Деколонізація публічного простору
Питання деколонізації для багатьох стало нагальним і очевидним аж після повномасштабного вторгнення, коли Росія дала практичний урок з історії. До цього деколонізацією переймалася меншість, яку, на жаль, ніхто не чув. Харків’янин Вадим Поздняков займається очищенням українського публічного простору ще з часів Майдану. Спочатку він добивався реалізації закону про декомунізацію, зараз – про деколонізацію. Разом з однодумцями він моніторить публічний простір всієї країни і намагається вичистити всі сліди «руского міра». Ми поговорили про складнощі та хитросплетіння цієї, на жаль, нелегкої справи.
Фото надано Вадимом Поздняковим
Можеш розказати, як починалася ваша ініціатива?
Із 2014 року ми їздили і валили комуністичну символіку в Харкові та області. У 2016 році організували з друзями проєкт «Декомунізація. Харків»: зробили інтерактивну мапу, щоб зібрати все, що є в місті. Тоді ми думали, що це тільки харківська проблема, але потім побачили масштаб і потихеньку розширилися на всю країну. За кілька років кількість об’єктів на цій карті стала величезною.
Ми зрозуміли, що їздити в кожне село нереально, тому почали працювати зі зверненнями, дзвінками, медійно підсвічувати тему. Переважно писали до місцевої влади. Якщо не допомагало, зверталися в Нацполіцію та СБУ. Десь доводилось вирішувати питання через місцевих князьків.
За законом про декомунізацію був певний період, коли питання демонтажу і перейменування вирішувала обласна влада. У тих регіонах, де вона була активна і адекватна, вдалося багато зробити, а потім ці повноваження перейшли на рівень місцевої влади, і процес загальмувався й ускладнився. Бувало так, що самі сільські ради приховували пам’ятники, які в них позалишались. Так виявилося, що донедавна на Хмельниччині було ще 20 Ленінів.
Така ж проблема з назвами вулиць. Наприклад, за законом треба було перейменовувати вулиці Валєнтіни Терешкової, але їх переважно залишали. Терешкова голосувала за анексію Криму, вона член «Єдіної Росії». Станом на початок 2021 року в Україні було близько 300 назв вулиць на її честь. Ми почали писати звернення, і на кінець 2021 року їх залишилося біля 90. Але навіть зараз їх є ще десь 20.
Якщо говорити про пам’ятники, то скільки їх вдалося демонтувати до 24 лютого 2022 року?
Точних цифр не пам’ятаю. Вручну ми демонтували десь 20 пам’ятників Леніну і ще сотню іншим комуністичним діячам, на кшталт Кірова, Калініна, Петровського чи Постишева.
Який випадок був найскладнішим?
Жуков у Харкові. Його кілька разів зносили і повертали на місце. Були навіть спроби запустити якісь кримінальні провадження на активістів. Я у них навіть проходив у статусі свідка. Але жоден суддя не ризикнув довести справу до кінця.
У результаті Жукова в Харкові остаточно повалив підрозділ «Кракен» аж у квітні 2022 року, коли російські війська були на об’їзній міста.
Як ситуація змінилася з повномасштабним вторгненням?
Діяльність з декомунізації масштабувалася до деколонізації. Тобто до Ленінів і Кіровів додалися Пушкіни, Достоєвські та Толсті. Усе почало рухатись значно швидше.
Пам’ятаю, влітку 2021 року я в Мукачеві сфотографувався з пам’ятником Пушкіну і написав, що його треба прибрати, бо де Пушкін, а де Мукачево. І тоді на мене налетіли навіть мукачівські патріоти, мовляв, не треба його чіпати; у коментах була страшна дискусія, а після початку повномасштабки самі ж мукачівці його й прибрали. Отакий злам відбувся.
Раніше ми буквально прогризали кожен пам’ятник чи назву кожної вулиці, а зараз такого значно менше.
І скільки людей у тебе в команді? Як ви працюєте?
У команді в мене кілька людей, які працюють щодня. Кілька десятків періодично щось на волонтерських засадах допомагають.
Зараз ми завершили інвентаризацію вулиць на всіх підконтрольних територіях і будемо братися за окуповані. Із пам’ятниками ми ще не завершили інвентаризацію, бо це теж в кожній громаді треба зібрати інформацію.
Якщо говорити про теперішні підконтрольні території, то процес усюди однаковий, чи є якась регіональна специфіка?
