У мемуарах Леоніда Плюща я прочитав про Головліт –  організацію, яка відповідала за цензуру в Радянській Україні. Плющ згадував, що ця потужна машина контролювала майже усе, до чого могла дотягнутися. У мене виникла ідея знайти людей, які працювали у цій установі, і вмовити їх на інтерв’ю. Мені вдалося відшукати двох колишніх головлітівців. Я розумів, що вони можуть соромитися цієї сторінки свого минулого, тому відразу гарантував повну анонімність. Один з них відмовився говорити, посилаючись на слабке здоров’я і похилий вік. Другий тричі кидав слухавку, коли чув слово «Головліт». Я спочатку подумав, що це поганий зв’язок і перетелефоновував, але потім ця людина поважного віку триповерховим способом сказала, куди мені піти. Я ковтав образи і кілька разів телефонував знову, щоб переконати людину у тому, що її досвід дуже цінний для історії, і я гарантую анонімність, але марно. Кожна розмова закінчувалася добірним матом. Що ж, цю лексику у нас називають нецензурною. Може, так колишній цензор компенсує свої трудові звитяги.

Мені не залишилося нічого іншого, як звернутися до архівів. Документи точно не пошлють тебе, хоча додаткові запитання ти їм не поставиш. 

Історія питання

З чим у нас асоціюється цензура? Мабуть, відразу на гадку спадає «великий брат», тоталітарний режим, Іосіф Полпотович Шикельґрубер. Хоча, насправді, історія значно давніша за Орвелла і криваве ХХ ст. Якщо не вдаватися в широкі визначення цензури як боротьби з інакодумством (у такій версії цензура буде ровесницею найдавнішої професії), а звести її до контролю за масовим поширенням інформації, то матір’ю цього явища стала середньовічна церква. 

Так склалося історично, що в Середні віки церква була основним осередком писемності, тобто масового поширення інформації. У середині XV ст. Ґутенберґ винайшов друк, чим здешевив і пришвидшив книговидання та знищив монополію ченців-переписувачів. Потім почав ширитися протестантизм. Церква намагалася побороти вільнодумство. Саме для боротьби з можливими відступами і виник контроль над друкованою продукцією. 

Через сто років після винайдення друку з’явився Index librorum prohibitorum (1559 р.), тобто список заборонених книг, який запровадив папа Павло IV. Цей список постійно поповнювався (востаннє у 1948 р.), поки у 1966 р. його не скасував знову ж таки папа Павло, але цього разу VI. 

Коли друк почали використовувати не тільки в релігійній сфері, досвід церковного контролю перейняла і світська влада. Цензура не була такою помітною, поки писемність та інформація не стали масовими.  З’явилися друковані ЗМІ, з’явився їхній контроль. Потім людство придумало радіо і телебачення, а влада пристосувала контроль. Навіть інтернет, що видається простором свободи, може нею похвалитися дедалі менше. 

В царській Росії цензура остаточно розправила плечі у 1804 році, коли Олександр І схвалив перший цензурний статут. Цензурою займалася Академія наук, Московський університет, народні училища, градоначальники. Паралельно існували відомча і загальна цензура. 

Цензуру практикували і в Австро-Угорщині, яку в нас дехто вважає простором свободи. Для прикладу альманах «Русалка Дністрова» (1834 р.) не сподобався цензору Левицькому. Його довелося друкувати у Будапешті, щоб обійти місцеву цензуру; наклад потім усе одно конфіскували. 

У ХХ ст. цензуру з різним розмахом застосовували по всій Європі. Навіть гетьман Скоропадський встиг запровадити військову та загальну цензуру. Останньою займалося Бюро преси при МВС Української Держави. 

Для чого я це усе пишу? Для того, щоб показати, що цензура у СРСР не з’явилася на голому місці. Це була стара-добра світова практика. Інша справа – масштаб. От чим-чим, а масштабом одна-шоста земної суші завжди могла і вміла похвалитися.

6 червня 1922 року декретом Раднаркому РСФСР створено Головне управління у справах літератури та видавництв (Головліт). СРСР офіційно створено 30 грудня цього ж року. Тобто інституційна модель цензури була готовою ще до остаточного утворення держави.

Спочатку Головіт РСФСР хотів відкрити свої філії і в УСРР, але для видимості незалежності 29 серпня 1922 р. утворено своє маріонеткове Центральне управління у справах друку. У 1925 році його перейменували в УкрГоловліт. Установа кілька разів змінювала назву і підпорядкування, але для зручності я її називатиму Головлітом. Ця установа мала центральне управління та обласні представництва, облліти. 

