У наших безкінечних дискусіях про українську двомовність улюблений прийом дискутантів – показувати пальцями на інші країни: а от у Канаді так, а у Швейцарії отак, а в Штатах, узагалі, нема державної мови і так далі. Цей підхід насправді доволі маніпулятивний, бо приклад кожної окремої країни – унікальний, і переносити його на наш (також унікальний) контекст не дуже коректно. Тим не менш, вивчати інші досвіди корисно – не з метою довести, що у нас має бути так само, а просто, щоб і чужому понаучатись і свого не відцуратись.  

Мовна ситуація Тунісу доволі цікава. Ця країна була французькою колонією з 1883 до 1956 р. У 1906 році там проживало майже 150 000 французьких колоністів, але станом на сьогодні 98 % населення – араби, з них 2 % говорять берберськими діалектами. Решта – моноліт туніського діалекту арабської мови. Офіційна мова Тунісу – арабська. Здавалося б, а де ж тоді двомовність? Але вона є. 

Щойно ви потрапляєте в Туніс, вас відразу зустрічають написи арабською, продубльовані французькою. Коли ви обміняєте гроші на туніські динари, то побачите, що і там інформація дублюється французькою. Туристична інформація, меню в ресторанах, дорожні вказівники – усе дублюється французькою. Якщо ви не знаєте арабської, то найпростіше вам буде порозумітися саме французькою, нею володіє 64 % населення. 

У книгарні ви знайдете книги як арабською, так і французькою, у медіа також присутній франкомовний контент, не кажучи про трансляцію власне французьких каналів у пакетах кабельного телебачення. 

Таким чином французька мова без жодного офіційного статусу і навіть без чисельної нацменшини посідає доволі сильні позиції в Тунісі.

Туніську двомовність можна назвати функціональною, оскільки французька й арабська мають закріплені за собою різні функції. Арабську використовують як мову щоденного спілкування між собою, а французьку – для контакту зі світом та іноземцями. За тиждень перебування у Тунісі я ні разу не бачив, щоб французькою говорили між собою два тунісці, це мова для зовнішнього використання, натомість самому доводилося використовувати скромні знання французької, бо англійську знали одиниці. 

Франція, на відміну від Росії, не вводить армію, щоб «защітіть французкоговорящих», але певну політику проводить. Наприклад, існує така собі Organisation internationale de la Francophonie, тобто Міжнародна організація Франкофонія, що об’єднує країни, де значна кількість населення знає французьку або має міцні зв’язки з французькою культурою, такий собі аналог фонду «Русскій мір», тільки без зелених чоловічків і ФСБ. У Франкофонію входять аж 88 країн. Її створили у 1970 році під впливом саме африканських лідерів, зокрема, першого президента незалежного Тунісу Хабіба Бурґіби. 

Франкофонія вимагає від своїх членів дбати про підтримку французької. Саме це пояснює той факт, що французька без будь-якого офіційного статусу залишається настільки важливою в Тунісі, і її не витіснила англійська.

Зараз я би міг написати, мовляв, от дивіться, можна ж мирно дбати про двомовність, але не напишу. Бо тут є одне суттєве «але».

Арабська мова у Тунісі – це мова абсолютної більшості, і захисту вона не потребує (що не скажеш про берберські діалекти). Таким чином поширення французької ніяким чином арабській не загрожує. Тому усе так мирно і виходить. 

Єдине, чим загрожує монополія французької як другої мови, – це певними незручностями для англомовних. У кращі роки Туніс відвідує по 9 мільйонів туристів, не усі вони походять з країн Франкофонії, тому у певних комунікативних ситуаціях їм доводитися розводити руками і покірно констатувати «Іншалла»!  

*Фото автора