Євген Чикаленко – людина-український культурний фонд
Сьогодні виповнюється 160 років з дня народження Євгена Чикаленка. Про роль цієї людини в історії української державності та літератури знає доволі вузьке коло осіб, хоча плодами його діяльності користуються мільйони. Справжній сірий кардинал, який не мав своєї держави, але всю силу, всю енергію і всі кошти віддавав на її побудову.
Чикаленко народився у сім’ї царського чиновника із земельним маєтком на сучасній Одещині в рік смерті Шевченка. Він зростав у часи, коли українська національна ідея вже існувала, але була тільки ідеєю, далекою від практики. Її плекало доволі невелике коло осіб, але сталося так, що Чикаленко ще в юні роки потрапив у це середовище і зробив вибір на все життя.
В одеському пансіоні, де навчався юний Чикаленко, викладав Леонід Смоленський, що близько спілкувався з Володимиром Антоновичем і Михайлом Драгомановим. Якось під час святкування Різдва Смоленський заспівав «А вже років 200, як козак в неволі» українською мовою, це справило велике враження на підлітка, про що він згадує у спогадах.
Ця подія із сьогоднішньої перспективи може виглядати банальною і патетичною, але не варто забувати, що у ті часи діяв Валуєвський циркуляр, освіта і загалом міське життя були тотально російськомовними, а тут цілий вчитель пансіону, авторитет, заспівав на «селюцькій говірці», з якої усі довкола кпинили.
Чикаленко читав Шевченка, Марка Вовчка, журнал «Основу», мав відповідне коло однодумців, що зацементувало його світогляд.
У Єлисаветградській реальній школі він сидів за одною партою з Панасом Тобілевичем (згодом Саксаганським), спілкувався з Миколою Садовським, Іваном Карпенком-Карим, Олександром Тарковським (дідом того самого Тарковського, про якого ви подумали). У Харківському університеті встиг провчитися три роки на природничому відділі, брав активну участь у драгоманівському гуртку, за що у 1884 році його арештовують і відправляють у рідне село Перешори на п’ятирічне заслання.
У Перешорах він отримує у спадок 900 десятин землі, 200 голів великої рогатої худоби, 150 коней, бл. 1000 овець, 50 свиней.
Здобувши ґрунтовну освіту, Чикаленко почав удосконалювати господарство, запровадив технологію чорного пару, що допомогла уникнути згубних наслідків посухи, збирав рекордні врожаї, коли інші господарства пустували.
Свої аграрні лайфхаки Чикаленко вирішує видати книжкою і готує до друку «Розмови про сільське хазяйство», готує українською мовою у часи дії Емського указу. Видавати російською цю працю навідріз відмовляється і тільки через п’ять років завдяки незаперечним аграрним успіхам таки добивається «винятку з правила». Перший десятитисячний наклад, виданий в Одесі, розійшовся за тиждень, загалом продано майже півмільйона примірників.
У 1899 р. Чикаленко купує землі у Кононівці (1100 десятин з десятикімнатним будинком). 700 десятин він перепродав селянам, об’єднаним у Кононівське товариство домогосподарств, а собі залишив 400 із садибою.
Заробивши грошей, Чикаленко почав активно підтримувати українську філологію, письменство, пресу та історію, причому діяв активно не тільки у підросійській Наддніпрянщині, але і в підавстрійському Львові, де проспонсорував видання «Російсько-українського словника» Уманця-Комарова (1893 – 1898), створив фонд Д. Мордовця для допомоги українським письменникам, став фундатором «Академічного дому» для студентів із Наддніпрянщини (25 000 рублів), допомагав у виданні «Літературно-наукового вісника».
Усі ми пам’ятаємо зі школи «Intermezzo» Коцюбинського. Цей канонічний твір присвячений кононівським полям. І йдеться саме про поля Чикаленка у Кононівці. Бо саме тут неодноразово гостював Коцюбинський, і саме їх він і описує.
Чикаленко виплачував йому стипендію, а ще допомагав фінансово Івану Франку, Ользі Кобилянській, Архипу Тесленку, Володимиру Винниченку та багатьом іншим. Видав власним коштом «Чорну Раду» Куліша, «Кобзар» Шевченка, допомагав видати словник Грінченка.
