Як повномасштабна війна змінила мовну поведінку українців. Частина 4: мотивація і труднощі при зміні мовної поведінки

У заключній частині дослідження ми детально розглянемо найпоширеніші мотивації, що спонукали до зміни мовної поведінки, а також труднощі, що виникали в процесі. Насамкінець, надамо слово самим респондентам.  

Питання про мотивацію зміни мовної поведінки, на відміну від інших, було відкритим, без варіантів відповіді. Таким чином респонденти могли самотужки сформулювати власну мотивацію. Їхні відповіді можна підсумувати таким чином:

  1. Повномасштабне вторгнення РФ. Часом респонденти вказували як основну мотивацію, не війну загалом, а якийсь конкретний епізод або аспект: злочини в Бучі, удар по житловому будинку в Дніпрі, теракт в Оленівці, знищення Маріуполя, підрив Каховської ГЕС, загибель близьких людей, досвід окупації та полону, участь родичів у війні.
  2. Відраза/ненависть до ворога; прагнення дистанціюватися від усього російського; бажання не грати на руку ворожій пропаганді, яка називає українців і росіян одним народом і говорить про «захист російськомовних», бажання відрізнятися від росіян за кордоном.
  3. Поява/підсилення української самоідентифікації, усвідомлення приналежності до українського народу, важливості мови, вивчення історії, бажання підтримати розвиток української мови і культури.
  4. Емоційна мотивація – сором, злість.
  5. Ситуативна: оточення перейшло на українську, поява якісного українськомовного контенту.
  6. Піклування про дітей: бажання виховати їх українськомовними.

Невелика група респондентів зазначила, що давно планувала перехід на українську, а повномасштабне вторгнення стало остаточним поштовхом.

Труднощі при зміні мовної поведінки можна підсумувати так:

  1. Мовні проблеми: обмежений словниковий запас (нестача синонімів і фразеологізмів, погані знання спеціалізованої лексики, діалектизмів та архаїзмів), використання кальок із російської, труднощі з дотриманням чистоти української і скочування в суржик; складнощі із чергуванням голосних.
  2. Фактор досвіду і брак практики. Багато респондентів десятиліттями спілкувалися російською, для багатьох із них вона рідна, тому мисленнєві процеси в голові відбуваються російською. Через це використання української вимагає більше енергії, люди швидше стомлюються і говорять українською повільніше.
  3. Фактор стресу і емоцій. При вираженні емоцій, під час гніву і стресових ситуацій ті, хто перейшли на українську, часто зриваються на рідну російську.
  4. Проблема з усталеними мовними практиками: труднощі переходу на українську з тими, з ким десятиліттями послуговувалися російською (батьки, давні друзі тощо).
  5. Фактор оточення: якщо оточення переважно російськомовне, то перехід дається важче, і навпаки, переїзд у більш українськомовне середовище сприяв цим процесам. 
  6. Нестача українськомовного контенту (різноманіття якого менше за російськомовний).
  7. Насмішки оточення з помилок в українській і принизливі виправлення.

У додаткових коментарях і спостереженнях респонденти зазначили, що їх дратує російська, особливо у сфері послуг і від незнайомців, а також власна російська на старих відеозаписах. Частина хвалиться тим, що із часом змогла перевести внутрішній мисленнєвий процес на українську. Багато шкодують про те, що не змінили мовну поведінку раніше. 

Далі наведемо кілька промовистих коментарів респондентів (орфографія та пунктуація збережені):

«Коли тиждень і більше почала розмовляти виключно українською, то було трохи важкувато, ніби переломний момент, ніби зручніше було російською спілкуватися і це на кшталт якоїсь ломки було. Ну і також з друзями, які продовжують розмовляти російською трохи важкувато було продовжувати вести діалог українською, певний час переходила на російську» (жінка, 26-36 р., Київщина).

«Деякі знайомі, з якими разом тусили чи випивали, відвалилися через нерозуміння, вважали мене патріоткою напоказ» (жінка, 26-36 р., Житомирщина).

«Коли опиняюсь надовго в рускомовному середовищі, теж через якийсь час переходжу на російську, бо важко постійно контролювати цей процес» (жінка 36-45 р., Харківщина).

«Не завжди легко зорієнтуватися у використанні української саме у простих побутових ситуаціях, тому що немає подібного досвіду і сталих мовних шаблонів. Суттєва кількість вузькоспеціалізованої або професійної інформації ніколи не була перекладена українською. Вимушений або користуватися кальками з англійської, або імпровізованими перекладами, які не завжди зрозумілі колегам» (чоловік, 26-35 р., Одещина).

«Менший словниковий запас, ніж у рідній російській. Найважче відмовитися від звичних мовних патернів російською – фразеології, жартів, цитат і т.д.» (чоловік, 26-35 р., Київ).

