачі – це художня література. Вживав якесь дивне словечко Шевченко, Коцюбинський чи Винниченко – усе, це святе або, як мінімум, серйозний аргумент. Такий підхід, по-перше, ігнорує той факт, що письменники також помилялися і піддавалися впливам інших мов, як і сучасні носії української, по-друге, ілюстративний матеріал у словниках може бути доволі екзотичним (цитати з художніх творів). В англійській словниковій традиції прикладові речення з уживанням слів придумують автори словників. Речення гарно подають контекст вживання слів і вичерпно його пояснюють.

У дискусіях про літературність тих чи інших слів у нас дуже часто у хід ідуть аргументи, на кшталт, а письменник Х так писав. Авторські неологізми також посідають доволі сакральне місце. До них ставляться з пієтетом, навіть якщо це незручні слова.

Друга проблема – боязнь російського. У творців мовної норми та і в багатьох редакторів, вчителів, філологів існує велика антипатія до слів чи конструкцій, що близькі до російських. Цей страх у нас ще з тих часів, коли існування окремої української мови заперечували, і треба було наголошувати на відмінностях. Сьогодні нікому, окрім російських шовіністів, уже не потрібно доводити факт окремішності української. Так, на українську був і залишається зовнішній вплив російської, від навали нових росіянізмів (наприклад, кращий у значенні найкращий) варто відмежовуватися, але не коштом питомо українських слів (які подібні або спільні з російськими, бо ми належимо до однієї мовної групи), на кшталт, криша, пеня, полотенце, кружка.

Третя проблема – це відсутність авторитетного органу, що дбав би про підтримку і реформування мовної норми. Для реформи правопису, що далася з великими боями та дискусіями, скликали різних мовознавців, не завжди компетентних саме у поняттях мовної норми. Як наслідок, у реформованому правописі не вирішено цілу низку проблемних питань. А із запровадженням нових норм і наглядом за їхнім виконанням у нас, взагалі, великі труднощі.

Можна, звісно, порівняти нашу ситуацію з французькою, де традиція мовної норми значно давніша, а можна пошукати якусь ближчу аналогію. Наприклад, глянути на Литву.

Її норма не літературоцентрична, а мовознавчоцентрична. Стандарт кодифікував на початку ХХ ст. мовознавець Йонас Яблонскіс, який вибрав найзбреженіший діалект, відчистив його від запозичень, сформулював правила словотвору на литовській основі та написав низку ключових підручників. Литва, як і ми, пройшла радянську м’ясорубку, але невдовзі після проголошення незалежності там з’явилася Державна комісія з литовської мови під егідою Сейму – орган, що підкориговує мовну норму і наглядає за її дотриманням. До його складу входить 17 філологів.

Комісія, зокрема, розглядає різноманітні звернення щодо мовних питань, регулює слова, які можна використовувати в законодавчих актах і документах, затверджує неологізми, добирає аналоги для запозичень. Її укази обов’язкові для всіх компаній, установ і ЗМІ Литви.

Не так давно у нас з’явилася Національна комісія зі стандартів державної мови, яка хоч і відповідає за затвердження мовної норми, проте більше заточена під перевірку та сертифікацію володіння державної мови. Суперечливі мовні питання у нас зазвичай коментують поодинокі філологи, на зразок Олександра Авраменка чи покійного Олександра Пономарева.

Нам явно бракує ревізії правопису і словникарства з точки зору банальної оптимізації, а також органу, що виважено розглядатиме актуальні питання та зможе переконати більшість дотримуватися запропонованих норм. Сподіваюся, Національна комісія зі стандартів державної мови стане саме таким органом.

 


 

Журналіст

Залиште коментар

nineteen + twelve =