Чужі і свої власні назви

Власні назви, тобто імена, прізвища, географічні назви тощо мають цілу низку функцій. По-перше, вони ідентифікують особу, об’єкт, місцевість і відрізняють їх від інших осіб, об’єктів, місцевостей. По-друге, власні назви пов’язують осіб, об’єкти, місцевості з певною мовою та культурою.

Найкраще це видно на прикладі імен. Існують імена, характерні виключно для певних культур, що не мають аналогів у інших мовах, наприклад, ісландське староскандинавське ім’я Сіґурдур. Однак досить суттєва група імен – це місцеві форми, що мають спільне походження, як правило, пов’язане з християнством.  Українською буде Петро, російською – Петр, польською – Piotr, англійською – Peter,  угорською – Péter, іспанською – Pedro, французькою – Pierre і т. д.  

         Імена, які мають аналоги у різних мовах, ми зазвичай не перекладаємо. John Wick в українському перекладі не став Іваном.  Катрін Деньов – не називаємо Катериною. Навіть серед слов’янських мов, ми переважно не перекладаємо західно- та південнослов’янські імена. Польське  Jerzy, словацьке Juraj, сербське Đorđe у нас не передають як Юрій (хоча усі вони мають одне походження), їх просто транскрибують. Таким чином ці імена зберігають свою культурну ідентифікацію.

Але за радянських часів з’явилося одне правило, що порушувало цю закономірність: російські та білоруські імена не транскрибувати, а перекладали українськими відповідниками. Тому Путін у нас часто Володимир, а не Владімір. Патрушев – Микола, а не Ніколай, дочка Сталіна – не Свєтлана, а Світлана, Уладзімер Арло́ў – у нас Володимир Орлов, а не Уладзімер Арлов.

За радянських часів ця норма мала дуже чітку і прагматичну функцію – показати, що ми один народ. Бо яка різниця між князем Володимиром та Володимиром Висоцьким, якщо їх звуть так само – одна культура, одна традиція.

І все ніби зрозуміло, тоді був радянський час, у перші десятиліття незалежності було не до того, але це правило чомусь зберегли і в новому правописі.