«Як білінгву, мені по-перше, важко ламати в собі звичку автоматично відповісти на тій мові, якою до мене звернулися, доводиться контролювати. Ну і є іноді інциденти коли люди хочуть “нармальна общаться, как раньше” – доводиться пояснювати. Або тролі, які вважають моє прізвище російським і через це шпиняють. Ну і просто всілякі хами російськомовні – куди ж без них…» (жінка, 46-55 р., Київ).

«Переважно то були складності особистого характеру, адже в мене було повне російськомовне оточення. Я живу в Запоріжжі і в нас дуже зросійщене місто. Отже перейти на українську мову було складно, бо мало з ким була можливість практикувати. Зараз вже в мене немає таких складнощів… моя українська досі привертає увагу в громадських місцях. Більшість сприймає це позитивно, деякі просто з подивом дивляться, але є люди, котрі ставляться до мене негативно або вороже, коли чують мою українську мову» (жінка, 26-35 р., Запоріжжя).

«Року виявилось недостатньо для повністю вільного мовлення. Важко розмовляти довго, важко, коли треба паралельно на чомусь ще концентруватись. Багато суржику, малий словниковий запас, до автоматизму ще доволі далеко. Буду практикуватись далі» (жінка, 46-55 р., Київ).

«В мене суржик, можу довго пригадувати якесь слово українською, якщо не згадаю, кажу російською. І завжди перемикаюсь на російську, коли спілкуюсь із своїми дітьми, ніяк не перестроюся, наче якийсь бар’єр» (жінка, 36-45 р., Харківщина).

«На початку було незвично і трохи «пусто» без звичного контенту, довелося трохи пошукати українсько- або англомовних аналогів, але все швидко налагодилось» (жінка, 26-35 р., Волинь).

«Наразі перехід на орксійську відбувається неусвідомлено. Російськомовний співрозмовник або емоційне навантаження. Але досить рідко і щораз рідше» (чоловік, 36-45 р., Хмельниччина).

«Були зауваження щодо небажання спілкуватися зі мною українською через її несприйняття, але я продовжувала використовувати українську в побуті, на роботі тощо. Побачивши, що я не ведуся, переважна більшість переходила на спілкування українською. Були випадки, коли пацієнти (я працювала до тимчасової окупації міста лікарем в ковідному шпиталі) плакали від розчулення, що чують українську. Таких випадків було дуже багато» (жінка, 56-65 р., Запоріжжя).

«Я родом з Луганщини і все попереднє життя був російськомовним. Проживаючи у Києві з 2014 року і задовго до повномасштабного вторгнення, намагався потроху українізуватися – мовою гаджетів була українська, вживав багато україномовного контенту, але говорити українською в майже повністю російськомовному оточенні колег, друзів та родичів було ніяково і страшно. Бо не хотілося почути висміювання і виправляння моєї недосконалої української або зайвих питань. Та й було важко мислити українською, коли зі мною говорять російською і це моя базова мова. У коротких розмовах з україномовними, швидко перемкнутися не виходило і починались помилки та сурж, яких я соромився. Тому здебільшого продовжував говорити російською. З набуттям чинності закону про українську мову у сфері обслуговування, почав говорити українською в позиції клієнта. В такий спосіб бажав підтримати тих працівників, які самі українізуються, та потроху практикувати власну розмовну українську. З початком великої війни, свідома частина суспільства та моє оточення вже не висміює суржик, не виправляє помилки та не ставить запитань щодо мого мовного переходу. Це дозволяє вільніше та природніше розмовляти українською навіть з російськомовними, не боятись помилок і не зациклюватися на них» (чоловік, 26-35 р., Київ).

«Виявилося що з батьками і старшим братом перейти на українську найважче, досі частіше за все переходжу на російську. Я припускаю, це пов’язано з тим, що з цими людьми я понад 20 років спілкувалася російською, і цей перехід відчувається як штучний та театральний» (жінка, 18-25 р. Одещина).

«Мені дико неприємно переглядати (точніше чути свій голос і мовлення) архівні домашні відео, коли ще говорила російською. Дуже ріже слух» (жінка, 26-35 р., Харківщина).

«Мені соромно, що я не змінила мову спілкування раніше. Хоча хотіла цього 20 років. Рада, що тепер це зробила і сподіваюся, відкату не буде» (жінка, 36-45 р., Київ).

«Якщо до переходу в мене була ідеальна російська і дуже погана українська, то зараз в мене ідеальна українська і суржик, замість російської» (жінка, 18-25 р., Дніпропетровщина).

«На днях наснився сон, що говорю російською. Було неприємно 🙂» (жінка, 26-35 р., Дніпропетровщина).