У 1900 р. Чикаленко купує будинок у Києві та вливається у громадське життя, спочатку у «Стару громаду», згодом в Українську демократичну партію, потім у Товариство українських поступовців.
Знову ж, із сьогоднішньої перспективи доволі важко поставити себе на місце українських діячів початку ХХ ст., коли не було української держави, українці жили під різними імперіями з мінімальною або відсутньою самосвідомістю.
Чикаленко як бізнесмен тверезо оцінював ситуацію, але не покладав рук: «Я не вірю в будущність нашої нації. Се нація, у котрої анархізм доведений до абсурду. «Україна — це я» — се девіз багатьох українських діячів в історії і тепер. У нас перше всього на думці «я», а громадські інтереси тільки декорація! Але в житті я держусь правила: «А ти, Марку, грай!» Будем грать, скільки стане сили, а після нас нехай грають інші, але пісня наша буде та сама».
У революційному 1906 р. Чикаленко починає випуск першої української щоденної газети «Рада» (виходила до 1914 р., коштувала йому 20 000 рублів щороку). Без телебачення, радіо та інтернету значення цієї газети важко переоцінити, і Чикаленко чудово усвідомлював, що без української преси, яку читало б широке коло читачів, національний проєкт не мав майбутнього: «З смертю газети настане і моя духовна смерть. Як український Дон Кіхот я помру. Заховаюсь в селі, аби не бачить свідомих українців, не чуть про їх, одним словом, вернусь в «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який окрім чорного пару, нічого й не знав і нічим не цікавився…»
Наповнювати щоденну газету якісним контентом було непросто, водночас нездатність випускати газету свідчила би про провал української ідеї: «Смерть газети від анемії, це друге Берестечко, величезний удар нашому національному рухові».
У «Раді» працював Симон Петлюра, публікувалися Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, Михайло Лозинський, В’ячеслав Липинський, а також Іван Франко, Микола Вороний, Олександр Олесь та ін.
У 1917 р. трапився історичний момент, коли український рух зміг вийти на новий рівень. І важко собі уявити проголошення УНР без Товариства українських поступовців, одним із лідерів якого був Чикаленко, і без його газети «Рада», що багато років готувала для цього ґрунт.
Чикаленко був симпатиком гетьманату, але від посади в уряді Скоропадського відмовився, сильно критикував антигетьманське повстання Петлюри і Винниченка.
У 1919 р. він назавжди покинув Україну. На еміграції меценат жив у бідності. Американська газета «Свобода» навіть оголошувала збір коштів на його лікування. Врешті, Чикаленко оселився у чеських Подєбрадах, де і помер у 1929 р.
Саме Чикаленку належить відомий вислів, що Україну треба любити не до глибини серця, а до глибини кишені. Своїм життям він продемонстрував, як втілювати цей девіз на практиці, бо, попри успішний бізнес, часто залазив у кредити та позики, щоб профінансувати українські культурні проєкти.
У часи формування і становлення української свідомості Євген Чикаленко був людиною-культурним фондом, що щедро підтримував багато різних починань. А тоді фінансова підтримка мала зовсім інше значення: ішлося не про збагачення сформованої культури, а про виживання її зародку.
Попри це, Чикаленко досі не має свого пам’ятника в Україні, ініціатива з перейменування вулиці Толстого у Києві на його честь провалилася.
Якби державні діячі тверезо оцінювали роль цієї постаті в нашій історії, 160-літній ювілей святкувався б на найвищому рівні, і Чикаленко мав би не тільки вулицю і пам’ятник, але і Український культурний фонд заслужено носив би його ім’я.
- Перевірте себе у квізах від Uchoose. 🥇
- Грайте у Першу політичну гру. 🗳
- Грайте у Антикорупційну інтерактивну гру “Непідкупність”. 💵
- Відкривайте нові терміни у #дваабзаци. 👈
- Читайте інші цікаві матеріали на нашому ресурсі. 📖
- Долучайтеся до наших сторінок у соцмережах Facebook, Twitter та Telegram. 👍