Дуже часто усе залежить від ініціативності влади та зовнішніх стимулів. Ось наприклад, Хмельницька і Вінницька області доволі подібні. Хмельницьку ми діставали зверненнями, а Вінницьку ні. У Хмельницькій області перейменували 70 – 80% назв, а у Вінницькій майже нічого. Там, де в нас не вистачало сил, там і результати слабкі. Проблема в тому, що більшість людей, які цим займалися на місцях, зараз майже всі воюють. Деякі, на жаль, вже навіть загинули. Тобто дуже часто на весь регіон може бути кілька людей, які цим дійсно цікавляться і намагаються рухати. А там, де таких нема, там все стоїть.
У Києві доволі проблематична ситуація. Ми нарахували біля 300 пам’ятників і меморіальних дошок під демонтаж. Щорса мали перенести у музей ще у 2018 році, є усі відповідні рішення, а він і далі на місці. У Харкові, як не дивно, з цим зараз активніше. Міська влада попросила у нас список об’єктів під демонтаж. У Херсоні процес зарухався, а от малим деокупованим громадам ми зараз не пишемо, бо там бувають вщент зруйновані села. На Закарпатті є такі громади, що не можуть провести засідання, нема кворуму, бо депутати втекли в Угорщину. Різні бувають ситуації.
Ті, хто хотіли щось демонтувати і перейменувати, уже це зробили, а інші опираються. Я бачу чітку кореляцію – де домінує московський патріархат, там цей процес найважчий.
Я боюсь, що зараз основні пам’ятники приберуть, увага спаде, а дуже багато об’єктів залишиться. Мені дуже не сподобалось, коли Інститут нацпам’яті відзвітував, що всі пам’ятники Леніну знесено, хоча, насправді, їх залишалося ще десь 150. Зараз я не хочу попасти в таку саму ситуацію, тому будемо намагатися усе дотиснути. Думаю, на це піде ще роки зо два.
Які аргументи проти деколонізації ти найчастіше чуєш?
«Не на часі». «У країні війна, що ви тут зі своїми вулицями?». «Давайте краще гроші відправимо хлопцям на фронт». Гроші – це дуже цікавий аргумент, бо суми, насправді, невеликі.
У Довгому на Закарпатті на фасаді школи був величезний Ленін. Ми зібрали 10 000 гривень, село докинуло 10 000 і це величезне зображення закрили. А зняти якогось Пушкіна, чи якусь радянську зірку – це взагалі копійки, а іноді безкоштовно, бо є комунальні служби. Хіба на пальне витратити тисячу гривень. Щодо перейменування вулиць, то покажчики зараз змінювати ніхто не змушує, а саме перейменування безкоштовне.
Чи є у тебе якісь свіжі цифри?
Із початку широкомасштабного вторгнення деколонізовано десь близько 9000 – 10 000 назв вулиць. Але ще слід перейменувати десь 12 000 – 14 000, і це тільки якщо говорити про підконтрольні території.
Серед цих назв є доволі дискутивні. Хтось думає, що народжений у Києві Булгаков – це наш письменник, а хтось вважає Тичину радянським колаборантом. Як, на твою думку, провести межу між тим – які персоналії варто прибрати, а які залишити?
Часто буває так, що одні міста залишають вулиці Чехова і Чайковського, а інші прибирають вулиці Винниченка – таке було на Київщині.
При Інституті національної пам’яті зараз створюють комісію, яка визначатиме, які саме назви підпадають під перейменування. Я думаю, що будуть дуже палкі дискусії, але треба виробити якийсь консенсус.
В Одесі буде своя історія, тому що там, справді, жило і працювало багато російських діячів. І вони дійсно мають стосунок до історії міста. Південь Одещини колонізований болгарами під керівництвом російських генералів, на честь яких пам’ятники і назви вулиць. Це місцева історія, яка вимагатиме особливого підходу.
Що робити з радянськими пам’ятниками Другої світової? Закон про декомунізацію їх поки оберігає.
Якщо щодо радянських написів, серпів і молотів є розуміння, що їх треба прибрати, то щодо цих радянських солдатів, я думаю, буде дискусія. Серед моїх підписників більшість за демонтаж «альошок», але суттєва частина населення буде проти.
Я не вважаю що пам’ятники Другій світовій треба зносити, їх слід переосмислити і переробити. Зараз більша частина пам’ятників – це радянські зикурати. А можуть бути адекватні місця пам’яті: стели з прізвищами загиблих українською мовою без серпів і молотів із датою 1939 – 1945.