В Українських архівах, на жаль, не збереглися документи Головліту до початку Другої світової, тому дуже важко реконструювати становлення цієї структури, але документи з 1940 року дають певне уявлення. 

Цифри і статистика

У 1940 році (поки ще війна не прийшла в СРСР) на Головліт працювало 168 цензорів, 440 районних уповноважених та 352 нештатних працівників. Зарплати для штатних працівників коливалися від 800 до 300 рублів, для нештатних від 250 до 100 рублів (середня зарплата на той рік – 339 рублів).

За 1940 рік цензура проконтролювала: 1154 пресові видання – це текст обсягом 21 444,4 авторських аркуші (якщо врахувати що авторський аркуш – це 40 000 знаків, а книга середнього розміру має 400 000 знаків, то виходить 2144 таких книжок).

У 1945 році цензори працювали вісім годин, а керівництво – з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора. Разом з ними завжди чергували два політ-цензори, щоб оперативно обробити інформацію. 15 серпня 1945 року 11 обллітів отримали догани: зроблено контрольні дзвінки, а чергові цензори не зняли слухавку. Тому центр встановив цілодобові чергування. 

За десять років цифри обробленої інформації стрімко зростають. У 1950 р. Головліт, включно зі всіма філіями, проконтролював 1155 газет (121 077,5 а.а.), книг на 5554,3 а.а., ефір 634 радіовузлів на 54 490,48 годин (30 899,56 а.а.) дрібний друк 327 218 назв (46 429,39 а.а.). Разом це складає 203 990,75 а.а., що дорівнює майже 20 400 книгам середнього розміру. Це доробок 238 штатних цензорів та 702 нештатних.

Таким чином 940 цензорів обробило еквівалент 20 400 книг. Тобто один середньостатистичний цензор за рік дуже уважно прочитував десь 22 книги середнього розміру, майже дві на місяць.

А ще у тому році цензори проконтролювали 1068 типографій, 47 273 бібліотек (84 817 069 томів); 3430 книгарень, 128 музеїв, 928 виставок. 

Уявлення про робочий рік Головліту (центрального апарату) можна скласти з планів на 1955 р.: обласні наради цензорів, рейд на 180 бібліотек та 100 магазинів, перевірка бібліотек профспілок та санаторіїв, перевірка фондів іноземними мовами в 30 бібліотеках Києва, перевірка фондів грамплатівок, перевірка художньо-рекламних та художньо-виставкових майстерень, цензорські втручання в експозицію музеїв та виставок, цензорські втручання у матеріали репертуару для «видовищних заходів»…

У 1972 році Головліт обробив 907 135 а.а. тексту (90 714 книг). Зростання кількості інформації величезне, порівняно з 1950 р. – у 4,5 рази, хоча штат Головліту не збільшився. 

Судячи зі звіту, на той час уже практикувався двоступеневий контроль. Тобто інформацію перевіряли двічі – до і після оприлюднення. Наприклад, звіряли схвалений цензурою макет газети з тими примірниками, які продавалися у кіосках, або ж слухали ефір і контролювали, чи не відступає диктор від затвердженого тексту.

У 1972 році під другий рівень контролю підпало 32 % всієї інформації, тобто 290 284 а.а. (29 028 книг). Під час повторної перевірки виявлено одну цензорську помилку, 15 безпідставних втручань, попереджено 19 розголошень забороненої інформації. Так жило інформаційне поле СРСР у пік «золотої» брєжнєвської доби, після якої цензура почала іти на спад.

Чи вдавалося комусь обійти цензуру? Абсолютно усі установи з розмножувальною технікою були під суворим контролем. Скажімо, у 1973 році було 2853 такі організації, але за всім не устежиш. У цьому ж році зафіксували 144 випадки видань без цензорського контролю, і тут йдеться не про антирадянську крамолу чи самвидав, а про звичайні технічні брошури, збірки задач, конспекти лекцій, видані маленьким тиражем. 

Цензор та його офіс

Хто працював цензором? У 1972 році усі працівники були членами КПРС, крім 3 кандидатів у члени партії. Понад 80 % мали вищу освіту. 40 % працівників станом на цей рік пропрацювали понад десять років в установі, а 30 % не витримували і трьох років. Тобто робота була явно не для всіх. Але ті, хто знаходили у собі відповідне покликання, працювали цензорами довго.   

