Люди люблять історії. Люди дуже люблять історії. Будь-який досвідчений спеціаліст з історій – письменник, журналіст, поліцейський або шахрай розкаже вам, що люди люблять хороші сюжети більше, ніж власні гроші, здоров`я і безпеку.

Інакше вони би ніколи на них не велись.

Коли вам пише нігерієць, розказуючи, що ви отримали величезний спадок, і все, що вам треба для його отримання – перевести грошей ось сюди, він розказує вам історію. Вбудовує вас у сюжет, простенький, але спокусливий. Багато хто ведеться.

Так само люди ведуться на страшні сюжети у виконанні вуличних ворожок. На романтичні сюжети у виконанні альфонсів. На «мамо, я збив людину, кинь грошей на картку». А вже як люди ведуться на хороші сюжети у виконання політиків! Наприклад, сюжет про простого хлопця з народу, налаштованого побороти буржуїнів, має невитравний попит останні кілька сотень років.

Інколи люди ображаються на інших людей, коли ті не вписуються в їхні сюжети. Наприклад, коли ветерани, які повернулися з війни, не хочуть замість їх бити ось тих от, ну, тих, які в усьому винні. Адже він у голові собі вже цілий кінофільм зняв у жанрі месіанського бойовика. А вони не хочуть. Ну, і навіщо ви ветерани, якщо не хочете замість мене бити тих, хто мені не подобається, щиро засмучуються людина.

І знаєте, кого люди не люблять особливо?

Тих, хто руйнує ці сюжети. Тих, хто приходить і каже – люди, вас ошукують. Ні, в тебе ніколи не було багатого дядька в Нігерії. Ні, з твоєю мамою все в порядку, не треба давати ворожці волосину, загорнену у двохсотгривневу купюру. Ні, він не полюбив тебе з першого погляду. Ні, у твого сина і машини ж нема, і взагалі, йому ще чотирнадцять, і він спить у сусідній кімнаті. Ні, у простого Чипполіно з народу не можуть із повітря з`явитися гроші на загальнонаціональну рекламну кампанію і підтримка чотирьох каналів олігарха. Ні, ветерани тобі нічого не винні.

Деякі люди не піддаються зачаруванню сюжетів. Часто – тому що вони самі належать до окресленим у першому абзаці категоріям. Вони багато спостерігали за тим, як людей захоплюють в історії. Може, вони самі це робили. Вони дуже багато працювали із сюжетами – як їхні автори чи як їхні свідки. 

Досвід і старання дозволяють розвинути в собі жанрову кмітливість: вміння бачити звичні патерни, звичні прийоми, звичні емоційні гачки. Уміння відрізняти реалістичний діалог від нереалістичного за пишномовністю фраз, вигадану історію від невигаданої за відсутністю або наявністю подробиць, уміння відчути, де автор перебільшив, добрехав або скривив душею. Наприклад, якщо у вашому житті було багато опитувань свідків тих чи інших подій, для вас не секрет, що якщо кілька різних людей описують події, які відбулися в далекому минулому, однаково – швидше за все, вони змовились, а якщо з відмінностями в деталях – це якраз нормально. При тому, що у сприйнятті більшості людей справи йдуть навпаки. 

Це не значить, що людей з розвиненою жанровою кмітливістю не можна втягти в хорошу історію – всіх можна. Але висока ймовірність, що вони розпізнають спробу.

Розпізнати ж бо дозволяє досвід. Довести тим, хто вже втягнутий у сюжет, хто стежить за ним невідривно, значно важче.

Пам`ятаєте торішній скандал з Бурейко і курячими лапами? Коли такий собі Варченко, заступник керівника одного з департаментів Нацполіції звинувачувався в інтернет-переслідуваннях студентки Наталії Бурейко.

Автор цих рядків побачив «переписку шантажиста» – і посміявся. Тому що жанрова кмітливість з ходу волала – ну, бо ж фальш! Герої переписки говорять шаблонно-театральними фразами, як у пострадянському серіалі. У діалозі нема нічого зайвого, властивого звичайній людській переписці – тільки історія про злісного дядька, який домагається бідної дівчинки.  

Але це стилістичне відчуття. Чуйка. Відчуття, ґрунтоване на дуже довгій роботі з текстами загалом і фейками зокрема. Його не передаси людині без такого самого досвіду. Можна, звісно, послатися на вже зовсім відверті ляпи – наприклад, на те, що супостат вирішив пригрозити дівчині «постраждаєш, як Гандзюк», а та йому відповідає «яка Гандзюк?» (цікаво, якщо ти не знаєш, про кого мова, з чого ти взяла, що Гандзюк – вона, а не він?).

• Непереконливо! – скажуть тобі.

Бо людина не хоче тебе чути. Вона вже втяглася. Вона вже рветься рятувати дамзель з рук злодія. Або сама дамзель і з жахом «розуміє, як же тяжко бідолашці».

Вона буде відкидати твою аргументацію просто тому, що не треба ламати їй кіноперегляд. Вона буде скоса дивитися на тебе, як ти скоса дивишся на сусідів у кінотеатрі, які, голосно хрумкаючи попкорном, розмірковують над не реалістичністю того, що відбувається на екрані в дусі «у космосі вибухів не чути!»