«Почати думати українською важче, ніж говорити, але це питання піврічного терміну. Після того, вже можна елементарно забувати, як якесь слово російською. Глобальні сервіси типу гугла, ютуба і соцмереж безбожно тулять російськомовний контент в регіоні UA і видалити його з алгоритмів вподобань важче, ніж здається» (чоловік, 36-45 р., Дніпропетровщина).

«Зміна мовної поведінки відбулася під дією шоку від повномасштабного вторгнення, але чим далі тим більше розуміння, що мова спілкування важлива і повертатися до російської немає жодного бажання» (чоловік, 36-45 р., Київ).

«Труднощі з пошуком нових слів, з відчуттям, що стало складніше думати, важче висловити свої почуття. Досі, після понад року використовування української, часто використовую русизми і важко позбавитись від російських кліше в мові. Коли мозок втомлений, говорити українською важче. Я відчуваю приглушену, але досі присутню кризу ідентичності, іноді здається, що не впізнаю і не розумію себе. Більше немає мови, в якій я живу, усі мови стали чужими і використання усіх мов, які я знаю, є зусиллям» (жінка, 26-35 р., Київ)

«Мені не було складно перейти на українську мову, тому що я завжди розмовляла нею зі своєю дитиною та батьками. Але з чоловіком, друзями та на роботі говорила російською, тому що це було необхідно і популярно. Деякий час після повномасштабного вторгнення мені підсвідомо хотілося зберегти своє життя таким, яким воно було ДО, і мова була основним атрибутом. Але коли все більше часу спливало “у війні”, це свого роду посприяло “дозріванню” моєї українізації» (жінка, 36-45 р., Київ).

«Мені було би значно легше повністю перейти на спілкування українською, якщо б мене не цькували за інтонації» (жінка, 36-45 р., Київ).

«Продовжую думати російською. Постійно у памʼяті спливають дитячі російські вірші і казки. Онучці нема що розказати чи заспівати українською і це бісить просто…» (жінка, 46-55 р., Полтавщина).

«… Є порада для тих, хто тільки на початку переходу – видаліть російську клавіатуру з усіх девайсів, мені це допомогло. І не соромтесь вставляти рос. слова, коли не можете згадати потрібне слово. Всі зрозуміють. Краще так, ніж переходити на російську повністю. Потім як буде час можна скористатись перекладачем і запам’ятати український відповідник тому ж “полотэнцю”)))» (жінка, 26-35 р., Луганщина).

«Маю цікаве спостереження: якщо російською розмовляє мій знайомий (і я знаю що він/вона не “сепар”), то я сприймаю це цілком нормально/спокійно; але якщо російська заучить від незнайомого або, тим паче, кацапа – то це дратує до стану “вбив би”» (чоловік, 46-55 р., Київ).

«Інсайт такий, що я не помічала, що є багато матеріалів і досліджень на тему того, що Росія робила і як впливала на Україну. І причина була в тому, що я була в російському інфопросторі. Зараз відкрила для себе багато цікавого. Всі про це говорили, але, на жаль, я це пропустила(» (жінка, 26-35 р., Київ).

«Иногда мне стыдно говорит на русским» (жінка, 46-55 р., Київ).

«Да. Мне 75 лет и моя память не хочет запоминать новые слова. Я стала больше читать, понимать, и стали проскальзывать украинские слова. Я прожила на Украине 35 лет. Все вокруг меня говорили на русском языке. Я с СССР.  Сейчас я сожалению, что не учила украинский язык!» (жінка, 75 р., Дніпропетровщина).

 

Були серед респондентів і такі, чиї батьки в окупації, або навіть вони самі перебували на момент анкетування на неконтрольованих територіях:

«Мої батьки в окупації. З ними намагаюсь спілкуватись російською задля їх безпеки. Бо вони автоматично переходять на українську зі мною і це можуть почути. І це дуже важко, спілкуватись російською зараз…» (жінка, 26-35 р., Луганщина).

«Майже не вживаю українську через побоювання неприємностей з окупантами» (чоловік, 46-55 р., Запоріжжя).

 

Південь Херсонщини, Запоріжжя і Донеччини та північ Луганщини під окупацією більше півтора року. Донбас і Крим окуповані 9 років. Там відбуваються зовсім інші процеси з мовною поведінкою, ніж ті, які показало наше дослідження. Сподіваємося, невдовзі тамтешня мовна ситуація, спричинена окупацією, зміниться на більш сприятливу.

 

Написано у співавторстві з аналітиком Олександром Ровняком.


ЧАСТИНА 1: ЗАГАЛЬНІ РЕЗУЛЬТАТИ

ЧАСТИНА 2: СТАТЬ, ВІК, ОСВІТА

ЧАСТИНА 3: РЕГІОНИ, ДОСВІД ПЕРЕСЕЛЕННЯ, ІМОВІРНІСТЬ ЗМІНИ МОВНОЇ ПОВЕДІНКИ

Журналіст

Залиште коментар

4 − 2 =