Як виглядав цензорський офіс, можна уявити, прочитавши інвентаризаційний акт Ворошиловградського (Луганського) облліту за 1973 рік. Отже, в офісі були: столи, стільці, шафи, тумбочки, вішалки, чорнильниці, настінні годинники, динаміки, настільні лампи, вентилятор і… халат бавовняний та калоші. Останні дві позицій свідчать про те, що робота вимагала постійної присутності і певної домашності. Символом влади цензора був штамп, яким надавався дозвіл на публікацію.

Перевіряти інформацію без ґуґла чи всесоюзного інтранету було важкувато, тому облліти мали свої бібліотеки. У Ворошиловградському інвентаризовано атласи, словники, енциклопедії, матеріали з’їздів партії, «Справочник пропагандиста» і т.д. – загалом 296 позицій. Якщо і цієї інформації бракувало, то в межах установи діяла довідкова служба з картотекою на 400 000 позицій – своєрідна база даних заборонених знань.   

Накази

За наказами цензорів, що зберігаються в українському архіві, можна простежити лінію партії.

Наприклад, 30 березня 1945 року дозволяють видати антибандерівську книгу-агітку Остапа Вишні «Самостійна дірка» на 20 000 примірників. Ось промовиста цитата з передмови: 

«Є таке старовинне народне прислів’я: «Не руш ОУНця — воно не смердітиме», але за часи Вітчизняної війни ОУНці почали смердіти, сказати б, самодіяльно, отже, з огидою доводиться вживати дезодорації».

У 1945 р. цензура пильно дбала про радянську агіографію. Якщо щось хоч трохи не дотягувало до канонічного ідеалу, то це відразу вилучали. Наприклад, затримали на доопрацювання збірку «Вогні перемоги», вилучили з книгарень як «неякісні» 22 000 портретів «Верховный Главнокомандующий Генералиссимус Советского Союза И. В. Сталин», поштову листівку зі Сталіним (70 000), альбом «Маршали Советского Союза».

Серед наказів за 1950 рік є дозвіл на друк короткої біографії «Йосиф Віссаріонович Сталін» (200 000 прим.) та шкільного «Букваря» (600 000 прим.), який також уважно перевірили. 

У цьому ж році партія помилувала Тичину, тому переглянула минулорічну заборону і дозволила друк збірки «Вишиємо Сталіна портрет» українською 75 000 прим. та російською 50 000 прим.

У 1950 р. з продажу і бібліотек вилучили 35 книг, які видано у 1920 – 1940 рр., тобто уже за Союзу і з дозволу тодішньої цензури, зокрема, збірку «Вірність» Рильського 1946 р., працю Дорошкевича про Куліша 1927, працю Полякова «Еволюційне вчення та релігія» 1930 р., працю Цукера «Проституция и ее причины», Дніпропетровськ, 1926 та ін. 

Процес вилучення тривав перманентно. Наприклад, у 1972 році перевірено 1832 бібліотеки та 440 книжкових магазинів, вилучено 38 найменувань з бібліотек та книгарень. Вилучали, як правило, книги тих, хто ставав «ворогом народу» або «кандидатом у вороги народу». Вилучали не тільки готові книги, але і позиції з видавничих планів. У 1973 році вилучили 650 найменувань. 

Прямота лінії партії

Загалом радянська цензура мала два основні вектори: збереження військової таємниці (засекречувалися наукові розробки, дислокація військ тощо) і твердий контроль за тогочасною політкоректністю (ні, йдеться не про расистські анекдоти, а про паплюження світлого образу радянської влади, релігійну чи капіталістичну агітацію, натяки на націоналізм і порнографію). Про це є два анекдоти.

Перший з них такий: «Радянська цензура не допустила розголошення військової таємниці і змінила назву «Слова о полку Ігоревім» на «Слово про підрозділ Ігоря».

У 1972 р. цензори уникнули розголошення 5000 заборонених свідчень, що могли зашкодити Батьківщині. 90 % з них – інформація про дислокацію військ, науково-дослідних інститутів і таємних об’єктів. Облліти боролися з розголошенням наукових відкриттів, що перебували на початковій стадії. Наприклад, Харківський облліт зняв з наукового збірника статтю «Кріохірургічна установка».

Другий анекдот про цензуру такий: «Цензор довго дивився на текст про кухню, а потім таки виправив «український борщ» на «український радянський борщ».

У звітах про 1972 р. згадують про плакат видавництва «Мистецтво» «Наш досвід – вам, товариші». Цензорові не сподобалося «невдале рішення художника Бахіна щодо розкриття обміну виробничим досвідом… Зображено руку, протягнуту долонею вверх, ніби людина просила милостиню, а над нею напис «Бригада Комуністичної праці». Плакат зняли з виробництва. 