Ти – так, особисто ти, дорогий читачу – можеш запостити в інтернеті фото будь-якого знайомого і написати «це педофіл, ату його». Якщо ти напишеш цей текст добре, якщо даси людям сюжет, в якому буде злочинець і злочин, який затягне емоційно – йому буде таке ату, що світ білий потемніє. Твій пост набере тисячі шерів, особливо, якщо ти закриєш можливість коментувати. У них тисячі людей будуть вправлятися у вигадуванні страт, на які вони би віддали супостата. Добре, якщо його спростування набере десяток шерів. І в коментарях під ним йому все одно будуть бажати смерті. Про всяк випадок. 

Є і погані новини. З тобою теж можуть так вчинити.

Історії завжди сильніші за факти. Особливо якщо в цих історіях є емоційна складова.

Нещодавно одне українське видання – хороше видання – опублікувало матеріал. У ньому три жінки, засуджені за вбивство чоловіків і співмешканців, розказували, що, насправді, вбиті – самі винні, били їх і знущались над ними.

Матеріал став популярним, довго ходив по руках. І на автора цих рядків дуже ображались, коли він говорив – люди, вибачте, ви розумієте, що у викладі вбивці вбивця завжди не винен, його завжди підставили, спровокували або довели? Часом це справді так, але самі лише слова засудженого, без додаткових свідчень, не можна приймати на віру.

Їх приймали. І говорили автору образливі слова – включно з тими людьми, які в іншій ситуації дуже засуджували б звинувачення жертви. Бо вже була емоційна залученість: це ж жінки, які постраждали від домашнього насилля!

Але проблема в тому, що співчуття одній зі сторін має виникати після перевірки фактажу, а не до нього. Хай там як поширене в нашій країні домашнє насилля, хай там як емоційно звучить ця тема – все одно не можна вірити на слово життєво зацікавленій стороні. Навпаки, що емоційніша історія – то більше вона потребує перевірки, то важливіше притримати свої душевні пориви.

Це фішка хорошого сюжету – у тому, що він встигає «на емоції» пробити щит вашого критичного мислення. Після чого установки, закладені в нього, вже трактуються як реальність і вбудовані в саме бачення ситуації. Втягнута людина дивиться зсередини сюжету, а не ззовні. Вона вже повірила в те, що це сталося, уже систематизувала жертв і злочинців, розвернути її фрейм сприйняття простим «давай критично ставитись до самого джерела інформації» не вийде. Вона уже поставилася. Не критично. Тепер версія цього джерела – частина її власного бачення.

Головний секрет успішності всіх шахраїв – у тому, що люди, які емоційно втяглися в сюжет, не хочуть із нього виходити. Вони самі раді одурюватися. Намагання витрусити їх можуть наштовхнутися на агресію. Сюжет уже вплетений у їх, пов`язаний із їхньою картиною світу, він уже майже їхня частина – а ви вириваєте його з м`ясом. 

Підіть, розкажіть, що князі Русі ніколи не брали Константинополь. Що в Японії є мечеті і можна завозити Коран. Що інквізиція не спалювала вчених на вогнищах. Що аеропорт Орлі і місцевість поблизу не названі на честь Пилипа чи Григора Орликів.

Та вас самих на вогнищі спалять.

Чому багато хто так агресивно поставився до історії Грети Турнберг? Та тому що жанрова кмітливість запищала! «Хрестовий похід дітей», – відомий і давній сюжет. Час від часу на високій трибуні перед тисячами камер цілком випадково опиняється проста американська дівчинка Саманта Сміт, яка служить справі миру. Або дівчинка Веверн Куліс-Сузукі (пряма попередниця Грети з різницею в 27 років), яка рятує світову екологію. Або інша реінкарнація пастушка Стефана з Клуа. Вустами немовляти говорить істина, його помисли чисті, його промови щирі, а хто засумнівається, той на дитину наїхав, погань така (а зовсім не на тих, хто влаштував цій дитині промоушен). 

• Але Грета каже корисні речі! – скажуть мені.

Можливо. За допомогою сюжету – казки, що чіпляє емоційно, можна маніпулювати людьми і в бік добра та світла. Питання в тому, чи не викликає у вас відрази сам факт маніпуляції. 

Врешті-решт, сюжети завжди брешуть хоча б тому, що спрошують те, що відбувається, приносячи подробиці в жертву красномовності. Хороший сюжет завжди однозначний, завжди заплющує очі на ті складнощі, що відрізняють реальне життя від казки і реальних людей – від образів. Наприклад, мати Тереза в популярному викладі – свята. А в контр сюжеті, у викладі британського популяризатора атеїзму Кристофера Хітчинса – рідкісна мерзотниця (його фільм, присвячений її діяльності, був названий «Янгол Пекла»). Тарас Григорович Шевченко у викладі підручника української літератури – національний пророк, а у викладі покійного Бузини – жалюгідний алкан. Питання у оформленні. У тому, якими фарбами – якщо взагалі фарбами – малювати портрет, які риси підкреслювати, а які опускати.

Можна навчити себе не зачаровуватися – у будь-якому разі, посилити свій magic resistance. Можна навчитися пізнавати маніпуляцію вже за емоційною побудовою тексту. Можна запам`ятати основні сюжети і просто бачити, коли їх чіпляють на твої багатостраждальні вуха.

Але ризикуєш на виході вбити себе фейспалмом, зрозумівши, скільки ж людей оберуть цього ніколи не робити.