Запеклих вогонь не пече
Ця історія – одна з мільйонів історій любові, страху, ненависті та довгого шляху до порозуміння і єднання.
Ця історія – мій особистий досвід, мої ночі без сну, непрочитані повідомлення, прощання та зустрічі, оголені нерви та глибока депресія.
Я – дружина військовослужбовця, і не я обрала цей шлях.
Його за мене обрали росіяни, коли напали на мою країну.
Мій чоловік пішов захищати місто в перший день повномасштабного вторгнення і з тих пір я почала чекати.
Я пам’ятаю його адреналін і палаючі очі перші півроку, спочатку, коли він став штурмовиком, потім – спецпризначенцем.
Він сумлінно вчився і набирався досвіду, але його школа була на полі бою, там, де немає права на помилку.
Я пам’ятаю його першу втрату – молодий і сонячний хлопець із ходою танцюриста бальних танців.
Тоді він зробив татуювання з його ім’ям на спині і сказав, що це буде його особистий меморіал.
Я пишаюсь ним і ненавиджу одночасно.
Я досі не можу прийняти його вибір і те становище, в яке він поставив нашу родину, пішовши на цю війну.
Я розкажу вам правду, вона буде некрасивою і моментами огидною, але правда має право бути почутою.
Він та родина
Ми маємо двох прекрасних доньок, які третій рік ростуть без батька.
Іноді він з’являється в їхньому житті, але ці появи бувають рідко, і всім нам стає дуже складно.
Йому важко зрозуміти, що дівчата вже виросли, що в старшої вже є хлопець та особисте життя, а в меншої – особиста думка і колючки, як у класичного підлітка.
Він ображається на неї, що лоскіт уже не викликає сміху, а, навпаки, дратує, що кіндер із магазину не радує, що телефон – її найкращий друг, що вона не хоче грати в приставку на два джойстика, а хоче в “Бершку” і замовити суші.
У такі моменти його очі стають порожніми, і з’являється погляд, в якому читається сум і страх: “Де ти, моє маленьке сонечко, татова принцеса, куди ти поділась, поки я мерз у посадках і їв раз на дві доби?”
Він не може прийняти той факт, що дівчата дорослішають без нього, і тоді він іде курити на балкон.
Він може сидіти там годинами і тоді ми не турбуємо його, а просто змінюємо попільничку.
Після довгої ротації, коли він повертається додому, то ми наново вчимо його змивати унітаз, бо там, де він є, там є яма, в яку ходять усі по черзі. Або, взагалі, нічого немає, є лопата і порожня пляшка.
І рефлекс змивати воду в туалеті просто атрофувався.
Ще він курить у туалеті, і це страшенно бісить сусідську жінку, і струшує попіл у рукомийник, який я мовчки вимиваю після кожного його такого перекуру.
Коли він приїжджає додому, то перші дні спить в одязі. Мене то страшно злить, я купила нову постіль, я чекала, щоб він, нарешті, прийняв ванну і розтягнув своє втомлене тіло на чистих простирадлах.
А він не йде у ванну, він не хоче митись, він навіть не знімає термобілизну. І спить у штанях, на яких не відіпралися плями крові і болотний бруд.
І перші дні він виходить зі мною в магазин у берцях, на яких плями від мізків побратима. І буде їх носити, поки той не вийде з коми.
Він буде мити тільки свою тарілку і чашку, і досі не навчився користуватись посудомийкою.
Він не бачить розхитані дверцята кухонної шафи і карниз, який давно би вартувало відремонтувати. Друзі кажуть, що потрібен лікар, але він не хоче про те чути. Він каже, що все це буде, коли він повернеться, якщо повернеться взагалі.
Він та Я
Колись я обрала його за те, що він був найдобрішою та найгуманнішою людиною з усіх.
Він рятував бездомних тварин, він обожнював дітей, він любив музику і мріяти.
Разом ми багато сміялись, бо мали однакове почуття гумору.
Він пішов на війну, але продовжував бути моїм коханням. Я їздила до нього в Краматорськ, Запоріжжя, Кривий Ріг і Херсон.
Наші зустрічі були наповнені романтики. По-перше, це приємне очікування, поки я їду до нього потягом. Або якимось холодним корчем, або автобусом на перекладних.
Коли залізничного сполучення з Краматорськом ще не було, я шукала всі можливі варіанти, підсідала на всі можливі волонтерські машини зі Львова, щоб хоча б раз на кілька місяців побачити і побути поряд. Обійняти, вдихнути рідний запах.
До речі, про запах. Усі військові з лінії зіткнення пахнуть однаково. Одного разу в кав’ярню у Львові зайшов хлопець з великим баулом. Дуже зморений і втомлений. Видно було, що він з війни, і йому їхати далі, і він просто перечікує час. Хлопець зняв зимову піксельну куртку і повісив на спинку стільця. Я пересіла ближче і не могла надихатись, бо такий самий запах був останні роки в мого чоловіка. Він то помітив, посміхнувся і спитав: “Давно вже не бачились?”
Я розплакалась і пішла геть.
На вокзалах він зустрічав мене з квітами, ми їли в кафе і забігайлівках, знімали гарні та страшні квартири і кохалися. Ніби вперше і востаннє.
Ішов час і ніжні повідомлення почали змінюватись на “++”, зустрічі ставали рідшими, бо роботи в нього ставало дедалі більше.
Росіяни агресивно наступали.
На Запоріжжя він поїхав “працювати” 1 вересня.
У цей час я відвела молодшу в нову школу, старша пішла в університет, я лікувала батька, а невдовзі поховала його, купила ялинку та подарунки до Нового року.
Він приїхав додому якраз на Миколая, але не святкувати. Приїхав на одну добу, поховати побратимів.