У цьому ж році заборонили український переклад книги 1929 року Зеєва-Ордінцева «Зла земля» про приєднання Аляски до Росії, бо там розповідалося, що російські колонізатори принесли пияцтво, насильство і грабежі на Аляску, а парламенти у місцевих племен існували «коли на місці Москви кочували скіфи». З п’єси Мокрієва «Три тополі» вилучили репліки, де татари нарікають на виселення з Криму і тужать за Батьківщиною, а з п’єси Г. Плоткіна «Каштани Києва» фразу про те, що «євреї повинні допомагати одні одним». Зі збірки «Научные труды по истории КПСС» вилучено статтю Синенка «Участие В. Я. Чубаря в осуществлении Ленинской нацыональной политики», оскільки там згадувалося про політику українізації. Зі збірки статей «Неспокій шукань» Пресовського видалено статтю, присвячену Мисику, оскільки там недавнє радянське минуле названо «трагічним» та «страшним». В іншій статті збірки при аналізі поеми Уварова видалено невдалі приклади рим: «Ульянов – стаканов», «Ульянов – горлопанов», «Концы равны – Надежды Константиновны». Із тексту повісті Кулаковського і Синченка «Ой гук, мати, гук» видавництва «Веселка» видалено уривки з опису Коліївщини, де акцентувалося на придушенні національно-визвольних змагань російським військом. У Чернівцях знищено тираж листівки з підписом «Чернівці – столиця Радянської Буковини», оскільки у місцевих умовах таке формулювання політично небезпечне, бо може трактуватися як сепаратистське.

У документах Головліту також фіксуються цензорські недогляди і перегини. Наприклад, У 1945 р. у «Літературній газеті» переплутали підписи під ілюстраціями картин Манайла (в документі він Монайло) і Бокшая з вини цензора, що усно дозволив друк без дозвільного штампа і присвоїв цензорський номер авансом. Це було друге порушення цензора і йому виписали сувору догану. 

У 1955 році Сумський облліт неправильно потрактував розпорядження Всесоюзного управління і вилучив з бібліотеки 90 найменувань, за що отримав догану і наказ повернути книги. 

У 1973 році Донецький облліт помилково дозволив передрук праці 1965 року, де обзивали і висміювали Ніксона. Згідно з інструкціями, американських політиків висміювати можна було, а Президента США – ні. У 1965 році Ніксон ще не був Президентом. 

Спад і занепад

Починаючи з 1985 року, цензура починає слабнути. Від цензорського контролю звільнили видання шрифтом Брайля для сліпих та дрібний друк, а також видання, які протягом кількох років не отримували зауважень цензорів, на кшталт «Радянського хіміка», «Авіатора», «Молодого журналіста». 

У 1987 році почали поступово відкривати закриті фонди, у які входило 27 000 радянських видань і 250 000 іноземних.   

У 1989 через цензуру пройшло 172 тис. авторських аркушів (17 200 книг середнього розміру), у 1990 уже 144 тис. – у 6 разів менше, ніж у 1972 р. Головліт перетворили з цензорського на консультативний орган, проте система за інерцією діяла далі. 

У 1990 р. знайшли 338 таємниць, які не варто розголошувати, але редакції уже дозволяли собі певний непослух і врахували 326 рекомендацій. Головліт, що раніше мав двоступеневий контроль інформації, тепер більше контролював інформацію тільки після її публікації. 

У 1990 році голова установи Солодовник бідкався, що видання Львівської облради «За вільну Україну» не слухається рекомендацій установи (хоча матеріали для консультацій їм надсилали), а інші видання навіть не присилали на контроль випуски. 

Як не дивно, але розпад СРСР не став кінцем Головліту. У 1993 році Головліт, що називався уже тоді Головним управлінням по охороні державних таємниць, ще діяв. За один квартал до друку перевірили 23 437 а.а. і зробили 84 зауваження (враховано 77) і 57 070 а.а. після друку, провели 1099 нарад у видавництвах і редакціях. 

Зауваження стосувалися військових таємниць. З газети «Голос України» вилучили згадку про 7-у ракетну дивізію РГК, а з газети «Вечерний Донецк» – фрагмент про те, що завод імені Малишева у Харкові виготовляє танки.

Нарешті, 18 листопада 1994 року Головліт ліквідовано. Леонід Солодовник, що з 1978 до 1992 року очолював установу, переїхав у Крим і, як пише російська «Вікіпедія», «В марте 2014 г. голосовал за присоединение Крыма к Российской Федерации» (помер наступного місяця). 

*У публікації використано матеріали з Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Фото автора.