Диглосія

За визначенням Джошуа Фішмана диглосія – це «ситуація, коли форми двох генетично неспоріднених (або історично віддалених) мов посідають позиції високої (В) та низької (Н) мов: першу використовують у релігії, освіті, писемності та інших престижних сферах, а використання другої зводять до неформального розмовного вжитку». Диглосія характерна для колоній та імперій, коли мова метрополії має престижний «високий» статус, а мова колонії – «низьку» і примітивну роль. Мовна політика СРСР після згортання коренізації тяжіла саме до диглосії. Російська – мова (В), міжнародного спілкування, культури і науки; українська і решта мов СРСР – мови (Н), села і фольклору.

Після здобуття незалежності і запровадження своєї мовної політики українська мова поступово почала здобувати статус мови (В), російськомовне населення нікуди не зникло, тож російська надалі зберігає в Україні статус мови (В), але є один мовний різновид, що таки має статус (Н). Це суржик. Таким чином зараз в Україні на зміну радянській диглосії прийшла триглосія: дві мови (В) і один мовний різновид (Н).