Я сиділа з ним на кухні, він зняв шкарпетки і грів ноги на теплій підлозі. Спершись на стіну, він плакав, а я сиділа поряд і не знала, як його заспокоїти. Тоді я стала просто віддирати зі шкіри на його голові якісь чорні цятки. Це була земля, змішана із запеченою кров’ю.
На Марсовому полі падав мокрий сніг, і вила сирена повітряної тривоги.
Прапор удові і дітям, постріли в небо.
Вітер тоді пронизував до кісток, ми всі тремтіли від холоду і горя.
У труні лежав той, із ким мій чоловік ішов плече до плеча, спав в одному мішку і ділився чимось дуже особистим. Вони говорили про виховання дітей, про автівки, в які влазили б дитячі велосипеди, та про свою юність. Про що ще можуть говорити два чоловіка вночі на третю добу, у хвилини спокою на лінії вогню? Знаючи, що будь-якої миті вони можуть загинути.
Той загинув, а цей вижив. Але той, який вижив, уже не був схожий на мого чоловіка. Це була людина, яка бачила смерть і дивилась їй просто в очі.
Після того я чула багато діагнозів і порад від друзів і колег.
“Комплекс того, хто вижив, ПТСР, втома, залежність”. У телефоні десятки контактів гарних фахівців і купа закачаної літератури, але ми нічим не скористались.
Чергове поранення він отримав у Херсоні. Я дуже боялась цієї операції, чомусь посадки Запоріжжя мені були не такі страшні, як острови на Херсонщині. Я перестала спати і майже не їла, і на третій або четвертий день їхнього виходу мені задзвонив незнайомий номер.
Як то кажуть, хто в темі, той зрозуміє.
Дружини військових ненавидять незнайомі номери, бо з того кінця дроту можна почути найстрашніші слова. Він живий, і він в госпіталі, без речей і телефона, але з ногами і руками. І це тішило.
Те літо стало найпекельнішим літом мого життя. Госпіталі змінювались, немов карусель, фізичний стан, здавалось, покращувався, але моральний – ставав дедалі гіршим.
Один із загиблих побратимів напередодні готувався до весілля. Обирав по відеодзвінку весільний торт, обговорював списки гостей і меню.
“Я не зміг його врятувати, – щодня казав він, – я мусив щось зробити, я намагався”.
“Ти витягнув трьох, ти врятував ще трьох, ти витягнув, кого зміг”, – щодня повторювала я. Але мене ніхто не чув.
Алкоголь з’явився в його житті дуже раптово, але створив нам дуже багато проблем. Йому здавалось, що тільки так він зможе заснути, дози ставали більшими, щоб заснути і не бачити страшні сни, йому треба було випити цілу пляшку віскі.
А вночі він казав мені збирати рюкзак на вихід, ховав мене від дронів і проводив замінованими полями.
Чи лякало це мене? Так, дуже сильно, але більше я боялась того, що ситуація виходить з-під мого контролю, що діти бачать його стан і його слабкості, що я не можу нічим йому допомогти, і ми всі разом котимось кудись у прірву.
Ми майже перестали говорити про особисте, ми говорили про його діагнози, лікарів, про суспільство, яке день у день починало бісити його чимраз більше, про ухилянтів і тих, хто веде країну до поразки.
Він перестав бачити сенс у тих речах, які раніше його надихали, він перестав хотіти жити, він просто існував у просторі і часі, а я билась об стіну мовчання і відстороненості.
“Чи хотів би ти жити в приватному будинку, коли повернешся?”, – питала я його, намагаючись хоча б якось спланувати наше майбутнє, яке з кожним днем ставало дедалі примарнішим для мене.
“Я б хотів просто вижити в цій війні”, – відповідав він мені.
Медичний канабіс зміг трохи приглушити його вогонь, сон покращився, з’явився апетит і якісь мінімальні бажання.
Ми почали їздити до лісу, гуляти із собаками, займатися якимись хатніми справами. Але лікарняна відпустка добігала свого кінця, щоранку я прокидалась і думала, що цей день наближає мене до розлуки з ним ще більше.
І що краще йому ставало, то менше часу разом нам лишалось.
Як знову відпускати його в цю чорну діру, яка, якщо і не зжере його всього, то знову висмокче всю душу, всі сили та бажання, всю радість і любов? І, можливо, я вдруге не зможу його собі повернути назад.
Я читала багато порад, я є в багатьох групах жінок, які чекають. І вони там кажуть, що їхні чоловіки не несуть додому війну, що вони бережуть нерви та сон своїх дружин, не розказуючи їм нічого.
Вони роблять красиві спільні фото, романтичне та щемливе відео для соцмереж і пишуть красиві історії про кохання з військовим.
Іноді я заздрю, дуже заздрю цим жінкам, згадуючи все те, через що наша родина пройшла, і що я наразі не маю такої красивої історії.
А іноді я їм не вірю, бо хай як ти намагаєшся не приносити війну додому, вона пролізе в будь-яку маленьку шпарину. Твій чоловік принесе її сморід на своєму кітелі, у своєму баулі з військовими речами і у своїй голові.
І якщо ти будеш до цього не готова, війна зруйнує ваші стосунки, розірве на шмаття будь-яку здорову і міцну родину, а попіл розвіє над посадками.
Я дуже не хочу знову його відпускати, він дуже не хоче знову туди повертатись.
Ми втомлені і виснажені партнери, які тільки почали намацувати в темряві правильний шлях, але він уже пакує свій рюкзак, а я лишаюсь жити життя за нас обох.
Авторка: Катерина Лісова
На обкладинці ілюстративне фото Юлії Кочетової (Julia Kochetova)
Оригінал статті на сайті Українського кризового медіа центру українською та англійською мовами.
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Читайте також інші матеріали із рубрики “Голоси регіонів“
